Чорт-злодій

Білоруська казка

Поїхав дід у поле орати. Взяв собі на обід перепічку. Поклав її на воза, а сам оре. Орав, орав, стомився, підійшов до воза перепічку покуштувати, сили набратися.

Підходить — аж тут чорт із-під самісінького носа в нього вихопив перепічку та мерщій у болото.

Розсердився дід на чорта і гайнув за ним. Прибіг на болото, бачить — чорт у прірву провалився. Дід зопалу теж туди — шубовсть.

Оглядівся на дні прірви, а там великий палац, і в ньому повнісінько чортів. Став дід придивлятися, котрий чорт схопив його перепічку. Та де там пізнаєш: усі чорти однакової масті.

— А хто у вас тут найстарший? — питає дід у чортів.

— Отой, — кажуть, — що за столом сидить.

Підійшов дід до найстаршого і мовить:

— Твій чорт поцупив у мене перепічку. А другої в мене нема. Звели йому віддати мені перепічку.

Найстарший і каже:

— Шукай у молодих: старі цим не промишляють. Підійшов дід до гурту молодих чортів:

— Ану, роззявляйте роти! Віддайте перепічки!

Роззявили чорти свої пельки. Подивився дід і бачить в одного в роті недоїдену перепічку.

— Оце моя перепічка! — каже дід найстаршому. Найстарший тупнув ногою на чортеня.

— Навіщо дідову перепічку вкрав? Дід — убогий чоловік, то ще й ти кривдиш його. Коли так, забери, діду, його до себе, хай відслужить за шкоду.

Почухав дід потилицю.

— Куди його брати! Мені й самому їсти нічого. Та й роботи в мене нема.

— Байдуже, — каже найстарший, — він сам собі роботу знайде.

Погодився дід і забрав молодого чорта.

«Може, — думає, — хоч у ліс по дрова з’їздить».

Привів дід чортеня додому. Дістали дід з бабою жменю жита.

— Давайте я змелю, — мовить чорт.

— Це неважко, ми самі змелемо.

— Ні, наполягає чорт, дайте я змелю.

Дали йому жита. Заходився чорт молоти. Баба вже й хліб замісила, а в жорнах повно борошна. Стали дід з бабою борошно в засік сипати — повен-повнісінький насипали. Хвалить дід чорта:

— Оце робітник!

Поїхав дід з чортом поле орати. Чорт каже дідові:

— Запряжи мене в соху замість коня.

Запріг дід чорта в соху. Не встиг дід і оком змигнути, як чорт геть усе поле зорав.

— Тепер що робитимемо? — питає чорт.

— Землі в мене більш нема, — каже дід.

— Давай візьмемо в пана ділянку лісу: викорчуємо й пшеницею засіємо.

Так і вчинили. Чорт за один день ліс порубав, викорчував, виорав і засіяв пшеницею. Гарна виросла пшениця. Чорт вижав пшеницю, в п’ятки поставив і заходився ділити: половину панові за галяву, половину дідові за насіння та роботу.

Чорт каже дідові:

— Домовся, діду, з паном так: йому віз, а нам оберемок.

Дід так і сказав панові. Заздрісний пан думає собі: «Гаразд, віз не оберемок. Обдурю я діда». Накидали пану віз пшениці.

— Тепер бери свій оберемок, — каже пан дідові.

— Хай мій помічник візьме — я вже старий, мені не дотягти.

— Гаразд, хай бере помічник.

Завихрився чорт по полю, зібрав до купи всі снопи, згорнув їх і потяг додому.

Пан тільки очима лупає.

Дома чорт дмухнув на пшеницю — вона й змолотилася. Насипав дід повні засіки врожаю.

А тепер, — каже чорт дідові, — давай поїду по дрова.

Запріг дід коня. Чорт сів і поїхав. У лісі, без сокири і пилки, повиривав з корінням найгрубіші дерева, навантажив віз майже до неба, сів зверху, цмокнув на коня. Кінь форкнув і помчав, дороги не добираючи, — по корінню, по кущах та чагарниках.

Їде дорогою пан четвериком. Задивився на диво: такий нужденний кінь, а тягне віз дров, мало не до неба. А його четверик наледве одну порожню бочку волочить.

— Гей, — каже пан візникові, — нумо поміняємося: візьми моїх четверо, а мені віддай свого.

— Давай.

Віддав чорт панові сухореброго коня, взяв у нього четверик, — та тільки й бачили йото.

Приїжджає додому:

— Приймай, діду, коней!

У діда від подиву аж люлька з рота випала.

— Де ти взяв їх?

— Обміняв на твого коня.

— Та у мене ж і сіна немає їм…

— Нічого, буде і сіно.

Перекинувся чорт парубком і пішов до пана.

Часом нема у вас, пане, якоїсь роботи? — питає.

— Звичайно, є, — каже пан. — Дивись — повна стодола жита немолоченого.

Пішов чорт до обори. Поскладав усі снопи на току, а потім як дмухне, так усе й змолотилося: солома окремо лежить, жито нарізно, полова осібно. Поглянув пан: чисто змолочено.

— Що ж тобі заплатити за таку роботу?

— Та нічого. Дай, якщо не шкода, оберемок сіна.

Зрадів пан, що такий робітник трапився.

— Отам, — каже, — біля річки стіг стоїть. Насмикай собі оберемок сіна.

Пішов чорт, обмотав стіг мотузом і потяг. Побачив економ. Побіг до пана:

— Ой, паночку, ви сказали молотнику взяти оберемок сіна, а він увесь стіг потяг.

— Оце-то шахрай! — розсердився пан. — Випусти на нього пару волів — хай вони його забуцають.

Випустили волів, а чорт їх за роги та й покидав на стіг.

— Ой-йой! — кричить пан. — Напустити на нього вепрів — хай вони йому литки обірвуть!

Пустили вепрів. Чорт і їх за вуха та на стіг. Пан як побачив таке, то в нього й очі рогом полізли.

Відслужив чорт рік і каже дідові:

— Ну, діду, може, я вже відробив тобі за перепічку?

— Авжеж! — засміявся дід.

— Відпустиш мене, діду, додому?

— Та іди собі, хіба я тебе тримаю, але пам’ятай, як то воно шукати легкого хліба…

Махнув чорт хвостом і мерщій до свого болота.

Джерело: Білоруські народні казки: Збірка казок. — К.: Веселка, 1987.
Переклад: Жерносєкової М. О.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up