Жили-були три ксьондзи.
Розтовстіли вони так, що лихо. Що не робили, яких ліків не вживали — нічого не допомагає.
Порадили їм лікарі на води їхати: може, кажуть, вода з вас зайве сало витягне…
Пішли ксьондзи по людях грошей збирати на дорогу. Зайшли до одного чоловіка. Звали того чоловіка Адасем. Усе життя працював він у панській броварні і надто був мастак на різні витівки.
Вислухав Адась товстих ксьондзів, подумав трохи, а потім і каже:
— Навіщо вам, пани ксьондзи, самим по людях ходити? Поживіть у мене трохи, а я за вас зроблю цю роботу.
— Гаразд, — кажуть ксьондзи. — Нам це ще краще, бо нам самим важко ходити.
Приніс Адась горілки, почав ксьондзів частувати.
П’ють ксьондзи, хвалять господаря: от уже ж добра людина знайшлася — нічого для божих слуг не шкодує!
Напилися дармової горілки й захропли на всю хату.
Залишив їх господар, а сам пішов до своїх друзів — броварських робітників.
— Так і так, — каже, — допоможіть, хлопці, товстих ксьондзів вилікувати…
— Це ми можемо, — відповідають друзі. — Чим ми не лікарі?
Прийшли вони до Адася, переодягнули п’яних сонних ксьондзів у робочий одяг і ввечері перенесли їх у панську броварню.
Назавтра прочумалися ксьондзи. Дивляться — де ж це вони? Позирнули один на одного і ще більше здивувалися — замість сутан на них порвані селянські свитки, на ногах стоптані шкарбани… Усе таке саме, як у робітників панської броварні!
Та недовго дивувалися ксьондзи. Підійшов до них панський прикажчик та як крикне:
— Ви чого тут порозлягалися? Марш картоплю носити!
Прикажчик подумав, що це пан нових робітників найняв, а ті прийшли сюди відлежуватися, а не діло робити.
Хотіли ксьондзи посперечатися з прикажчиком, та той не став і говорити, а почав їх святити батогом.
Ксьондзи заскиглили:
— Ми не робітники, а ксьондзи!
— О, то ви ще й насміхатися з мене надумали!
І прикажчик знову почав періщити їх, ще дужче.
Крутилися, крутилися ксьондзи, бачать — непереливки.
— Підемо, підемо, — кажуть, — на роботу.
Отак би зразу й казали! — заспокоївся прикажчик. А то вигадали — ксьондзи! Я вас наксьондзую!
Подумали ксьондзи: «А й справді: може, це нам тільки наснилося, що ми були ксьондзами».
Пішли вони картоплю носити. Завдадуть їм робітники на плечі по лантуху — ті крекчуть, а несуть, тільки скоса поглядають на прикажчика з батогом. До обіду цілий бурт картоплі переносили: дужі були ксьондзи!
Після обіду дав їм прикажчик нову роботу — дрова пиляти. А дрова трапились дубові, сучкуваті. Пиляють ксьондзи і все на сонце позирають: чи скоро вечір.
Сяк-так дочекалися вечора і, не ївши, тут-таки біля теплого казана поснули як убиті.
Назавтра схопилися, поїли трохи картоплі з робітниками та за пилку: бояться, щоб знову прикажчик не відлупцював.
Працюють ксьондзи в броварні разом з усіма хоч куди, разом їдять, разом сплять.
Минув тиждень-другий, стало з ксьондзів сало спадати, а через місяць виробилися вони, як ті хорти. Глянуть один на одного й упізнати не можуть — отак схудли. «Мабуть, — думають, — це нас чорти вхопили та й посадили в броварню на покуту».
Ось одного разу після роботи поставили Адасеві друзі ксьондзам четвертину горілки та й почали їх частувати. Напилися ксьондзи й заснули як мертві. Узяли тоді їх робітники, перенесли до Адася в хату, зняли брудний одяг і поклали спати.
Прочумалися назавтра ксьондзи пізно і аж тремтять: бояться, що роботу проспали… Стали швидше одяг шукати. Аж бачать: лежать біля них справжні ксьондзівські сутани! Дивуються ксьондзи — очам своїм не вірять.
Тут заходить до них господар зі сковорідкою яєчні. Запахла яєчня на всю хату — аж у носі лоскоче.
— Уставайте, уставайте, панове ксьондзи, — каже господар. — Снідати пора.
Одягнулися ксьондзи та за стіл. Їдять і мовчки позирають один на одного: мабуть, знов сон сниться!
Поснідали отак мовчки та й збираються додому.
Адась каже:
— Постривайте, панове, я ж вам ще грошей не зібрав на води їхати…
— Ні, ні, — замахали руками ксьондзи, — не треба нам вод: ми вже вилікувалися…
І стрімголов один за одним метнулися за двері.
Вискочили ксьондзи надвір і дременули кожен у свій костел. І так прудко побігли, що й конем не наздоженеш.
