Журавлів гаманець

Білоруська казка

Жили собі дід та баба. Не було в них ні дітей, ні якихось родичів, так собі і жили вдвох у хижці. Жили вони дуже бідно. Ще б пак! Були старі, літ по вісімдесят, а може, й більше. Дожилися до того, що і їсти нічого. Тільки тим і держалися, що дід нажебрає яких-небудь сухарів. Та ось діждалися вони весни-красни, баба діда й повчає:

— Діду, он люди все сіють, хоч би ти посіяв проса, у нас десь горщечок є! Хоч би ми, беззубі, на старості покуштували каші або кулешу теплого, а то ці сухарі вже набридли.

Дід послухав бабу і навесні посіяв просо. Посіяв і цілий тиждень не ходив дивитися на нього — чи зійшло воно, чи ні. Пішов наступного тижня виросло просо аж до пояса. Підходить дід до свого проса й бачить: стоїть на ньому журавель, та великий-превеликий. Дід узяв палицю та й кинув на того журавля. Журавель знявся й полетів. Дивиться дід на своє просо, аж воно геть усе потолочене, потоптане, поламане. Дід приходить додому та й каже бабі:

Оце, бабо, вродило нам просо, та не вдасться його спожити: унадився до проса журавель і прямо тобі косить, їсть геть усе витолочив, поламав!

— Ой, діду, а ти ж колись був стрільцем, візьми рушницю, почисть її та й убий журавля. Буде нам ще й м’ясо!

Дід послухав, узяв рушницю, почистив її і вранці пішов до проса. Приходить, а журавель уже там. Насправді ж то був не журавель, а змій. Тільки-но дід підійшов, як журавель перекинувся паном. Стоїть пан, аж сяє, з лиця хоч воду пий. І мовить той пан дідові:

— Стривай, дідусю, не вбивай мене!

А потім питає в нього:

— Це твоє, діду, просо?

— Моє!

— Що ж ти хочеш за своє просо?

Той дід злякався: бачить — отакий пан, а він простий селюк, голодранець, латаний, задимлений, як у кузні якійсь!

— Чого,— каже, я хочу? Нема в мене нікого — ні дітей, ні родичів — годувати мене нікому!

— Ну, дідусю, коли в тебе нікого немає й нікому тебе годувати, то йди за мною; як підеш ти зеленою стежкою, шовковою травою, вийдеш ти на галявину. Там буде мій двір. Тільки не йди ти на захід сонця до мого ганку, а зайди навпроти півдня. Там буде інший ганок: ти на нього і йди до мого дому. Там стоятиме вартовий; він спитає: «Куди ти йдеш?» А ти скажи: «До журавля». Він тебе пустить. А тут я, може, почую, а може, у вікно побачу — сам відчиню тобі двері і впущу до свого дому!..

Сказавши це, він зразу мах-мах! Зробилися в пана руки крилами, а ноги лапами. Він знявся й полетів. А дід пішов зеленою стежкою, шовковою травою. Іде він, іде — виходить на галявину й бачить перед собою будинок. Така будівля, що ні уявити, ні пером описати, тільки в казці розказати — так і сяє! Підходить дід до будинку, ступає на той ганок, що з півдня, а тут журавлів вартовий:

— Ти куди це,— каже,— йдеш, волоцюго? Хіба ти гідний тут швендяти?

А журавель почув та стук-стук: відчиняє одну кімнату, а потім другу:

— А йди-но, йди сюди!

Тут вартовий відскочив набік. А дід пройшов одну кімнату, потім другу, входить до третьої. Журавель посадив його в крісло і поставив йому їсти, пити, вина всякого, меду, фруктів — тільки молока пташиного й не було. Пригостив того діда, а потім і питає:

— То що ти, дідусю, хочеш за своє просо?

— Мій паночку, мій золотенький, не можу сказати: що ваша ласка, те й дасте!..

Пішов пан у другу кімнату, виносить йому гаманець. І каже:

— Ну, діду, коли ти, йдучи дорогою, захочеш їсти, то скажи: «Гаманець, гаманець, дай мені пити, їсти!» Він відкриється, і з того гаманця буде і стіл, і крісла, і ті самі страви, що ти в мене їв. А як наїсися, нап’єшся, тоді скажи: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Воно все поховається, а ти згорни гаманець і йди додому. Тільки по багато не пий, бо нап’єшся і хтось украде гаманець!..

Той дідусь, ідучи додому, захотів спробувати: чи воно справді так буде, як журавель наобіцяв. Пройшовши півшляху, він сів, витягнув гаманець, відкрив його та й каже: «Гаманець, гаманець! Щоб мені було пити, їсти». І тут відразу ж з’явилося щось таке, як світлиця, аж сяє; і відкрилося питво, їжа. Дід той покуштував сього-того потрошечку, потім каже: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Усе й заховалося. Приходить він до свого села, до свого дому. Заходить до хижки та:

— День добрий,— каже,— чи жива тут моя баба?

— А жива, дідусю! А ти чи живий?

— Я живий, здоровий!

— А я вже думала, що тебе чи вовки з’їли, чи ведмеді задавили, у мох затягнули, загребли і колоддям навернули!

— Ні, бабусю: вовки не з’їли, ведмеді не задавили, а приніс я хліба-солі, вистачить нам до самої смерті! Сідай-но, бабо, за стіл, і я сяду, може, ти з місяць не їла. Буде нам що їсти-пити!

— Що ти, дідусю? Звідки ти візьмеш пити-їсти?

— Сідай-но, дивись!

Сіли вони за стіл, витягнув дід гаманця, поклав на стіл. А стіл той такий убогий, сказано — злидні. Відкрив дід гаманець:

— Ну, гаманець, гаманець! Щоб було нам пити, їсти!

І тут усе із неба впало! То була вбога хатина, а тут стали світлиці — може, ніде нема таких. І різні-різні напої-наїдки: тут і вина, і лемішка, пироги — всього було. Баба дуже здивувалася!

— Ой, леле! Звідки все це? Звідки ти це взяв?

— То ось, бабо: як послала ти мене вбити журавля, я пішов до свого проса, а він уже там. Тільки я примостився, щоб його вбити, а він перекинувся паном, та таким паном, що весь аж сяє. «Що ти,— каже,— хочеш з мене за своє просо?» А я йому: «У мене немає нікого, годувати мене нікому!» Тоді він і каже: «Іди ти до мене в мій двір зеленою стежкою, шовковою травою, там я тобі віддячу!» Пішов я туди, до нього з двір, він мене нагодував, напоїв і дав оцей гаманець. Ну і з цього гаманця нам усе відкривається.

Баба обняла свого діда, поцілувала:

— Ну, спасибі ж тобі, дідусю, я дуже рада: ти наче з того світу з’явився! А знаєш що, діду? Ми самі живемо, ні в людей не буваємо, ні люди в нас. Покличмо війта й старосту до себе в гості!

У нас тепер он який стіл, та й на хату не сором глянути!

— Як собі хочеш, бабо: можеш покликати, нехай побудуть і в нас!

Баба одягнула очіпок, пішла на село й покликала війта і старосту:

— Ідіть,— каже,— мої дітки, до мене в гості!

— Що ти,— кажуть,— стара бабо, які в тебе гості? Живе в халупі, що од вітру хитається, може, їсти нічого, а вона в гості кличе!

— Ні, мої дітки, тоді нас полаєте, як прийдете, а на столі не буде нічого. А завчасно нічого ганити.

Війт і староста схаменулися: де наше не пропадало, підемо! І пішли вони вдвох у гості, бо дуже були охочі випити на дурничку. Заходять вони до хати:

— День добрий, діду!

— Здоровенькі були!

— Що скажете нам?

— Сідайте на лаву: і скажемо, й покажемо!

Ті сіли. Один тримає нагайку, а другий — батіг. Звичайно, війти та старости були грозою для селян, завжди з нагайками ходили по селу, з хат виганяли на панщину. Тим часом дід витягнув гаманець: «Гаманець, гаманець, щоб було їсти, пити!» І відразу ж відкривається з того гаманця питво, їжа, усякі ласощі. Дід став пригощати війта й старосту. Ті п’ють, їдять і не надивуються, що воно таке: і їсти й пити є, і хата посвітлішала. Чи не бог це скинув рай з неба? Це ж і в нашого пана нема такого достатку! Напилися вони, наїлися, перепробували все, що тільки можна було, і пішли. Баба й каже:

— Чи знаєш що, діду?

— А що?

— Покличмо до себе в гості пана!

— Ти що, бабо, з глузду з’їхала? Ото правду кажуть, що бабу слухай, а свій розум май. Хіба ж пан прийде до нас, до таких старців! Іди-но, він тебе батогом відшмагає!

— Що буде, те й буде — піду!

Пішла баба. Приходить у панські покої. Вийшов пан:

— А що, стара бабо, скажеш?

— А що, папочку, скажу: просив дід, прошу і я вас до себе в гості!

— Що? Ах ти ж бидло! Ти мене кличеш у гості? Я піду до старчихи?

— Ні, паночку, не ймете ви мені віри, спитайте у своїх вірних людей. Є у вас війт і староста: спитайте в них, чи можна йти до нас, чи ні.

— Ну, гаразд, гаразд!

Покликав пан лакеїв, кучерів:

— Ідіть покличте до мене війтів!

Слуги ті пішли до війтів: «Казав пан, щоб ви йшли до пана!» Приходять війти до пана:

— Навіщо ви нас кличете?

— А ось для чого: просить відьма мене в гості, то чи можа до неї йти?

— Е, паночку, можна, можна: ми в пана не бачили такого столу, як у них. Є в діда гаманець, і з нього все відкривається: і горілка, і вина, і закуска. Можна піти!

Той пан послухав війтів і звелів своїм кучерам, щоб запрягали коней. Нарядилися пан з панею та й поїхали, не так їсти-пити, як дізнатися, чи правду баба казала. Під’їжджають до бабиної хати. Назустріч дід:

— Не гнівайтеся, папочку, моя хата зовні неприваблива, зате всередині будуть вам і крісла, і квіти, і все — моє шануваннячко!

Заходить пан до хати і став біля порога. Тоді дід витягнув гаманець і каже перед паном:

— Гаманець, гаманець! Щоб було тут їсти, пити і всякі оздоби для моєї хати!

І все відразу як із неба впало: і їсти, і пити, і всякі оздоби, що ніде такого не було, як у нього! Пан бачить — не соромно й сісти.

— Просимо, паночку, на наш хліб-сіль, на всяке благословенство!

Став пан розглядати ті вина, бачить, що найдорожчі.

Почали пити та їсти. Відомо, шляхетна людина не стільки пригощається, скільки різними розмовами втішається. Ось напилися, наїлися, пан і каже:

— Дідусю, тобі соромно мати цей гаманець, ти такий селюк, а в тебе дім і стіл вищі від моїх. Мені незручно,— каже,— перед моїми друзями. Я тебе прошу по-доброму: віддай ти мені цей гаманець. А я тобі дам усього, що треба. І слугу тобі дам, і корову, і свиню, і масла — всього. Нащо тобі той гаманець? Я тебе й поховаю, і поминки справлю, на часточку подам!

Дід радиться з бабою:

— Ну, що, бабо, будемо робити? Пан просить. Чи віддамо, чи ні?

— Та що ж, діду: пан просить — треба послухати. Нам усе буде: і слуга, й одяг, і попрано, й подано!

Послухали, віддали й лишилися в своїй перехнябленій хатині, як і були. А пан узяв гаманець та й поїхав. Дідові та бабі дав продуктів і слугу: пуд борошна, пуд гороху, пуд крупів з висівками, п’ять хунтів сала, три хунти масла, десять хунтів солі — ото і весь пайок. З’їли вони той пайок за кілька днів. А потім послали свого слугу у фільварок до пана.

— Пане, прислали дід та баба по пайок — той уже скінчився!

— Годі,— каже,— давати, у мене таких багато, що їм треба давати. Мені треба годувати тих, що працюють, а вони на панщину не ходять. Нехай жебракують і харчуються: з миру по нитці — голому сорочка; з миру по крихті — двом прожити можна. Не дам пайка.

Так пан зрадив своє слово. Пішов той слуга і сповістив це дідові:

— Казав пан, що в нього таких багато, яким треба давати; треба годувати тих, що працюють. А вам казав жебракувати та тим і харчуватися. І мені назад у двір іти!

І пішов назад. Лишилися дід з бабою, як і були: і голодні, і холодні, і в злиднях у великих.

Дід усе думав, думав думу: що його робити? Як хліба дістати? І придумав: «Піду я до того журавля, поскаржуся йому — чи не помилує, чи не дасть він другого гаманця? Той баба погубила. Сказано: бабу слухай, а свій розум май». Надумався й пішов він.

— Піду,— каже,— бабо, до журавля, чи не дасть він нам другого гаманця.

— Ну, сходи, діду. Дасть чи не дасть, а сходи!

Пішов дід зеленою стежкою, шовковою травою. Ішов, ішов, вийшов на галявину. На тій галявині журавлів дім. Приходить він до журавлевого дому, підходить під його ганок. Вартовий на нього як закричить:

— Ти куди, волоцюго, чого тобі треба?

А журавель почув: стук-стук — відчинив двері.

— А йди-но, йди сюди!

Вартовий зразу вбік. Зайшли вони до кімнати; одну пройшли, другу, в третій зупинилися. Журавель питає:

— Ну, що, дідусю, може, хто скривдив?

— Ой, паночку, пан скривдив. Покликала баба війтів у гості, напоїла, нагодувала, а тоді й каже: «Покличмо й пана!» Я не хотів, але лихий попутав. Пішла вона, покликала. Приїхали пан з панею. І напосівся він на мене, щоб віддав йому гаманець. «Я,— каже,— все буду тобі постачати». Мусив я в баби питати. А баба каже: «Віддай, діду, треба пана послухати, він же все нам буде постачати». Віддав я гаманець, а пан надіслав нам пайок. Тоді як той пайок скінчився, він розпорядився: хай, каже, ідуть жебракувати та тим і харчуватимуться!..

Ну, журавель посадив діда за стіл, пригощає, а той за слізьми й світу не бачить…

— Чи не дасте ви мені,— каже, ще такого гаманця?

— Гаразд, дам, дам! Будуть знати всі! Не дам я тобі гаманця, але дам тобі барильце!

Пішов він у другу кімнату, виносить барильце і повчає діда:

— Як прийдеш додому, скажи: «Бабо, ану злазь із печі. Не приніс я гаманця, а приніс барильце!» Як тільки баба злізе з печі, ти й скажи: «Ану, дванадцять молодців, лізьте з барильця та дайте цій бабі гарної припарки!» Відлупцюють вони бабу, тоді гукни: «Ану, дванадцять молодців, лізьте в барильце!» А потім скажи бабі, щоб вона запнула свою намітку й пішла до пана, та не казала, що ти приніс барильце, а сказала, що приніс другий гаманець, ще кращий, ніж був той. Поклич пана з панею, і війтів, і всіх дворян. І як зберуться всі, посади пана з панею на покуті, а тих усіх надворі. Тоді скажи: «Ану, дванадцять молодців, вилазьте з барильця, почастуйте їх усіх!» Як почастують, тоді скажи: «Ану, дванадцять молодців, станьте біля порога!» І вимагай назад свого гаманця!

Подякував дід, пішов додому. Як відлупцював бабу! Баба побігла, покликала пана, пані, і війтів, і всіх дворян. Як дали їм усім припарки: і дворянам, і війтам, і кучерам, і всім!

Ну, дванадцять молодців, станьте, біля порога! Ану, пане, поклади гаманець, бо буде й тобі така гостина, якої ти зроду не бачив, і дідам твоїм, і прадідам не снилася.

Ще й погрожує! А що погрожувати, коли все й самому видно, і стоять біля порога дванадцять молодців з батогами! Пан той бачить, що непереливки, та забув узяти гаманець із собою. Мовить до діда:

— Віддам, дідусю, тобі гаманець, тільки пусти живого! Поки я житиму, вистачить мені й свого добра. Покличте мені мого слугу!

Покликали того слугу, пропустили його до пана.

— Будь ласка, голубчику, їдь швидше у двір, і там у шафі чи, може, в скрині лежить гаманець. Візьми його й привези якнайшвидше сюди, бо я себе тут погано почуваю!

І віддав слузі ключики, які мав при собі в кишені. Той поїхав, узяв гаманець і привіз його панові. Пан і каже:

— На, дідусю, твій гаманець, тільки пусти мене!

Дід узяв гаманець та як гукне:

— Ану, дайте йому! Він мужиків б’є боляче, а не вірить, що болить, то нехай відчує, як нам боляче!

Взяли дванадцять молодців, налупцювали пана, тоді дід і каже:

— Дванадцять молодців, лізьте в барильце!

А пан як дремене! Чи взяв шапку, чи ні, а шубу пошмагали на шмаття! А дід залишився жити зі своїм гаманцем — своєю силою й обороною. І ніхто вже його не чіпав.

Джерело: Білоруські казки: Збірка казок.— К.: Веселка, 1987
Перекладач: Г. Півторак

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up