Давно це було. Навіть старі люди того вже не пам’ятають. І розповідають вони те, що чули від батьків і дідів.
Ну так от. Густими поліськими лісами пробивався надвечір чорт у своє болото. Був він страшенно понурий, бо за цілий довгий день не вдалося зробити людям ніякої шкоди. А який з нього в такому разі чорт? Тепер хоч не з’являйся в пекло — засміють там його! Плентається так злий чорт, невеселі думки гризуть його. І раптом бачить — мчить дорогою пан з Варшави. Попереду і позаду гайдуки їдуть, а пан посередині в кареті на м’яких подушках сидить. Вуси в боки стирчать, як у жука-короїда, шапка з трьома рогами, чоботи червоні, пояси-китиці золочені… Одним словом, на сто сажнів паном пахне!
Перегородив чорт дорогу, витріщив очі, дивується — ніколи на Поліссі такого опудала не бачив!
— Геть з дороги, пся крев! — закричав пан на чорта й грізно заворушив вусами.
Чорт ні з місця.
— Об’їдеш, — каже, — коли тобі треба.
Пан аж почорнів від злості:
— Гей, гайдуки, всипте йому двадзєсцє пєнць!
Гайдуки канчуками до чорта. А той перескочив через них, ухопив пана за чуб і поніс над лісом.
Летить чорт і лупить паном об верхів’я дерев.
Де об дуб торохнувся пан там одразу виріс новий пан Дембіцький, а за Дембіцьким — Дубицький…
Об березу гримнувся — з’явився пан Бжезинський, а за ним Бжезовський, а за Бжезовським — Березовський…
Як гриби ростуть пани.
Об сосну черконувся пан — виріс пан Сосновський, об граб Грабовський, об ялину — Ялиновський, об вербу — Вербицький, об ясен — Ясинський, об осику — Осиковський…
Гасав, гасав чорт з паном, аж заморився. Подивився, а від пана одні тельбухи зосталися: геть схльостав його!
«Що ж з ними робити? — думає чорт. — Не нести ж їх у пекло?»
Узяв і розтрусив панські тельбухи по землі. І від них пішли рости дрібні пани й підпанки.
Так розвелися пани на Поліссі — сам чорт посіяв їх на страждання людям.
