Жили собі мати й син. Були вони бідні-пребідні. Якось надумав син сам добувати їжу, зробив лука, стріли й пішов у ліс на полювання. Незабаром він стріляв уже так влучно, що його називали найкращим мисливцем. На льоту поціляв у горобця. Почули про нього і в інших краях.
Дізнався про юнака один мисливець, та такий, що жодної стріли даром не випустить. Вирішив він піти в те село, де жив хлопець. Зібрав усіх тутешніх мисливців та й каже, що того, хто поцілить у ціль, зробить найбагатшою людиною на світі. Потім рядком, на крок одне від одного, поклав троє яєць і, позначивши відстань, наказав стріляти. Кожний стріляв, але ніхто не попадав у три яйця зразу. Дійшла черга до хлопця. Він роздивився, ліг на землю, прицілився, вистрілив і нанизав на стрілу всі три яйця.
— Тепер ти мій,— каже мисливець.— Підеш зі мною. Я тобі дам усе, і що захочеш.
Хлопець погодився і пішов за ним. Ішли вони, йшли, нарешті підійшли до високої гори. Вибралися на вершину. Аж там — печера. Стали вони перед нею, а мисливець і каже:
— В цій печері живе дракон, і ніхто не може зайти в неї. Кожного року дракон вилазить із печери напитися води й осушує всю річку. Вилізе, підійде до річки, опустить у неї всі дев’ять голів і п’є, аж поки всю висушить. Потім одну по одній всовує голови в печеру. Як уб’єш його, я зроблю тебе багатим.
— Це зовсім неважко,— відповів хлопець.
— Гаразд, а щоб ти не втік, як побачиш дракона, я прив’яжу тебе он до того дерева.
І мисливець прив’язав хлопця. Трохи згодом із печери з ревом вирвався дракон. Від крику хлопець аж упав, але не злякався. Заховався за стовбур і наладнав лука. Дракон опустив свої голови і заходився пити. Незабаром річка висохла. Тоді дракон зібрався впихати в печеру свої голови. Підсунув до входу першу, а хлопець і пустив стрілу, підсунув другу— і в неї поцілив. Так було з усіма дев’ятьма головами. Дракона не стало. І знову наповнилася водою річка.
Вийшов мисливець зі схованки й каже хлопцеві:
— Тепер іди в печеру. Побачиш там іржавий перстень, бери його й тікай. Знай, може статися так, що ти назавжди лишишся в печері, а може бути ще гірше. До тебе долинатимуть пісні, музика, ігри, але ти нічого не слухай. Як тільки візьмеш перстень, швидко біжи до виходу.
Зайшов юнак у печеру, знайшов перстень і хотів уже йти назад. А тут як заспіває, як заграє, та так гарно. Не міг хлопець не послухати. Став, про всяк випадок натяг лука й слухає. А тим часом величезний камінь закрив вихід. Хлопець залишився в печері. Минув день, другий, йому захотілося їсти. А їжі в печері не було. То стрілець шкріб землю й потроху їв її. Земля була тверда, як камінь, і хлопець стер собі нігті. Тоді надумав шкребти перснем. Тільки доторкнувся ним до землі, як де не взявся перед ним чоловічок.
— Чого тобі треба, господарю? — питає.
— Хліба й води.
— Полеж трохи, я все принесу.
Хлопець заснув. А прокинувся — побачив біля себе хліб і воду в золотій посудині. Покликав він чоловічка, але ніхто не обізвався.
Минуло ще кілька днів, випив стрілець воду, з’їв хліб, і знову захотілося йому їсти-пити. Знову доторкнувся він перснем до землі, і, як перше, став перед ним чоловічок.
— Хліба, води й м’яку постіль.
— Засни, я тобі все принесу.
Стрілець заснув. А прокинувся — бачить: лежить він у драконовій світлиці, а в ній золота повно, навіть на підлозі насипано. Почав хлопець викликати чоловічка, коли хотів, і той приносив стрільцеві усе, що було треба. Жив хлопець і горя не знав.
Минув місяць-другий, і захотілося йому до матері. Приторкнувся він до землі перснем і покликав чоловічка.
— Чого тобі? — запитав той.
— Хочу, щоб ти заніс мене разом з усім багатством до матері.
— Засни, і я перенесу тебе.
Стрілець заснув. А прокинувся — бачить, сидить біля нього мати, а поруч — купа золота. Обнялися вони й заплакали з радощів. Так удвох і стали жити.
Минув час. Надумався юнак одружитися та й каже:
— Хочу, мамо, щоб ти висватала мені царську доньку.
— Е-е, сину,— відповідає мати,— як я смію просити в царя доньку! Поки тебе не було, я просила в нього хліба.
— Нічого, мамо! Сама була, то й просила. А зараз ти багатша од царя.
Пішла мати, але дорогою роздумала й повернулася додому. А синові сказала, що цар не дав доньки. Здогадався він, що мати не ходила до царя, та й каже:
— Як не підеш — ти мені більше не мати. Живи як знаєш.
Шкода стало матері сина. Зібралася вона в місто. Підійшла до царських воріт і чекає. А цареві слуги побачили її та й кажуть:
— Бачиш, царю, та бабуся знову стоїть під ворітьми й просить милостині.
Цар, як і раніше, послав їй милостиню.
А старенька й каже:
— Є в мене і їсти, й пити, хочу я з царем поговорити.
Слуги розказали цареві, і той звелів пустити жінку. Тоді вона й розповіла, чого прийшла.
— Добре, бабусю, добре,— сказав цар,— але ж ви дуже бідні, а моя донька не звикла до такого життя.
— Тепер ми не бідні, милостивий царю. Може, навіть багатші за тебе. Не з бідності я прошу.
— Гаразд, я дам тобі доньку, але твій син повинен за три дні збудувати палац, кращий од мого.
Задумалася жінка.
— Ну як, мамо? — спитав її син.— Невже не дав, і ти засмутилася?
— Дав, сину, але звелів за три дні збудувати палац, кращий і більший, ніж у нього самого. Куди нам із нашим куренем… Золото золотом, а хто тобі збудує палац за три дні?
— Не журися, мамо.
Він устав, приторкнувся перснем до землі, і знову з’явився чоловічок:
— Чого тобі?
Хочу, щоб ти збудував палац, кращий, ніж у самого царя.
— Ти поспи, я все зроблю.
Хлопець заснув. А прокинувся—побачив на місці старого куреня палац із скла, у триста разів кращий од царського.
На третій день пішла стара до царя та й каже, що палац готовий.
— Гаразд,— відповів цар, — а тепер передай своєму синові, щоб від свого палацу до мого він проклав дорогу та таку рівну, щоб можна було яйце покотити.
Покликав хлопець чоловічка й звелів зробити усе, чого забажав цар. На третій день дорога була готова — гладенька, як скло. Покотив цар яйце, й воно зупинилося перед стрільцевим палацом. Потім цар загадав такий сад, де б росли дерева з усієї землі, щоб одне розпускалося, інше цвіло, одне достигало, а з іншого вже збирали врожай… Почула це стара, заплакала та й пішла додому.
Зустрів її син і питає:
— Знову налякав тебе цар, мамо? Розказуй, щось придумаємо.
— Захотів він такий сад, якого ніде немає, і в тебе його ніколи не було.
— Не журися, мамо. І це буде.— І знову покликав чоловічка, а сам заснув. А прокинувся — бачить, стоїть сад. І яких тільки дерев там немає: ті цвітуть і пахнуть, ті ще розвиваються, а ті, як узимку, стоять голі. Краса та й годі! Любо глянути.
Хоч-не-хоч, оддав цар стрільцеві доньку.
І почав він працювати в царя. Чіпляв перстень на гвіздок, а сам ішов на роботу. Ніхто не здогадувався, що перстень служить хлопцеві. Лише один чоловік знав про те, що стрілець вийшов із печери і став дуже багатий і що тепер він царевий зять. Прикинувся він торговцем, їде коло палацу й гукає:
— Купую старе залізо! Купую старе залізо!
А царівна почула та й думає:
«Віддам йому перстень. Навіщо він висітиме без діла на гвіздку?»
Відчинила вікно й кинула його на віз. А той чоловік тільки цього й чекав. Узяв перстень і поклав собі під язик. А як виїхав за місто, приторкнувся ним до землі, і став перед ним чоловічок:
— Чого тобі, пане?
— Хочу, щоб ти переніс цей палац туди, куди й пташка не залетить, не те, що людина.
— Ти засни, а я перенесу.
Торговець заснув.
Повернувся хлопець з роботи і бачить: немає ні дороги, ні саду, ні палацу. Пішов він до царя і розповів про своє горе. І наказав йому цар розшукати доньку й повернути додому, а то не жити стрільцеві на світі.
Пішов хлопець шукати палац та дружину. Дорогою надибав кішку і взяв її з собою. Шукав, шукав, та все марно.
Якось прийшов він у поле, і не було йому кінця-краю. Раптом кішка помітила мишу й кинулася за нею. Забігала мишка навколо стрільця:
— Порятуй мене, я тобі в пригоді стану!
Взяв хлопець кішку на руки, а миша питає:
— Що зробити для тебе?
— Скажи мені, коли знаєш, де мій палац і дружина.
— Не знаю, але я цариця всіх мишей, я зберу їх, і хтось та скаже.
Покликала миша свою рідню. Зійшлися всі миші. Ціле поле вкрили.
А цариця мишей видряпалася на дерево й голосно запитала, чи чув хто про палац. Ніхто не чув і не бачив. Але не було там однієї лісової миші. Вирішили дочекатися і її. Невдовзі та миша прийшла. Вибачилася, що запізнилася,— йти далеко. І тоді цариця запитала в неї про палац.
— Як же не чула! — відповіла миша.— Я сама звідти.
Хлопець розпитував, а миша розповідала, хто там живе. Вона сказала, що той чоловік держить перстень під язиком, а як їсть, кладе його перед собою, і ніхто не може його взяти.
— Ой, — здивувалася цариця мишей, — яка ж ти нетямуща! Нічого складного тут немає: вмочи хвоста в мед, а тоді в перець. Як хазяїн засне, засунь хвоста йому в ніс, він чхне, і перстень випаде.
Так лісова миша й зробила. І скоро принесла перстень. Хлопець зрадів, приторкнувся ним до землі, й знову перед ним став чоловічок:
— Чого тобі?
— Хай буде на цьому полі хліб.
Чоловік сказав, щоб хлопець заснув, а коли той прокинувся — на полі було повно хліба. Миші їли, скільки хотіли.
Потім стрілець наказав перенести на старе місце палац, дружину й золото. А сам пішов до моря й кинув перстень у воду.
