Коли це було, коли саме жив Будамшу,— ніхто гаразд не знає. Одне відомо: ніколи нічого Будамшу не мав. Мав тільки Будамшу невеличкого килимка, на якому спав, мав терлика-халата із цупкої вовни, що його вдягав, коли йшов між люди, та ще було в нього невідступне бажання хоч раз наїстися досхочу. Недалеко від улусу, де жив тоді Будамшу, був багатющий монастир. А в тому монастирі жив уславлений своєю мудрістю найголовніший з усіх монахів — Богдо-лама.
Богдо-лама завжди мовчав, нерухомо сидів у храмі та ще подумки розмовляв з небесними духами.
От яка то була свята людина!
Богдо-лама зроду не вставав до гостя із свого невеличкого килимка. Богдо-лама зроду не приймав ні від кого ніякої їжі. Богдо-лама зроду ні перед ким не скидав своєї священної мідної шапки. От яка то була сувора людина.
А Будамшу?
Хо! Будамшу завжди було про що погомоніти з людьми, він частенько навіть сам із собою розмовляв. Будамшу, коли сидів — усе одно що й не сидів,— совався й крутився, наче його відразу тридцять бліх кусало,— де там всидіти!
А проте Будамшу ніколи й ніде, навіть у храмі, нікому не оповідав своїх думок, і ніхто не знав, про що він думає, чого бажає. Та й сам Будамшу лише одне добре знав: краще жити хоч абияк, ніж не жити зовсім, отож і жив, як умів.
Одного вечора Будамшу, як ніколи, хотілося їсти. Пішов він до юрт, де жили ханські радники-нойони. Цієї вечірньої години вони гомоніли між собою, курили люльки.
Будамшу пройшов повз них тихенько та й сказав, ніби сам до себе:
— Як захочу — Богдо-лама переді мною встане! Схочу — Богдо-лама з моїх рук ще й молока нап’ється.
Нойони, як те почули, аж люльки покинули, реготати стали.
— Хо-хо-хо! Будамшу з голоднечі останній розум загубив! Чуєте, що він там бурмоче! Ніколи такого не бувало, щоб Богдо-лама від когось чашу з молоком узяв!
Будамшу зупинився біля нойонів і сказав:
— Навіщо балакати пусто-дурно? Я кажу — Богдо-лама переді мною встане!
— Не встане! — розсердилися нойони.
— Я кажу — Богдо-лама з моїх рук чашу з молоком візьме, ще й покуштує трохи!
— Не візьме! — сердяться нойони.
— Давайте об заклад поб’ємося! — пропонує Будамшу.— Якщо програю — десять років на вас працюватиму дурно. А як виграю — десять місяців мене годуватимете.
Нойони зраділи — іще б пак, отака вигідна умова! — і згодилися.
Будамшу зайшов до пастуха, що в нього жив, узяв свій килимок і попрямував у монастир. Зайшов до молитовні, де гладкий Богдо-лама сидів і читав священну книгу, постояв трохи й каже:
— Найясніший Богдо-ламо! Ви так довго сидите на своєму килимі, що він, певне, геть змокрів од поту! Коли б не застудилися — чхати станете, молитися не зможете. Устаньте, будьте ласкаві, я під вас сухенького килимка підкладу!
А Богдо-лама так зачитався своєю книгою, що зовсім забув про звичай свого народу: якщо встати перед прибулим, треба привітатись і взяти від нього чашу з молоком.
Богдо-лама на той час більше думав про святі слова, які читав у своїй книжці, й зовсім не думав про слова Будамшу… Отож він несамохіть підвівся.
А Будамшу тільки того й чекав.
— Здрастуйте! — сказав він і підніс до вуст Богдо-лами чашу з молоком.
— Здрастуйте! — довелося сказати Богдо-ламі й — нічого не вдієш! — сьорбнути молока з чаші.
Будамшу хутенько підсунув під нього свій килимок і пішов геть.
А нойони біля дверей стояли й усе чули, усе бачили.
Так вони програли Будамшу заклад і змушені були десять місяців годувати його дурно.
Коли Будамшу востаннє смакував у нойонів варену баранину, він сказав:
— Якщо схочу, Богдо-лама свою мідну шапку мені віддасть!
Цього разу нойони вже не реготали, посміхнулися тільки, але кожен подумав: «Відколи світ стоїть, нікому ще не давав Богдо-лама своєї мідної шапки. Будамшу ой як високо занісся!» Та й кажуть:
— А давай знову поб’ємося об заклад!
— Згода! — гукає Будамшу,— Як програю, двадцять років на вас працюватиму. А як виграю — ви двадцять місяців мене годуватимете!
— Згода! Згода! — гуртом відповіли нойони й полягали спати.
А Будамшу пішов полювати. Убив росомаху й пошив з її хутра шапку. Надів шапку й попрямував у монастир.
А треба вам знати, що Богдо-лама носив дуже стару мідну шапку. Таку старезну, що навіть гора Хамар-Дабан була молодша за неї. Але ж і на горі, якщо часто нею ходять люди, протоптується стежка. Отак і на шапці, там, де за неї, вдягаючи та скидаючи, брався Богдо-лама рукою, протерлася чимала дірка.
Прийшов Будамшу до молитовні й зупинився біля Богдолами. А шапки не скинув. Богдо-лама цього разу не читав молитов. Побачив він Будамшу й задивився на його шапку. Ніяк не міг угадати, з якого саме хутра її зроблено. Боброве хутро він знав — носив боброву шапку. Соболине хутро теж знав — носив і з соболя шапку. А такого гарного хутра не бачив ніколи. Певне, тому, що ніхто й ніколи не дарував йому такої дешевої шапки. Дуже сподобалася Богдо-ламі ота шапка. Проте він не озвався до Будамшу й словом, сидів та мовчав.
І Будамшу теж мовчав, хоча й запримітив, що його шапка сподобалася ламі.
— Найясніший Богдо-ламо! — сказав нарешті Будамшу.— Минулого разу я бачив на вашій священній шапці чималу дірку. Треба її неодмінно залатати. А без шапки вам сидіти ніяк не можна. Що ж його робити?
— Правда твоя, Будамшу! — сказав Богдо-лама.— Моя шапка вже дірява. Коли дме вітер, голова мерзне. Коли думаю, думки видмухує геть. Справді, цю шапку якось оновити треба! Хочу зробити тобі ласку. Візьми на час мою шапку, залатай дірку, а я тим часом у твоїй шапці посиджу.
І Богдо-лама віддав Будамшу свою шапку.
А нойони тим часом скрізь розплескали, що вони в Будамшу заклад виграли.
Ледве встигли всім похвалитися й посідати коло своїх юрт — аж бачать, по дорозі йде Будамшу, а на голові у нього — мідна шапка самого Богдолами.
Усі бідні люди зраділи:
— Ну ж і спритний Будамшу! Ну ж і хитрий Будамшу!
Знов заклад виграв!
І довелося нойонам аж двадцять місяців годувати Будамшу.
Коли настав вечір останнього дня двадцятого місяця, Будамшу спитав у нойонів:
— Ану, скажіть: Богдо-лама переді мною вставав?
— Уставав! — кажуть нойони.
— Богдо-лама пив молоко, що я йому приніс?
— Пив! — кивають нойони.
— Богдо-лама свою мідну шапку віддав мені?
— Віддав! — кивають нойони.— Усе точнісінько так. Усе точнісінько так!
— А якщо так,— каже Будамшу,— схочу: Богдо-лама ще й по-собачому загавкає.
Нойони аж підскочили.
— Ти, мабуть, з глузду з’їхав! Де ж таке бачено, щоб святий Богдо-лама та по-собачому гавкав?
— Навіщо такий галас?! — каже Будамшу,— Краще знов поб’ємося об заклад! Якщо програю — тридцять років на вас працюватиму. Якщо виграю — тридцять місяців мене годуватимете?
Нойони хутенько вдарили по руках — боялися, щоб Будамшу не передумав.
А Будамшу каже:
— Ось ходімте зі мною! Під дверима молитовні слухайте.
Нойони миттю повдягали халати й пішли разом з ним.
Коли прийшли до молитовні, Будамшу в двері ввійшов, а нойони за дверима лишилися.
Будамшу постояв, поміркував трохи, а тоді й каже:
— Найясніший Богдо-ламо!
Ви ж такий мудрець — геть усе в світі знаєте! Розсудіть, будь ласка! Я нашим людям кажу: в різних долинах собаки по-різному гавкають. А люди сперечаються, не вірять мені. Чия правда?
У тебе, Будамшу, баранячий розум,— сказав Богдо-лама. Всі собаки в усіх долинах гавкають однаково!
— Найясніший Богдо-ламо! В одній долині, де я був, собаки отак гавкають: «хаб-хуб». А в іншій долині, де я був, гавкають: «хуб-хаб».
— У тебе вуха, Будамшу, тільки на те, щоб їх смикати!
Чи ти глухий! Жоден собака так не гавкає!
— Правда, ваша правда, найясніший Богдо-ламо! — закивав головою Будамшу.— Я таки геть недочуваю! Ви,мудрий Богдоламо, звісно, знаєте, як собаки гавкають по-справжньому!
— Я все знаю!
— О, найясніший Богдо-ламо! Дайте мені хоч одну крупинку вашої мудрості! Скажіть, як саме гавкають собаки! Тоді я знатиму й своїм дурним базіканням не збиватиму людей з пантелику. Тільки, прошу вас, гавкайте голосніше, щоб я добре почув.
— Ану, слухай!…— велично сказав Богдо-лама й щосили загавкав: — Вау-вау! Дзяв-дзяв! Вау-вау! Дзяв-дзяв! Он як! Ваувау! Дзяв-дзяв! Чув?
— Щиро дякую, найясніший Богдо-ламо! Дуже добре чув! — сказав Будамшу й вийшов з молитовні.
За дверима, похнюпившись, стояли нойони. Обличчя у них були сумні.
— Чули? — спитав Будамшу.
— Чули, прокляття на твою голову! — просичали у відповідь нойони.
— А мені все одно! — весело сказав Будамшу.— Адже вам годувати мене, а не мені вас! Отож починайте мерщій барана варити та квасити айрак[1].
Зарипіли з люті зубами нойони, та нічого не вдієш! А Будамшу засміявся й пішов поперед них.
Он як воно було!
[1] Айрак— квашене молоко.
