Жив-був на світі бідний сирота Няня-Хубун. Ані батька, ані матері, ані навіть родичів у нього не було. Змалечку випасав Няня-Хубун вівці у багатія й ніколи не знав відпочинку.
Господар частенько казав йому:
— Гляди, щоб усі мої вівці були цілі! Загубиш хоч одну — лихо тобі буде!
У погожу годину вівці паслися спокійно, а в негоду тікали хтозна-куди. І доводилося бігати скрізь, шукати їх з вечора до ранку.
Якось задощило. Отара знов кинулася врозтіч, і пропало двадцять овець.
Почав Няня-Хубун їх шукати. І три, й чотири дні, не спавши, не ївши, бігав, шукав тих овець. І день і ніч плакав, думав: «Що ж воно тепер буде?.. Як же я до хазяїна прийду?..»
Аж гульк — на світанні йде йому назустріч якийсь дідусь.
— Чого плачеш? — питає.
— Я змалечку живу в багатого хазяїна,— одказує Няня-Хубун.— Уже двадцять років випасаю його отару… Та оце вперше загубив два десятки овець і ніяк їх знайти не можу. Чотири дні не їм, не сплю — усе бігаю та шукаю.
А дідусь каже:
— Не журися! Свої вівці знайдеш он у тій стороні. А щоб вони в тебе ніколи не розбігалися, скажу тобі чарівне слово.
Ледве побіжать вівці, ти їм скажи лишень: «Няня!»[1] — вони так до землі й прилипнуть. А як схочеш, щоб одлипли, гукни: «Собр-собр!» — вони знов бігатимуть, ходитимуть, траву скубтимуть.
Сказав і пішов своєю дорогою.
Побіг Няня-Хубун, куди йому сказано, й знайшов свою згубу — всі двадцять овець до однієї.
Цілісінький день вівці паслися тихо-мирно й нікуди не тікали. Та наступного дня знов почали розбігатися.
Тоді пастух сказав, як навчив його дідусь:
— Няня!
І враз усі вівці, як одна, поприлипали до землі. Лежать і не ворухнуться.
Побачив це Няня-Хубун, зрадів і ліг відпочити. Поки він спав, вівці лежали на землі. А як виспався, гукнув: «Собр-собр» — і всі вівці одразу попідводилися й заходилися пастись. Надвечір Няня-Хубун пригнав отару додому.
Ніколи він не чув од своїх хазяїв доброго слова, не почув і зараз. Вийшли хазяї, глянули на овець і ну, як завжди, лаяти Няня-Хубуна:
— Поганий пастух, нікуди не годяїций! Погано напасаєш наші вівці!
Нічого не зважився відповісти Няня-Хубун. Пішов на своє місце, а сам думає: «Ну ж, чекайте! Не вік мені терпіти!
Провчу колись і я вас!»
Якось господиня захворіла.
Привезли до неї лікаря. Лікар лікує, а Няня-Хубун глянув і тихцем мовив:
— Няня!
Лікар саме біля столу стояв, так і прилип до нього. Забігали хазяї, заметушилися, не знають, що робити. Гукають наймитові:
— Біжи поклич шамана[2].
Шаман прийшов, чаклувати почав. А пастух знову:
— Няня!
Шаман так і прилип до стіни…
— Що робити? Що робити? — репетує господар.— Як лиху зарадити?! Треба ламу[3] покликати!
Побіг наймит кликати ламу. А пастух нищечком:
— Няня!
І лама прилип.
— Поможіть мені! Поможіть мерщій! — благає.
І лікар репетує, допомоги просить, і лама й собі благає. Покликали ворожку. Приїхала ворожка, почала ворожити. А пастух знову:
— Няня!
І ворожка до столу прилипла. Усі кричать, галасують — і ні туди ні сюди. А Няня-Хубун сидить посміхається.
Довго вони так шарпалися. Цілий тиждень, цілий місяць відліпитися не могли. Запросив господар нарешті людей, щоб відірвати їх.
Люди прийшли, стали тягти. Тягли, тягли, нічого вдіяти не могли. Хто торкнеться — сам прилипає. Аж сто чоловік прилипло одне до одного.
Тоді гукнули найбільшу ворожку.
Вона питає:
— Навіщо кличете мене?
Їй розповіли. Ворожка їхати не схотіла, сказала тільки:
— Хлопця-пастуха прохати треба! Схоче він — усіх повідпускає. Не схоче — так і залишаться назавжди.
Тоді і шаман, і лама, і ворожка, і хазяїн, і хазяйка, і всі люди стали Няня-Хубуна благати:
— Відпусти нас! Що хочеш бери, тільки відпусти!
Хазяїн репетує:
— Половину свого багатства тобі віддам!
І Няня-Хубун проказав:
— Собр-собр!
Усі відразу повідлипали й кинулися врозтіч. А Няня-Хубун того ж дня пішов від лихого хазяїна геть. Юрту поставив, свою власну отару випасає.
А нойони[4], шамани, лами та багатії стали його боятися.
— Нам його не подужати! — кажуть.
Дівчина Хонхінур та лисиця
Колись давно-давно жила на світі дівчина Хонхінур[5]. У неї було двадцять сім брязкалець. Жила дівчина на березі золотого озера, на грудкуватій землі.
Прийшла якось до Хонхінур лисиця й каже:
— Мене кликали на весілля до Хартаган-хана, отож дай мені, дівчинко Хонхінур, двадцять сім твоїх брязкалець!
Але дівчина Хонхінур не дала своїх брязкалець лисиці, а спересердя ще й гукнула:
— Не дам!
А лисиця їй:
— Я прийду через три дні. Якщо ти й тоді не віддаси мені брязкалець, я твоє золоте озеро в рота вберу, ще й розтопчу своїми копитами твою грудкувату землю.— Та й пішла собі.
Сидить дівчина Хонхінур і плаче.
Летіли над озером два лебеді, почули її плач і питають:
— Чого це ти, дівчино Хонхінур, так гірко плачеш?
А дівчина Хонхінур і каже:
— Приходила до мене лисиця, просила, щоб я віддала їй двадцять сім моїх брязкалець: хоче їх почепити на себе й піти на весілля до Хартаган-хана. Я їй своїх брязкалець не дала. Тоді лисиця сказала, що через три дні знов прийде, а як я й тоді не віддам своїх двадцять сім брязкалець, то вона моє золоте озеро в рота вбере, а мою грудкувату землю своїми копитами розтопче.
Лебеді й кажуть:
— Не плач, дівчино Хонхінур! Як лисиця через три дні прийде по твої брязкальця, ти не давай їх; а як вона знов нахвалятиметься, що вбере в рота твоє озеро й розтопче копитами твою землю, ти їй тільки скажи:
«Де ж у тебе такий рот, щоб винити моє золоте озеро, й де в тебе копита, щоб розтоптати мою грудкувату землю?»
А як спитає лисиця, хто тебе навчив отак відповідати, ти мовчи, не кажи нічого.
Сказали це лебеді й полетіли на південь.
Через три дні приходить лисиця й каже дівчині Хонхінур:
— Ану, віддавай зараз же мені свої двадцять сім брязкалець! Як не даси, вберу в рота твоє золоте озеро й розтопчу копитами твою грудкувату землю!
А дівчина Хонхінур їй:
— Не віддам я тобі своїх брязкалець! Де ж у тебе такий рот, щоб умістилося моє золоте озеро, і де в тебе копита, щоб розтоптати мою землю?
Лисиця й питає:
— Це ж хто тебе навчив отак відповідати?
Дівчина Хонхінур мовить:
— Ніхто не вчив, сама кажу.
Не повірила лисиця й давай її питати та допитувати:
— Скажи та скажи, хто навчив?
Не втрималася Хонхінур і призналася:
— Два лебеді мене навчили!
Лисиця до неї:
— Кажи ж тепер мені, куди ці лебеді полетіли?
Дівчина Хонхінур каже:
— На південь полетіли!
— От я їм зараз! — розсердилася лисиця й побігла шукати отих лебедів.
Ходила вона, ходила й нарешті знайшла лебедів: сидять у дуплі старезного дерева. Лисиця їх ухопила й ну щосили шарпати та примовляти:
— А нащо ви навчили дівчину Хонхінур? А нащо ви навчили дівчину Хонхінур?
Злякалися лебеді, благають, просяться:
— Змилуйся, лисице! Ми тебе понесемо на собі, куди схочеш!
Лисиця й наказує:
— Коли так — несіть за море!
Лебеді погодилися. Сіла лисиця на одного лебедя, й вони полинули. От летять понад Чорним морем, коли це лебідь, що на ньому сиділа лисиця, давай стріпуватись і струшуватись.
Лисиця й каже:
— Ти не трусися, бо скинеш мене в Чорне море!
Лебеді їй:
— Не бійся, не скинемо!
А самі долетіли на середину Чорного моря, скинули лисицю у воду та й гайнули далі.
Бачить лисиця, що непереливки, давай гребти лапами, трохи не захлинулася, насилу видряпалася на берег. Пішла вона на високу гору, стала там сушити свою шкуру, сушить і думає: «Навіщо я повірила лебедям? Навіщо звеліла їм нести мене через Чорне море!»
Відтоді лисиця перестала ходити до дівчини Хонхінур, перестала страхати та вимагати в неї двадцять сім брязкалець.
============================
[1] Няня — прилипни.
[2] Шаман — знахар, ворожбит.
[3] Лама — монах.
[4] Нойони — радники.
[5] Хонхінур — дзвіночок, бубонець.
