Рубав якось навесні один наймит у лісі дрова. Раптом прилетіла із сходу зозуля, сіла на дерево й закувала:
— Ку-ку! А на сході сонця є висока гора!.. А на тій горі лежить грудка золота, завбільшки з голову бика!..
Прилетіла з півдня друга зозуля, вмостилася на тому самому дереві й собі закувала:
— А на півдні тяжко хворіє жінка одного бідняка… А все через те, що під її юртою намостив собі гніздо здоровезний жук, завбільшки з дворічного бичка. Якщо вбити й спалити того жука — жінка одужає…
Прилетіла третя зозуля, сіла на гілку та як закує:
— Далеко на заході у людей тяжке лихо: висохли джерела, що напували землю водою; пов’яли дерева, повигоряли трави, люди й тварини гинуть од спраги… А все тому, що найбільше джерело, яке напувало поля й степи, привалене важенним чорним каменем. Якщо зсунути каменюку, знов виб’ється на волю вода, порятує всіх од спраги!
Зозулі пурхнули й полетіли геть. А наймит подумав, подумав, заткнув сокиру за пояс і пішов у той бік, де сходить сонце.
Чи довго він ішов, чи ні, але дістався нарешті до високої гори, виліз на вершину й знайшов там грудку золота, завбільшки з голову здоровезного бика.
Узяв наймит те золото, відніс на перехрестя трьох доріг і зарив у землю. А сам пішов на захід, туди, де люди гинули від спраги. Зайшов до однієї юрти й попрохав води.
— Ми, чоловіче, й самі гинемо від спраги…— кволим голосом відповіли йому дід з бабою.— Зараз ковток води у нас дорожчий, ніж золото.
— Зберіть мені сотню людей, приженіть сотню биків, дайте сотню лопат, і знов буде у вас вода,— мовив наймит.
Люди в улусі послухалися й зробили все, що він загадав.
Наймит привів їх до висохлого джерела й каже:
— Треба відвалити оцю чорну каменюку!
І всі почали підкопувати здоровенну чорну каменюку, хто лопатою, хто й голіруч.
Довго морочилися люди, та вивернули нарешті з землі кляту каменюку. І враз де взялося — закипіло-заклекотіло джерело, ринула з землі прохолодна чиста вода. Ой же й зраділи люди! Кинулися до джерела, стали черпати воду відрами, коновками, набирати її в пригорщі. Потім пригнали коней і худобу, напоїли досхочу. Всі раділи так, що й словом не сказати, наввипередки дякували наймитові за те, що врятував людей од спраги. А як довідалися, що він рушає звідси на південь, усім улусом[1] пішли проводжати його в дорогу.
Ішов наймит, ішов і нарешті прийшов на південь. Розпитався в людей, де живе тяжко хвора жінка, що про неї кувала зозуля, зайшов до того улусу й назвався лікарем.
Чоловік хворої жінки почув про нього й прийшов, плачучи.
— Порятуй мою жінку! — став прохати.— Вилікуй, бо вона гине.
— Гаразд! — каже наймит.— Ось побачиш — твоя жінка хутко одужає.
Вранці він поскликав сусідів, вигнав з-під юрти чорного жука, завбільшки з дворічного бичка, вбив його, спалив, і сталося чудо — хвора жінка враз одужала.
Попрощався наймит з усіма людьми в улусі й рушив назад.
Вирив грудку золота, що її сховав на перехресті, й пішов додому.
Вдома віддав борг господареві, що в нього брав гроші наперед, і зажив щасливо. Незабаром збудував собі гарний новий будинок поряд із садибою, де жив його колишній господар.
Терпів, терпів загребущий багатій і не витримав: пішов допитуватись, як це його наймит отак раптом розжився на гроші?
Засміявся наймит і каже йому:
— Я, бачиш, ліг одного вечора спати на березі річки під перекинутим човном. Коли це з води вийшло троє невідомих та й розповіли мені, де захований великий скарб.
— Он воно що! — промовив багач і пішов собі геть.
Увечері він заліз під перекинутого човна на березі річки й став чекати.
Опівночі прийшло троє розбійників, посідали на дно човна та й бідкаються, що хтось забрав їхнє золото, заховане на вершині високої гори.
— От коли б дізнатися, хто забрав наше золото,— каже один розбійник,— я б йому дав прочухана!
Почув це багач під човном і як чхне з переляку!
Вмить посхоплювалися розбійники, заглянули під човна, а там багач сидить.
Витягли вони його й ну лупцювати!
— Ага, то ось хто забрав наше золото!
Били його, били, а потім жбурнули в річку.
Так був покараний багатій за його зажерливість.
[1] Улус— село.
