Жили собі дід та баба. Були вони такі бідні, що ледве перебивалися з хліба на воду. Якось, ідучи дорогою, знайшли вони пригорщу зерна. Раді поспішили додому, і дід пішов у комору, аби змолоти на ручному млинку зерно, а баба поставила на вогонь казанок з водою, щоб закипіла тим часом.
Старий швиденько змолов та й поніс через подвір’я борошно в хату, але — о горечко! — налетів вітер і здмухнув його з долоні.
— Ой лишенько, що ж тепер буде! —заохав дід.
Баба й собі заголосила з розпачу.
І надумав дід поскаржитися на вітер у суд й одразу вирушив у дорогу.
Надвечір попросився переночувати в одну хату. Прийняли старого привітно, повели в лазню помитися, дали їсти-пити.
А вранці дід пішов далі. Увечері він підійшов до вітрової оселі — ще здаля побачив хатку на курячих лапках. Зайшовши, старий побачив бабусю.
Це була вітрова мати.
— Куди йдеш, селюче? — запитала вона.
— Йду позиватися в суд на вітер.
— А що ж він лихого тобі зробив?
— Та вже ж недаром. Знайшли ми з бабою пригорщу зерна, я в коморі змолов його ручним млинком, а коли ніс через подвір’я, вітер дмухнув і геть усе розвіяв. Стара не мала з чого зварити лемішку, і ми лишились голодні.
Вітрова мати дала чоловікові попоїсти й поклала спочити після довгої дороги.
Прокинувся подорожній від якогось могутнього поштовху, а за вікном ніби посвітліло. Це вітер прилетів додому. Мати впустила сина до хати.
Нюхнув вітер повітря і мовив невдоволено:
— Фу, щось тут нечистим тхне!
— Тихше, тихше, синочку,— прошепотіла старенька,— На печі спить бідний чоловік, він іде в суд позиватися на тебе.
— А що я йому заподіяв?
— Ніс він у жмені борошно, щоб зварити вечерю, а ти все розвіяв.
Вітер збудив старого й запросив вечеряти.
— Ой, вітре, красно дякую, але я вже їв,— відповів дід, не тямлячи себе од страху.
— Ну, тоді спи!
Настав ранок. Дід зібрався йти далі. Але вітер дав йому козу й сказав:
— Прив’яжи козу до лави, вдар по спині різкою і матимеш стільки срібла, скільки сам захочеш.
Дід подякував, побажав господарям доброго здоров’я, узяв козу на мотузку й рушив додому. Надвечір дістався він до тієї хати, де ночував по дорозі до вітру, й розповів господарям, де він був і яке диво одержав од вітру. Його знову нагодували і повели в лазню. І поки старий був там, підмінили козу.
На другий день дід із козою прийшов додому. Ще здалеку він гукнув:
— Ну, стара, зараз ти побачиш диво!
Прив’язав дід козу до лави, вдарив її лозиною по спині, потім удруге, замахнувся і втретє, але баба зчинила крик:
— Де ж твоє диво? Коза як коза!
Нічого не вдієш, пішов дід знову скаржитися вітрові. На ніч зупинився у тих же знайомих, що дали йому їсти-пити, викупали і спати поклали на м’якому.
Діставшись другого дня до вітрової хатини, дід став нарікати:
— Ой, вітрику, дорогий, анітрохи не допомогла мені коза! Тільки вилаяла стара!
Наступного дня вітер дав чоловікові столик і сказав:
— Цей столик дасть тобі все, що забажаєш. Треба тільки наказати: «Столику, дай їсти, столику, дай пити!» Ось поглянь:
— Столику, дай їсти, столику, дай пити!
Умить на столику з’явилися чудові страви і так багато, що він аж вгинався.
Вітер і чоловік попоїли, як на свято, і вітер звелів:
— Столику, прибери!
Не встигли оком змигнути, як усе зникло.
Подякував дід вітрові за диво-столик і рушив додому. Діставшись хати, де зупинявся на ночівлю, дід усе чисто розповів. Йому зразу дали березовий віник, чисту сорочку й повели в лазню. І поки дід там парився, господарі столик підмінили.
На другий день дід прибув додому й гукнув:
— Ну, стара, тепер матимемо всього доволі!
Поставив дід столик і звелів:
— Столику, дай їсти, столику, дай пити!
Попрохав раз, удруге, втретє, закричав щосили — на столі нічого не з’являлося… Стара розсердилася ще дужче.
І знову повернувся дід у хатку на курячих лапках. Вітрова мати нагодувала його й поклала спати. Тільки задрімав, як раптом задвигтіла земля, загуло, загуркотіло — то прилетів вітер.
Коли вранці старий поскаржився йому, що на столику не з’явилося й крихти, вітер приніс новий подарунок — розмальовану скриньку, поставив її на стіл і вигукнув:
— Скринько, почастуй гарненько!
Із скриньки вистрибнули палиці і так відлупцювали діда, що аж сорочка в нього розлізлася.
— Ну, чоловіче, тепер ти здогадуєшся, що тобі треба зробити? — запитав вітер.
— Авжеж!
Узяв дід під пахву скриньку та й пішов. Невдовзі дістався він до того хутора, де йому підмінили козу й столик. А тут його вже чекали і ще здалеку позаздрили:
— О-о, яка гарна в тебе скринька!
— Що й казати, гарна,— відповів старий господареві,— Ось візьми та скажи: «Скринько, почастуй гарненько!» і побачиш, що буде.
Діда мерщій відвели до лазні, дали березовий віник і чисту сорочку. Тільки дід пішов, як господиня схилилася над скринькою й сказала:
— Скринько, почастуй гарненько!
Із скриньки вистрибнули палиці і ну лупцювати її. Жінка щосили зарепетувала. На той лемент прибіг господар — перепало по ребрах і йому.
Тут вийшов дід із лазні.
— Змилуйся над нами! — стали слізно прохати його.
— Приведіть козу! — наказав дід.
Віддали козу, а палиці все витанцьовують по спинах підступних господарів.
— Принесіть столик! — звелів дід.
Повернули й столик.
Тоді старий склав палиці в скриньку, забрав столик і козу та й пішов додому. Баба нетерпляче виглядала його біля воріт.
— Вмийся, стара, біленько, бо зараз побачиш диво! — сказав дід.
Прив’язав він козу до лави, стьобнув лозинкою по спині, і срібло так і посипалося додолу.
Тоді приніс столик, звелів їх нагодувати, і з’явилося страв та напоїв видимо-невидимо. З того часу старі жили без клопоту, мали що їсти і пити.
