У багатого поміщика було два наймити. Перший — здоровенний і довготелесий — на ім’я Великий Пеетер. Другий — низенький і худий, ніби хлопчик,— мав наймення Малий Пеетер.
Якось обох наймитів послали, до лісу нарубати дров і дали кожному по торбинці хліба на цілий день. Обидва наймити завзято пиляли і рубали, щоб скоріше перепочити. Але голод почав діймати їх, і Великий Пеетер сказав:
— Послухай, Малий Пеетер! Давай спочатку з’їмо твій хліб, тоді візьмемося за мій.
Той, не вбачаючи в цьому нічого лихого, відповів:
— Гаразд! Навіщо нам починати одразу обидві торбини!
З’їли хліб Малого Пеетера і лягли трохи перепочити.
Перегодом знову взялися до роботи — тільки сокири зблискували. Але голод знову почав дошкуляти, особливо Малому Пеетерові.
— Ходімо їсти, Великий Пеетере! — прохав Малий Пеетер кілька разів.
Та Великий Пеетер наче й не чув і рубав собі далі.
Нарешті обидва присіли на моріжок, але Великий Пеетер не дозволив Малому Пеетерові сісти біля нього й сказав:
— Якщо ти не відчепишся од мене, я тебе вб’ю!
Малий Пеетер заплакав:
— Що ж я їстиму?
— Он там у кущах мишача нора,— сказав Великий Пеетер.— Мишатина для голодного — дуже смачна страва!
Малий Пеетер знайшов гніздо, повне мишенят, і подумав: «Згодяться й такі!»
Але стара миша стала благати:
— Добрий чоловіче, не вбивай моїх діток! Хіба ти ними наситишся? А трапиться щось — ми тобі в пригоді станемо.
І Малий Пеетер подумав: «Якось перебуду. Не помру без них із голоду. Хай собі живуть!» Перетерпів до вечора голод та й пішов додому.
Наступного дня обох наймитів знову послали в ліс рубати дрова.
В кожного — по торбині з хлібом на топорищі за спиною. Великий Пеетер ішов попереду, Малий Пеетер бігцем за ним.
Падали дерева, тріщало гілля; у дроворубів по сім потів зійшло. Захотілося їсти.
Великий Пеетер сказав:
— Давай спершу з’їмо з твоєї торбини, тоді візьмемося за мою.
Малий Пеетер подумав: «Не може ж він і сьогодні бути таким лукавим, як учора»,— і мовив:
— Гаразд! Навіщо нам починати обидві торби зразу!
З’їли хліб Малого Пеетера, спочили і знову взялися за
роботу, тільки сокири дзвеніли. Малий Пеетер невдовзі зголоднів і попрохав Великого Пеетера:
— Дай скибочку! Так їсти хочеться, аж тіло болить!
Великий Пеетер сів, розв’язав торбину і почав їсти, а Малому Пеетерові не дозволив і близько підходити, бо, мовляв, відлупцює.
— Що ж я їстиму? — гірко заплакав від кривди й голоду маленький чоловік.
— Там під пеньком бджолине гніздо. Візьми й поживися!
«Добре й таке, коли ліпшого нема!» — подумав Малцй Пеетер і розшукав дупло.
Та бджоли стали прохати:
— Добрий чоловіче, не чіпай нас! Меду мало, у сотах повно маленьких бджілок! А трапиться що—ми тобі в пригоді станемо.
Малий Пеетер пробурмотів:
— Цією краплею меду я с ггий не буду! Носіть собі мед! — Та й рубав так голодний до самого вечора і лише вдома наївся.
І на третій день пішли Пеетери до лісу з сокирами і харчами. Великий Пеетер виступав попереду, Малий Пеетер дріботів за ним.
Рубали дерева — аж тріски летіли.
Настав час обіду. Животи в дроворубів мало до спини не присохли.
Великий Пеетер сказав:
— Давай спочатку з’їмо з твоєї торбини, а тоді — з моєї.
— А коли ти знову збрешеш? — спитав Малий Пеетер.
— Навіщо мені тебе обдурювати!
— Хай буде по-твоєму,— згодився Малий Пеетер і розв’язав свою торбинку.
Скоро від його харчів не лишилося й крихти. Спочили трохи і взялися знову до роботи. Вимахували сокирами — любо глянути. А невдовзі Малий Пеетер попрохав:
— У животі порожньо, ходімо поїмо!
І пішли.
Але Великий Пеетер знову не підпустив Малого до торбини, ще й нахвалявся відлупцювати, якщо той не послухається. Малий Пеетер заплакав.
— Он там, на верхівці дерева, яструбине гніздо. Знайди там собі щось! — порадив Великий Пеетер.
«Добре й це, коли ліпшого нема!» — подумав Малий Пеетер і поліз на дерево.
У гнізді були пташенята
Старий яструб став прохати:
— Добрий чоловіче, не вбивай моїх діток! Вони ще дрібненькі, який з них наїдок?! А трапиться щось — ми тобі в пригоді станемо.
«І справді, з них наїдку мало,— подумав Малий Пеетер.— Хай ростуть собі!» Зліз він із дерева та й рубав дрова до самого вечора голодний.
А вранці вони знову пішли рубати дрова. Але цього разу Малий Пеетер не дав Великому Пеетерові своєї пайки, не дав навіть шматочка проти пташиного обману[1], а сказав:
— Візьми, братику, із своєї торбини! Хоча тобі з чужої смачніше!
Великий Пеетер пригрозив:
— Слухай, Малий Пеетере, не даси хліба — начувайся тоді вдома!
Та Малий Пеетер не злякався:
— Що ти мені зробиш! Я пожаліюся панові!
Як тільки вони повернулися ввечері додому, Великий Пеетер мерщій кинувся до пана:
— Славний пане! Ви можете мати з Малого Пеетера дуже велику користь, якщо загадаєте йому одну роботу. А не виконає вашого наказу — звеліть відшмагати.
— Що за робота? — аж підскочив пан од цікавості.
— Сьогодні в лісі Малий Пеетер, коли ми рубали дрова, вихвалявся, що може за три дні зробити з воску церкву, насипати навколо земляний вал, спорудити дзвіницю з дванадцятиголосим дзвоном.
Пан одразу покликав Малого Пеетера і наказав:
— Я даю тобі три дні строку. За цей час ти повинен звести із воску церкву, навколо нагорнути земляний вал і почепити на дзвіницю дванадцятиголосий дзвін. Коли ти вчасно не впораєшся з роботою, я звелю зітнути тобі голову. Йди поїж як слід і за роботу!
Малий Пеетер хотів щось сказати, але пан прочинив двері й виштовхав бідолаху геть.
«Що ж мені робити?» — думав Малий Пеетер.
Не їлося і не пилося маленькому чоловікові. А тут щей Великий Пеетер глузує.
Плачучи, пішов наймит у ліс. Аж назустріч йому летить бджола. Побачила Малого Пеетера та й питає:
— Що сталося? Чого, друже, так зажурився?
— Що ти, комашко, запитуєш! Чи ж ти мені допоможеш !
— А ти скажи, може, якось і зараджу твоєму лиху.
— Пан пригрозив мені голову стяти,— пояснив Малий Пеетер,— якщо я за три дні не споруджу воскової церкви, не насиплю навколо неї земляного валу й не почеплю на дзвіницю дванадцятиголосий дзвін.
— Не плач,— заспокоїла наймита бджола,— лягай спати, а завтра вранці приходь подивитися!
Малий Пеетер не вірив, що бджола може йому допомогти, та все ж ліг спати. А вдосвіта прокинувся від лиховісних снів.
Раптом Малий Пеетер почув дивне дзижчання і гул, наче летіло видимо-невидимо бджіл. Він глянув угору і застиг од подиву — бджоли вже закінчували церкву й дзвіницю. Усе було готове: красиві, із жовтого воску стіни, із меду шибки, із сот дах.
— Ой ви, невтомні трудівниці! — розчулився Малий Пеетер.— Аби мені ще з валом упоратися, тоді, може, я врятувався б од смерті. Дзвону дванадцятиголосого, мабуть, і на всій землі немає. Не вимагатиме ж його пан у мене.
Знову не має спокою Малий Пеетер. Йде лісом, похи- , ливши голову, аж назустріч йому миша:
— Чому, друже, так зажурився?
— Як мені, бідному, не журитися? Церква з воску вже готова. А як нагорнути земляний вал? Для цього треба полк солдатів!
Миша відповідає:
— Не журися, лягай спокійно спати і завтра вранці приходь подивитися!
«А що мені робити? — подумав Пеетер.— Може, й від миші буде якась допомога». І ліг спати.
На світанку прийшов Малий Пеетер поглянути і очам своїм не повірив — сила-силенна мишей вже рівняли спинками вал заввишки у людський зріст.
«Із двома завданнями я впорався, але де ж мені, бідному, взяти дванадцятиголосий дзвін?» — сумував Малий Пеетер, та ніхто не міг зарадити його горю.
Раптом великий яструб опустився на церковну огорожу, склав крила й питає:
— Чому, друже, зажурився?
— Як мені, бідному, не журитися! Церква з воску вже готова, вал навколо — теж, а де ж мені роздобути дванадцятиголосий дзвін? Такого, мабуть, на всьому білому світі не знайти. А як його до завтра не буде, мене покарають,— відповів Малий Пеетер.
— Дуже важко його дістати,— посмутнів яструб,— та спробуємо! Я знаю, де є такий дзвін, але його нелегко викрасти: він висить над спочивальнею в свого хазяїна, і як тільки хто торкнеться того дзвону — він гучно калатає, і хазяїн прокидається. Та коли ти хоробрий, сідай мені на спину й полетимо спробувати щастя.
— Чи не однаково, де помирати! — вигукнув Малий Пеетер.
— А якщо наша подорож закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною,— мовив яструб.
Не довго думаючи, умостився Малий Пеетер яструбові на спину, і вони злетіли в небо.
І вже дивився маленький чоловічок, як унизу пропливали ліси, гори, ріки; серце в нього шалено калатало, але він міцно тримався за шию птаха.
— Ми у володіннях чорного чоловіка,— попередив яструб і опустився на землю.— Візьми цю лозинку і сховай за пазуху.
Пеетер зробив, як наказав яструб, і вони полетіли далі.
Невдовзі птах знову сів і сказав:
— Візьми цю піщину й сховай за пазуху.
Пеетер сховав піщину. І вони знову знялися в повітря.
Згодом яструб ще раз сів і мовив:
— Візьми цю краплину води і сховай за пазуху.
Сховав Пеетер краплину, і полетіли вони далі.
— Тепер тримайся! Вже видно страшний палац,— застеріг яструб.— Коли ми дістанемося до дзвону, постарайся нечутно відв’язати мотузок од жердини. Тільки не обмовся ні словом при цьому, інакше буде нам велика біда!
Опустилися на дзвіницю. Пеетер спробував розплутати вузол, аж дзвін раптом: дзі-і-інь! дзі-і-інь!
— Хто там на дзвіниці? — закричав чорний чоловік із кімнати.
Яструб відповів:
— Яструбочок на дзвіниці!
Старий заспокоївся. А викрадачі не гаяли часу. Малий Пеетер удруге спробував розв’язати вузол, але дзвін закалатав на багато голосів: дзі-і-інь! дзі-і-інь!
Старий закричав знизу:
— Кого там носить лиха година? А яструб у відповідь:
— Яструбочок, любий друже, яструбочок на дзвіниці!
Чорний чоловік знову заспокоївся.
Малий Пеетер майже розв’язав вузол, потім сів яструбові на спину і іце раз потягнув за мотуз. Дзвін подався, і птах з людиною і дзвоном злетів у небо. Але дзвін гучно закалатав на всі голоси.
Лише тепер чорний чоловік зрозумів, що його одурили, і кинувся навздогін за втікачами.
Яструб звелів:
— Кинь лозинку на землю й скажи:
«Хай такий постане праліс, крізь який ніхто не пройде!»
Пеетер так і вчинив, і тої ж миті за втікачами зашумів густий праліс.
Чорний чоловік закричав:
— Принеси сокири з дому, принеси мерщій прегострі, прорубай крізь ліс дорогу!
І прибіг син із сокирою — не встигли яструб і Пеетер оком змигнути, як через ліс було прорубано просіку, і чорний чоловік знову кинувся навздогін.
Яструб звелів Пеетерові:
— Оглянься, чи близько погоня?
— Близько, дуже близько!
— Кинь піщинку,— звелів птах,— і скажи:
«Хай гора до хмар постане, хай ніхто її не зрушить!»
Пеетер кинув піщину — і де не взялася височенна гора, вершина якої ховалася в хмарах.
Чорний чоловік добіг до гори і закричав:
— Принеси мерщій лопати, принеси, не гайся, сину, треба гору нам прорити!
Син із заступами наче виріс з-під землі.
Рили обидва гору, аж очі рогом лізли. Прокопали хід, і чорний чоловік, як вихор, помчав за втікачами.
— Озирнися,— сказав яструб Пеетеру,— чи не наздоганяє?
— Близько вже,— відповів той.
— Кидай краплину води,— наказав птах,— і скажи:
«Хай заграє синє море, неозоре і бездонне!»
Малий Пеетер кинув краплину — і позаду розгулялося гривастими хвилями глибоке море. Добіг чорний чоловік до моря і так став проклинати викрадачів, що аж луна котилася над водою.
На підмогу прибігли син і мати.
— Давайте вип’ємо море,— загорлав чорний чоловік.
І почали втрьох пити. Старий так надудлився, що вже й краплина не вмістилася б, і він заволав:
— Швидше обручі несіте та на мене одягніте!
Син приніс обручі і натяг на батька. Старий знову почав пити і закричав:
— Застроми клини, синочку!
Син устромив клини, і старий, крекчучи, знову припав до води, та за мить наказав:
— Забивай клини, синочку, все ж я вип’ю оце море!
Син спробував забити клини за обручі, але живіт у старого луснув, і вода ринула в море.
Тепер яструб і Малий Пеетер були вільні! Прилетіли вони вдосвіта додому і повісили на дзвіницю дивовижний дзвін.
Під час сніданку прийшов Малий Пеетер до пана і попрохав подивитися на його роботу.
Панові дуже сподобалася робота Малого Пеетера, і він щедро нагородив наймита.
І тоді Малий Пеетер мовив:
— Славний пане! Великий Пеетер обіцяв зробити ще більше диво, ніж я. Великий Пеетер хвалився, що він міг би переночувати в печі, в якій спалено сім возів дров.
— Овва! Це я хотів би побачити! — вигукнув пан,— Негайно приведіть його!
Напалили червоно піч і туди запхнули Великого Пеетера… Що з ним сталося, Малий Пеетер не розказував. Та й чи міг би той вибратися звідти!
[1] За старим естонським повір’ям, того, хто почує спів птаха натщесерце, чекає нещастя.
