Знайшов якось подорожній шмат свинини. А вовкові теж закортіло м’ясця, — підкрадаючись ззаду, подумки вже й присолив його та відчув, як воно тане в роті. Але подорожній випередив сіроманця.
— Отак заманулося свіжини? — глузливо спитав та й сам з’їв.
Невдовзі вовк побачив біля річки поросят і зайняв їх. Свиня почала благати:
— Не їж моїх діток — вони брудні. Зажди, я їх спершу викупаю.
— Ну, купай уже, — погодився вовк.
Свиня завела поросяток у воду і вже не повернулася — перепливла з ними на протилежний берег. Хижак лише ‘заздрісно позирав, але боявся лізти в воду.
Побрів сіроманець до лісу й зустрів цапа. Схопив його та й каже:
— Ох, як доречно ти мені попався, любесенький. Я тебе з’їм.
— Зачекай хвильку, я сходжу в борозенку… Тоді і з’їси мене, — попрохав цап.
Вовк погодився. А цап, недовго міркуючи, шмигнув у хату, до людей. Спіймавши облизня і цього разу, розгніваний вовк пішов далі шукати здобич. Невдовзі йому трапилося лошатко. Сіроманець пригрозив кобилі:
— Я з’їм твоє лоша, хоч брикайся, хоч ні. А втім, ти не маєш права тут пастися.
— У мене є паспорт, де записано, хто мій хазяїн. Перш ніж їсти, поглянь документ, — попрохала кобила й підняла заднє копито. Вовк нахилився прочитати напис на підкові, а кобила так зацідила йому в щелепу, що сірий крутнувся млинком і гепнувся на спину. Коли прийшов до тями, кобили з лошам і близько не було.
— Ох, і телепень же я! — ледве спромігся вимовити вовк. — Адже я не піп, щоб виймати дітей із купелі. Я не землемір, щоб помічати пакільці в борозенках. І не ленсман[1], щоб роздивлятися документи.
Тут і казочці кінець.
[1] Поліційний чин у Фінляндії.
