Якось вирушили двоє братів у світ широкий шукати щастя. Старший брат перший виїхав одноколкою. Котив собі шляхом, коли це раптом чує — благає його мураха:
— Зачекай, чоловіче добрий, однесеньку мить, доки мої сини перейдуть дорогу, бо ти розчавиш їх колесами!
— Не маю часу спинятись через якихось нікчемних мурах. Я поспішаю, їду в світ широкий шукати щастя! — гукнув хлопець, смикнув за віжки й покотив собі далі, розчавивши мурашчиних діток.
Перегодом хлопець звернув на зарослий бур’янами путівець. З трави злетів йому навстріч крижень і попрохав:
— Не їдь цією дорогою, бо посередині лежать яєчка. Зупини свого коня, добрий чоловіче, нехай мої дітки вилупляться, або почекай, доки віднесу їх у затишок, щоб вони не загинули під кінськими копитами!
— Не маю часу зупинятися через якісь дрібниці, — буркнув хлопець, вйокнув на коня й, звісно, зруйнував гніздечко.
Потому хлопець дістався безмежної піщаної рівнини. Велика синиця злетіла на рукав подорожнього й процінькала:
— Візьми мене, бо мушу летіти далеко, а крила слабкі!
— Геть звідси! — гримнув хлопець. — Немає в мене часу морочитися з усілякими писклями, мені конче треба їхати в світ широкий шукати щастя!
Велика синиця залетіла в кущі й сумовито зацівкала.
Нарешті хлопець приїхав до королівського міста й пішов до замку володаря держави. У правителя була донька на виданні, і юнак задумав одружитися з нею, гадаючи, що саме так знайде своє щастя.
А король привів жениха на подвір’я, показав чималу купу пшениці, перемішаної з житом, і звелів за ніч відокремити пшеницю від жита.
— Коли впораєшся з цим завданням, — сказав володар, — будеш моїм зятем, а ні — чекає на тебе сокира ката.
Чванько схилився над ворохом і став перебирати зерно. Та йому відразу стало ясно, що мине день і ніч, навіть рік, доки він упорається.
«Таке під силу хіба що мурахам, — подумав похмуро хлопець. — Якби в мене були тисячі мурах, може, й зумів би впоратися з цією роботою».
Раптом зі щілини в мурі вигулькнула мураха, поворушила вусиками й запитала:
— Я чула, нібито мене кликали на допомогу?
— Так, це я бідкався, — зрадів хлопець. — Мені конче потрібен увесь твій рід.
— А хіба ти зважив на моє прохання, коли безжалісно давив моїх малят? Чому ж я повинна тобі допомагати? — запитала мураха й попростувала своєю дорогою.
До ранку безсердечний хлопець перебрав лише дві пригорщі зерна. Тож і став він здобиччю ката.
Минув рік. І ось менший брат запріг коня і вирушив на пошуки щастя. Зупинила його мураха й попрохала змилостивитись над її малими. Хлопець був зовсім не такої вдачі, як його старший брат. Зупинив коня і почекав, доки мураха переведе своїх дрібних діток через дорогу.
Пожалів менший брат і крижня — дав пташині спокійно висидіти пташенят.
Коли велика синиця злетіла хлопцеві на рукав, він погодився її підвезти і сказав:
— Ну що ж, будеш мені попутницею, подорожувати приємніше, коли поруч балакучий товариш.
Хлопець дістався королівського міста, пішов до палацу й попрохав руки королівни.
Йому дали ту саму роботу, що й старшому братові, — перебирати зерно. Руки хлопця безпорадно опустилися, але на допомогу з’явився увесь мурашник, і як тільки благословилося на світ, всю купу було розділено на дві частини: менша — жита, більша — пшениці.
Король був ошелешений, побачивши, що юнак упорався з такою хитромудрою справою. Він вирішив перевірити ще раз, чи гідний бути його зятем цей хлопець, і загадав важче завдання.
— Ключ од моєї скарбниці впав на морське дно, — сказав правитель. — Пірни вглиб і дістань його, ось тоді й візьмеш собі за дружину мою доньку.
Почвалав хлопець на узбережжя, геть засмучений. Похмуро спозирав на безнастанне хлюпотіння хвиль і думав: «Не зможу я дістати загубленого ключа із морської безодні».
Та ось разом із каченятами підплив крижень і поцікавився, чому юнак такий зажурений. Юнак розповів про королівську забаганку. Крижень наказав своїм дітям шукати ключа. Миттю пірнули вони у воду, знайшли ключа й принесли меншому братові.
Хлопець одніс знахідку королю, і той мовив:
— Коли виконаєш і третє завдання, сповна отримаєш винагороду.
Можновладець наказав усіх дівчат свого двору зодягти в однакове вбрання. Серед них юнак мусив знайти королівну.
Нерішуче стояв парубок перед сміхотливими дівчатами й силкувався вгадати, хто ж серед них королівна. Це було вельми важко: всі юнки вродливі й зодягнуті однаковісінько…
Та ось біля вуха пролетіла велика синиця й прощебетала:
— Не губись, вибери ту, котру я покажу!
І сіла пташина одній красуні на плече. Тієї ж миті хлопець схопив її за руку й вигукнув:
— Оце королівна! Я впізнаю тебе із заплющеними очима й серед тисяч!
Так юнак знайшов своє щастя, бо за добро платять добром, а лихий дістає по заслузі.
