Жили двоє безбородих шахраїв — Датуа і Петрікела. Взяв одного разу Датуа великий лантух, набив його цибулинням, прикрив зверху двома-трьома клочками вовни й поніс в Імереті — вовну продавати!
Піднявся він на Сурамський перевал і дивиться звідти на Імереті.
Тут і зустрівся йому шахрай Петрікела. Петрікела також тягнув великий лантух, набитий горіховою шкаралупою, а зверху напоказ — горіхи лежали.
— Добридень,— гукнув Датуа.
— День добрий! — відізвався Петрікела.
— Звідки йдеш і куди?
— Йду з Імереті в Картлі. несу горіхи продавати. Тільки ось що скажу, коли послухаєш: нащо нам ходити з кінця в кінець, марно кламани[1] стоптувати. Краще обміняймося нашим товаром: ти повертайся в Картлі і продай мої горіхи, а я повернуся в Імереті і продам твою вовну.
— Ловко ти придумав! Звичайно, краще нам повернулися. Чого даремно такий світ теліпатися. Ось тобі вовна, а мені давай горіхи.
Так вони й зробили: обмінялися лантухами й розійшлись.
І шли-ішли, аж ось вже не видно їм стало один одного. Тут обидва розв’язали лантухи, і кожен побачив, що його обдурено.
У Петрікела виявився лантух цибулиння, а в Датуа — лантух горіхової шкаралупи.
Минув деякий час. Знову зустрілися Датуа і Петрікела. Поздоровкався Датуа з Петрікела і каже йому:
— Я думав, що тільки я брехати вмію, а виходить, і ти не відстаєш від мене?
— Знайшов чому дивуватися! Чому б і мені того не вміти, що ти вмієш?
— Коли так, давай побратаємось.
— От і добре. Знаєш, давай-но разом підемо до когось у найми.
— Що ж, хай буде по-твоєму.
І пішли безбороді шахраї шукати, кому два наймити потрібні. Чи довго, чи коротко шукали, нарешті довідались, що одній бабусі потрібні два наймити. Прийшли вони і питають, яка в неї робота.
Бабуся сказала:
— Є в мене корова і будинок. Один із вас повинен корову пасти і грати їй на саламурі[2] — моя корова дуже любить танцювати,— а другий має підмітати садибу та сміття в сусідній двір викидати. Якщо справитесь із роботою — наймайтесь.
— Звичайно, справимось. Що тут мудрого! — зраділи безбороді шахраї.
На другий день Петрікела зостався дома — садибу підмітати, а Датуа поклав у торбу окраєць хліба, шматок сиру та й погнав корову на пасовище.
Петрікела підмів усе подвір’я, зібрав сміття в купу і давай на сусідське подвір’я викидати. А тут господарі його побачили, кинулись до нього та як почали бити! Б’ють і приказують:
— Навіщо своє сміття в наш двір сиплеш?!
Мало не на смерть побили Петрікела. Ледве він до хліва доплівся й повалився на лаву.
Не поздоровилося і Датуа — безбородому шахраю. Як пригнав він корову на пасовище, вона й чкурнула — бігає та брикається. І так увесь день пробігала, а Датуа — за нею. Ввечері корова спокійненько прийшла додому. Датуа слідом волочиться, ніг під собою не чує. Так наганявся, так натомився, що й вечеряти сил не було. Ввійшов у хлів, глянув на Петрікела і питає:
— Що це з тобою, брате, чи не занеміг часом?
— Де там занеміг!
— Чому ж ти лежиш?
— Так ось, підмів я двір і став сміття викидати до сусідів. А вони як побачили, кинулись до мене і ну частувати. Так напригощали, що голова від їхнього кахетинського досі крутиться. А як ти час провів?
— Я також гарно повеселився… Цілий день на саламурі грав, а корова танцювала. Народу зібралось — видимо-невидимо, і старе, й мале — всі з нами веселились. Так я розгулявся, що від радощів і про їжу забув — хліб он назад приніс.
— Коли так, брате, завтра я пожену пасти, а ти сусідів відвідай та покуштуй їхнього доброго кахетинського.
— Хай по-твоєму буде, не зобиджу тебе відмовою,— згодився Датуа.
Назавтра з Петрікела все трапилось, як з Датуа. До безтями наганявся він за коровою. А Датуа так сусіди відшмагали, що він ледве ноги доволік до хліва.
Вночі обидва не стерпіли, розповіли один одному про свої муки. І вирішили: треба звідси втікати, інакше помруть або з голоду, або від біготні, не кажучи вже про побої. Тільки як втікати, адже хлів вечорами стара замикає. Думали, думали, нарешті Петрікела сказав:
— Давай заріжемо корову і складемо м’ясо в мішок. Один з нас стане другому на плечі, вилізе на покрівлю і спустить вірьовку, другий прив’яже до вірьовки мішок з м’ясом, а слідом сам по ній видряпається і гайда, втечемо!
— Вдало придумано! — зрадів Датуа. — Тільки давай зробимо так: спершу вилізу я — я ж дужчий і тебе легко підніму.
Встав Датуа Петрікелі на плечі, виліз на дах. Петрікела прив’язав мішок до вірьовки, склав в нього кілька кусків м’яса, заліз сам туди і кричить із. мішка Датуа:
— Тягни м’ясо та швидше вірьовку спускай!
Датуа підтягнув мішок нагору, перекинув його на спину, і… тільки й бачили його! Біг він, біг, стомився, і захотілось йому перепочити. Скинув він зі спини мішок, бухнув його на землю, а з мішка Датуа як закричить:
— Обережніше, ти, бісів сину, не покаліч мене! — і виліз.
— Ах ти, чорт такий! Ось через кого в мене спина болить?!
— А я ж до чого? Не зраджуй товаришеві ні в радощах, ні в біді, і у тебе ні спина, ні серце не заболять,— відповів Петрікела.
На тім і скінчилось. Більше ніколи вони один одного не обдурювали, жили в мирі та злагоді, душа в душу жили.
