Двоє безбородих шахраїв

Грузинська казка

Жили двоє безбородих шахраїв — Датуа і Петрікела. Взяв одного разу Датуа великий лантух, набив його цибулинням, прикрив зверху двома-трьома клочками вовни й поніс в Імереті — вовну продавати!

Піднявся він на Сурамський перевал і дивиться звідти на Імереті.

Тут і зустрівся йому шахрай Петрікела. Петрікела також тягнув великий лантух, набитий горіховою шкаралупою, а зверху напоказ — горіхи лежали.

— Добридень,— гукнув Датуа.

— День добрий! — відізвався Петрікела.

— Звідки йдеш і куди?

— Йду з Імереті в Картлі. несу горіхи продавати. Тільки ось що скажу, коли послухаєш: нащо нам ходити з кінця в кінець, марно кламани[1] стоптувати. Краще обміняймося нашим товаром: ти повертайся в Картлі і продай мої горіхи, а я повернуся в Імереті і продам твою вовну.

— Ловко ти придумав! Звичайно, краще нам повернулися. Чого даремно такий світ теліпатися. Ось тобі вовна, а мені давай горіхи.

Так вони й зробили: обмінялися лантухами й розійшлись.

І шли-ішли, аж ось вже не видно їм стало один одного. Тут обидва розв’язали лантухи, і кожен побачив, що його обдурено.

У Петрікела виявився лантух цибулиння, а в Датуа — лантух горіхової шкаралупи.

Минув деякий час. Знову зустрілися Датуа і Петрікела. Поздоровкався Датуа з Петрікела і каже йому:

— Я думав, що тільки я брехати вмію, а виходить, і ти не відстаєш від мене?

— Знайшов чому дивуватися! Чому б і мені того не вміти, що ти вмієш?

— Коли так, давай побратаємось.

— От і добре. Знаєш, давай-но разом підемо до когось у найми.

— Що ж, хай буде по-твоєму.

І пішли безбороді шахраї шукати, кому два наймити потрібні. Чи довго, чи коротко шукали, нарешті довідались, що одній бабусі потрібні два наймити. Прийшли вони і питають, яка в неї робота.

Бабуся сказала:

— Є в мене корова і будинок. Один із вас повинен корову пасти і грати їй на саламурі[2] — моя корова дуже любить танцювати,— а другий має підмітати садибу та сміття в сусідній двір викидати. Якщо справитесь із роботою — наймайтесь.

— Звичайно, справимось. Що тут мудрого! — зраділи безбороді шахраї.

На другий день Петрікела зостався дома — садибу підмітати, а Датуа поклав у торбу окраєць хліба, шматок сиру та й погнав корову на пасовище.

Петрікела підмів усе подвір’я, зібрав сміття в купу і давай на сусідське подвір’я викидати. А тут господарі його побачили, кинулись до нього та як почали бити! Б’ють і приказують:

— Навіщо своє сміття в наш двір сиплеш?!

Мало не на смерть побили Петрікела. Ледве він до хліва доплівся й повалився на лаву.

Не поздоровилося і Датуа — безбородому шахраю. Як пригнав він корову на пасовище, вона й чкурнула — бігає та брикається. І так увесь день пробігала, а Датуа — за нею. Ввечері корова спокійненько прийшла додому. Датуа слідом волочиться, ніг під собою не чує. Так наганявся, так натомився, що й вечеряти сил не було. Ввійшов у хлів, глянув на Петрікела і питає:

— Що це з тобою, брате, чи не занеміг часом?

— Де там занеміг!

— Чому ж ти лежиш?

— Так ось, підмів я двір і став сміття викидати до сусідів. А вони як побачили, кинулись до мене і ну частувати. Так напригощали, що голова від їхнього кахетинського досі крутиться. А як ти час провів?

— Я також гарно повеселився… Цілий день на саламурі грав, а корова танцювала. Народу зібралось — видимо-невидимо, і старе, й мале — всі з нами веселились. Так я розгулявся, що від радощів і про їжу забув — хліб он назад приніс.

— Коли так, брате, завтра я пожену пасти, а ти сусідів відвідай та покуштуй їхнього доброго кахетинського.

— Хай по-твоєму буде, не зобиджу тебе відмовою,— згодився Датуа.

Назавтра з Петрікела все трапилось, як з Датуа. До безтями наганявся він за коровою. А Датуа так сусіди відшмагали, що він ледве ноги доволік до хліва.

Вночі обидва не стерпіли, розповіли один одному про свої муки. І вирішили: треба звідси втікати, інакше помруть або з голоду, або від біготні, не кажучи вже про побої. Тільки як втікати, адже хлів вечорами стара замикає. Думали, думали, нарешті Петрікела сказав:

— Давай заріжемо корову і складемо м’ясо в мішок. Один з нас стане другому на плечі, вилізе на покрівлю і спустить вірьовку, другий прив’яже до вірьовки мішок з м’ясом, а слідом сам по ній видряпається і гайда, втечемо!

— Вдало придумано! — зрадів Датуа. — Тільки давай зробимо так: спершу вилізу я — я ж дужчий і тебе легко підніму.

Встав Датуа Петрікелі на плечі, виліз на дах. Петрікела прив’язав мішок до вірьовки, склав в нього кілька кусків м’яса, заліз сам туди і кричить із. мішка Датуа:

— Тягни м’ясо та швидше вірьовку спускай!

Датуа підтягнув мішок нагору, перекинув його на спину, і… тільки й бачили його! Біг він, біг, стомився, і захотілось йому перепочити. Скинув він зі спини мішок, бухнув його на землю, а з мішка Датуа як закричить:

— Обережніше, ти, бісів сину, не покаліч мене! — і виліз.

— Ах ти, чорт такий! Ось через кого в мене спина болить?!

— А я ж до чого? Не зраджуй товаришеві ні в радощах, ні в біді, і у тебе ні спина, ні серце не заболять,— відповів Петрікела.

На тім і скінчилось. Більше ніколи вони один одного не обдурювали, жили в мирі та злагоді, душа в душу жили.

 


[1] Каламани — селянське взуття з необробленої шкіри.

[2] Саламурі — сопілка.

Переклад: Г. Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up