Казка про людину, що не хотіла вмирати

Було таке чи й не було, а був собі чоловік та жінка, і найшовся у них хлопчик. Ото росте він, росте та й бачить — люди вмирають. Задумався хлопець.

— Це ж і я,— каже,— вмру,— то нащо мені таке життя! Взяв та й відцурався свого краю.

— Піду, — каже,— звідсіля.

— Куди? — благають його батько-мати. — Ти ж наша єдина надія!

— Піду шукати таку країну, де не вмру. Я хочу жити й жити…

Та й пішов. Довго йшов чи ні, аж надибав чисте поле. А там стоїть олень, рогами небо підпирає.

— Куди йдеш, юначе? — питає олень.

— Іду шукати такого місця, де ніколи не помру.

— Зоставайся зі мною,— каже йому олень.— Глянь, он який здоровенний ліс та поле. Поки я не всиплю їх геть до краю своїми старими рогами, доти і я житиму, і ти зі мною.

— Але колись та помру?

— Е, смерть усім судилася, — одказав олень.

— А я не хочу помирати. Я шукаю вічного життя!

Та й пішов. Довго він мандрував чи ні, аж трапився йому крук та й питає:

— Куди це ти мандруєш, парубче?

— Шукаю такого місця, де не помирають.

— Бачиш оцей ліс і поле? Поки не вкриється все оце моїм пір’ям, доти і я житиму і ти. Лишайся в мене.

— Е, умирати й тобі доведеться, а я не хочу,— мовив юнак та й пішов далі.

Ішов, ішов, хтозна й скільки, бо сказати легко, а йти не дуже. Прибився урешті до однієї річки. І нема ані мосту, ані кладки — хоч бери та вниз головою.

Коли це зашелестів листям дуб:

— Куди це ти йдеш, парубче?

— Шукаю такого місця, де ніколи не помру, а все буду молодий.

— Лишайся коло мене,— каже дуб, — поки шарудітиме моє листя, будемо живі, А тоді разом помремо.

— Ні,— юнак йому,— я хочу жити!

— Ну, гаразд,— промовив дуб та й ліг через річку мостом.

Перейшов хлопець, а вже ніч. Коли це їдуть люди возом та й питають:

— Куди йдеш, парубче?

— Я, — каже,— шукаю такого місця, де ніколи не помру, а все буду та й буду молодий,

— То їдьмо з нами!

Сів парубок на воза, покотили. Цілу ніч їхали, аж удосвіта й кажуть добрі люди хлопцеві:

Ото стоїть висока кам’яниця, а в ній живе писана красуня. То йди та й запитай, може, вона тобі зарадить.

Пішов хлопець, сів під кам’яницею. Як уже добре розвиднілося, вийшла з кам’яниці писана красуня та й питає парубка:

Чого це ти тут сидиш, юначе?

— Хочу знайти таке місце, де ніколи не помру, а все буду й буду молодий.

— Гаразд,— відповідає йому красуня.— Коли зостанешся при мені, то не помреш ніколи, а будеш такий, як є.

Лишився юнак у красуні. Минуло багато-багато літ, цілі віки.

Аж якось пригадалися хлопцеві батько з матір’ю, ото й каже красуні:

— Страх як хочеться мені побачити мою землю, піду я.

— Не ходи,— каже та,— бо не буде тобі вороття.

— Чому ж, ноги не заболять!

— Е ні,— одказує красуня,— Не повернешся ти сюди ніколи. Та вже коли захотілося тобі побачити батьківщину, то не зможеш і тут залишитися. Що ж, іди!

Дала йому красуня троє яблук, і хлопець пішов.

Іде й іде, аж приходить на те місце, де дуб стояв. Дивиться, аж не те що стовбура, пня, й того не лишилося. І виросли у хлопця вуса.

Іде далі й приходить туди, де з круком був зустрівся. Дивиться, аж усе поле встелене кручим пір’ям. І забілів у хлопця чуб сивиною.

Врешті приходить і туди, де оленя був здибав. Дивився, дивився — немає ніде оленя, тільки геть усе поле й ліс рогами вкрите. І подумав хлопець: «Це б і я помер, якби тут зостався».

Встав та й пішов далі. Йшов, ішов та й дістався свого села, де покинув отця й неньку. Тільки вже на їхньому дворищі стояли царські палати. Сів хлопець неподалік та й сидить. Коли це наймичка зирк у вікно та й каже цареві:

— Такий красень сидить надворі, такий!..

А хлопець пригадав, що в нього яблука є, витягнув одне та й їсть. Виглянув цар та й каже:

— Який там красень, дід сидить!

Почула те цариця та й собі до вікна. А хлопець уже друге яблуко доїдає. Подивилася на нього цариця та й каже:

— І правда, де вона того красеня побачила. Сидить якийсь дід, ледве дихає.