Казка про ловця та великого орла

Був собі один бідний ловець. Полював він якось та й побачив орла, що аж на трьох дубах лежав — такий великий. Тільки хотів випустити у нього стрілу, як орел заговорив:

— Не вбивай мене, я всього лише орленя. А візьми мене додому та підлікуй перебите крило, то я тобі в пригоді стану.

Не вбив мисливець орленяти, взяв його додому, став лікувати. Жінка все гнівалася:

— Самим їсти нічого, а ти ще й орла приволік.

Два тижні лікував мисливець птаха і вилікував. А той і каже:

— Веди ж мене тепер до тих трьох дубів.

Повів ловець. Звився орел догори, вихопив одного дуба та й пожбурив аж за три гори. А тоді й каже:

— Ні, ще не дужий я, бери мене знов додому.

Веде ловець орла, а жінка ще дужче гнівається:

— Самим хоч ноги витягни, а ти все з орлом возишся.

Лікує мисливець птаха ще два тижні, аж той каже:

— А веди мене до тих трьох дубів.

Повів ловець. Знявся орел угору, вирвав другого дуба й кинув його за дев’ять гір, а тоді й каже:

— Ні, бери мене знову додому, ще я не дужий.

Привів ловець, а жінка сама не своя, та не слухає чоло вік її, все годує орла та доглядає. Коли це орел утретє:

— А веди мене знову!

Повів мисливець. Полинув орел до неба, вихопив третього дуба та й закинув, а куди — не знайти. Отоді й каже:

— Оце вже я здоровий. Заріж тепер вола, бери з собою та сідай на мене, полетимо до мого батька-матері. Розкладуть вони перед тобою все багатство, а ти не бери нічого, тільки проси іржаву скриньку дати.

Зарізав чоловік вола, поклав його на орла, сам сів, і полетіли. Лине орел, та все вище й вище. Поверне до ловця голову, відріже той ти маток м’яса та й кладе орлові в рота. Вже й летіти небагато, аж повертає орел дзьоба, а дати нічого. Урізав тоді ловець собі шмат литки та й дає орлові. З’їв той та й хвалить:

— Оце добре м’ясо, так добре.

Прилетіли. Зліз мисливець із великого птаха, кинувся йти, а орел і питає:

— Чого це ти кульгаєш?

— Бо те м’ясо, що ти похвалив, було з моєї ноги.

Погладив орел крилом рану, вона й зажила.

Приводить орел мисливця до своєї матері й каже:

— Лежав я, мамо, з перебитим крилом, а цей чоловік врятував мене. Віддяч же йому, дай, що б він не попросив.

Розіклала орлиха перед ловцем срібло-золото, перли, коштовне каміння, шапки та вбрання, яке хочеш,— нічого не бере ловець.

— А що ж ти хочеш? — питає вона.

— Іржаву скриньку.

Дістає орлиха тоді ще більше золота, ще кращі самоцвіти, майно кладе перед ловцем.

— Бери скільки хочеш.

І не дивиться ловець, іде геть. Гукає вона його втретє й приносить скриньку.

— На ж,— каже, — та дивися, поки не принесеш додому, не відчиняй, бо буде каяття, та не буде вороття.

Посадив орел мисливця на спину та й зніс його донизу. Сам полетів, ловець пішов додому. Іде та й думає: «А чи не дали вони мені порожньої скриньки! Тре-ба глянути, може, там таке, що й смерть мені заподіє».

Відчинив — аж вийшли звідтіля палаци, та хати, та крамниці всякі — ціле місто, а по ньому купці бігають,— крик, ґвалт, купують, продають — життя йде. А ловець стоїть, дивиться й не знає, як його назад убгати. Кається, аж чуба рве, та пізно.

Коли це дев[1] летить та й питає:

— Чого це ти журишся?

— Та як же мені не журитися, коли отаке добро випустив, а назад не вбгаю.

— Я тобі зараджу, — каже дев,— а ти дай мені те, про що не знаєш.

— Чому й не дати,—- одказує чоловік.

А й не знає ж, що поки літав з орлом, дружина йому сина-золоточуба народила.

Завів дев у скриньку місто, тільки дике поле на тому місці лишилося, та й каже:

— Як попрошу обіцяне, щоб прислав же!

Прийшов ловець додому, відчинив шкатулку, й виросло величезне місто з палацами та крамницями. Ходять купці по місту, базарюють. А ловець над усіма пан, та невесело йому, бо не забуває ніколи про долю золоточубого сина. Настав час, вимагає дев обіцяне. Щ,о робити хлопцеві — пішов. Іде та іде, аж трапилась йому бабуся.

— Куди ти, синку? — питає.

— До дева.

— Іди ж,— каже бабуся, — отак і побачиш річку, а в ній девівни купатимуться. Ти й сховайся. Котра девівна край річки вище стане, та найстарша, за нею — середульша, а внизу — найменша. Украдь її сукню й сховай. То старші підуть собі, а тій ніяк. Дивися ж, не віддавай їй вбрання, то буде вона за дружину вірну і в усьому зарадить.

Як навчила бабуся, так юнак і зробив. Прийшли сестри, роздяглися та й у воду, а юнак-золоточуб хап убрання найменшої та й сховав.

Вийшли девівни з води, старші одяглися та й пішли, а менша шукала, шукала та почала гукати:

— Хто ти, вийди, буду тобі за сестру!

Не виходить хлопець, а та знову:

— Вийди, будеш мені за брата, а я тобі сестрою стану.

Не виходить юнак. Тоді девівна й каже:

— Хай буде по-твоєму, буду тобі за дружину.

Вийшов хлопець, віддав одяг. Глянула девівна на хлопця-золоточуба, й припав він їй до серця.

— Хто ти й чого сюди забрів? — питає.

— Іду до твого батька, він з’їсти мене має.

— Не бійся, — каже вона,— ти тільки скажи, коли тобі скрутно буде.

Пішов юнак до дева, а той і каже:

— Загадаю тобі щось, не зробиш — із’їм. Щоб за сю ніч увесь мій двір з палацом золотою тканиною вкрив.

Іде сумний золоточуб до жінки:

— Таке й таке загадав мені твій батько.

А та:

— Іди спи, я все сама зроблю.

Покликала вона своїх людей, наказала вкрити увесь двір і палаци золотою тканиною, а вдосвіта будить чоловіка:

— Іди сядь у дворі та гладь сям-там, буцім сам наткав.

Вийшов дев, дивиться — сидить юнак, золоту тканину пригладжує.

Що дев має робити? Загадує знову:

— Постав мені до ранку такий палац, щоб і мені туди не сором увійти.

Іде золоточуб до жінки, а та:

— Лягай спати, я сама все зроблю.

А тоді покликала своїх людей та й каже:

— Хутчіше робіть, бо тільки на вас надія!

Настав ранок. Будить девівна чоловіка:

— Бери молоток та постукай там-сям, буцім за ніч не закінчив.

Вийшов дев, бачить — стоїть диво-палац. Прикро йому, а що діяти? Ото й каже:

— Є в мене кінь ще не сідланий, треба його об’їздити. А ні — то з’їм.

Іде золоточуб до жінки та й хвалиться, а вона:

— То все було ніщо, отепер починається. Стане мій батько конем, а ти маєш його вкоськати. Дам я тобі вудила, загнуздай його та візьми собі ще цього залізного молотка. Як він угору скочить, то бий по голові його, а донизу стрибне — бий по носу. Та не жалій, бий щосили, бо живим не вирвешся.

Уранці взяв хлопець вудила, залізний молоток, сів на коня, а той так і знявся до неба. Хлопець його щосили по голові б’є,— кінь донизу. Тоді юнак по носу заціляє. Геть усього змолотив. Заморився кінь, стоїть ледве живий та теплий. Повів хлопець його до стайні, зняв вудила та й пішов. А кінь знову перекинувся девом, став на порозі та й питає:

— То як, укоськав коня?

А юнак дивиться — у дева вся пика в крові, та й собі питає:

— Що це тобі причинилося?

— Це ж,— каже дев,— ти мене так розмалював, бо кінь, якого ти приборкував, був я. Але завтра я тебе все одно з’їм.

Злякався золоточуб, іде до жінки, а та й питає:

— Ну що, об’їздив коня?

— Ет, — відповідає той,— твій батько все одно завтра з’їсть мене.

Надумалися вони вночі тікати. Ідуть, ідуть, скільки снаги є. А дев глядь уранці — аж їх немає, та й кинувся навздогін.

Тікають золоточуб з дружиною, а вона й каже*

— Оглянься, чи не женеться хто за нами?

Озирнувся він.

— Та щось таке з муху завбільшки.

Перекинулася тоді девівна нивою, а чоловік женцем став.

Зайняв постать та й жне, аж потом умивається.

Підходить до нього дев та й питає:

— Чи не йшли тут хлопець з дівчинцю?

— Чи ж мені є коли на перехожих дивитися, цілий день жну, потом умиваюся, — одказує той.

Подався дев додому, стала нива знову дівчиною, а жнець хлопцем, та й пішли далі.

Приходить дев додому та й каже жінці:

— Нема ніде.

— Так нікого й не бачив? — запитує та.

— Та ні, трапився мені жнець у полі.

— Ото ж були дочка з зятем.

Погнав дев слідком. А девівна знову каже:

— Озирнися, чи не видно кого.

— Та таке щось, як муха.

— То ж батько мій,— каже вона та й перекинулася старезним лісом, і сонце туди не проб’ється, тільки ходить сивий дід край лісу та сушняк збирає.

Підходить дев та й питає:

— Чи не йшло тут молодят двійко?

— Гай-гай,— каже дід,— відколи цей ліс стоїть, не було тут духу людського, окрім твого.

Пішов дев додому, а ліс та дід поставали чоловіком і жінкою й кинулися знов тікати.

Приходить дев додому, а жінка й запитує:

— Не зловив?

— Ні, — одказує дев, — нікого не було, й ніхто їх не знає, тільки здибався мені дід на узліссі, сушняк збирав, так він їх не бачив.

— Телепню,— крикнула девиха, — ліс — то дочка твоя, а дід — зять. Ось піду я сама, побачимо, чи втечуть.

Сіли дев з девихою на коней, їдуть.

А золоточубова дружина знову просить:

— Оглянься, чи.не женеться хто?

Озирнувся чоловік та й каже:

— Та таке щось, як муха.

Оглянулася вона сама, аж їх двоє.

— Це,— каже, — й мати з ним. Пропали тепер ми.

Та й перекинулася глибоченним озером, і качур плаває по ньому. Припали дев з девихою до води, п’ють як не лопнуть. Пили, пили, аж поки не полопались.

Стало озеро знову дівчиною, качур — хлопцем-золоточубом, сіли на коней та й поїхали до батька-матері.