Був собі чоловік та жінка, а такі убогі, що тільки й мали горщик квасолі. Можна б ізварити, так солі нема. Ото молодиця й каже:
— Іди, чоловіче, до міста й купи жменю солі.
— Коли я забуду, — каже їй чоловік.
— То йди дорогою та й прибалакуй: жменя, жменя. Пішов той чоловік купувати солі. Іде, аж бачить, ходить
по полю чоловік, розсіває зерно й примовляє:
— Тисяча, з одного тисяча.
А той іде дорогою та й горлає:
— Жменя, жменя!
Розгнівався сівач. Він просить, щоб одне зернятко дало тисячу, а той «жменя» валує. Наздогнав дядька та й відлупцював.
Чоловік і питає:
— За що ти мене б’єш, ледь не вбив?
— За те,— каже сівач, — що я прошу з одної зернини тисячу, а ти жменю!
— А як же я мав казати?
— З одного тисяча, з одного тисяча. І я б тоді подякував. Пішов дядько далі. Аж в одному селі похорон, небіжчика несуть. Ото підійшов до них чоловік та й кричить:
— З одного тисяча, з одного тисяча.
Як підхопилися родичі, як почали дядька лупцювати. Молотили вже, молотили, аж стомилися.
Тоді чоловік і питає:
— За що ви мене вбиваєте, може, я не так сказав? То що я мав сказати?
— А ось як. Треба було підійти, скинути шапку та й сказати: «Дай боже, щоб це у вас уперше було й востаннє». Ото ми тебе й пошанували б.
Поплівся дядько далі. Аж це поїзд весільний їде. Зняв чоловік шапку та й кричить:
— Дай же боже, щоб було це у вас вперше й востаннє. Як ухопили його бояри, товкли вже, товкли, аж кулаки заболіли. Тоді дядько й питає:
— Чим же я не догодив вам, що мало не вбили мене? Як мене навчили, так я й сказав.
А бояри йому:
— Ти б же, телепню, скинув шапку та й крикнув: «Доброго здоров’я молодому!»
Плентається дядько далі, а боки болять, доторкнутися не можна. А все-таки думає: «Що ж його сказати, як хто стрінеться?»
Коли це бачить, ловець підкрадається до голубів, які сидять край дороги. Скинув дядько шапку та як загорлає:
— Доброго здоров’я молодому!
Голуби тільки пурх та й полетіли. Заскреготів зубами ловець та й ну молотити дядька рушницею, замалим душі не витрусив.
— Правди ти не маєш за собою, — насилу вимовляє дядько.— Що я тобі зробив, що ти мене так б’єш? А що ж мені треба було чинити?
— Нічого не треба було кричати,— каже йому мисливець,— а нагнутися та нищечком і пройти. Голуби тебе б не побачили, а ти цієї рушниці.
Нагнувся дядько та почвалав далі. А четверо селян загубили капшук грошей та й шукають. Бачать, аж якийсь чоловік нищечком попід тином скрадається. Ухопили його ззаду за манаття та й гнітять:
— Гей ти, злодюго, знайшов капшука та й ховаєшся!
Тусали вже його, тусали, що наледве ноги додому притяг.
А вже чого люди не наскладали, то вдома жінка додала.
