Жили в одній країні чоловік та жінка. Аж ось чоловікові треба на війну йти, а в жінки дитя має бути. Чоловік і каже:
— Народиться наша дитина сиротою.
То жінка й назвала свого сина Сиротою.
Вже йому ось і п’ятнадцять літ, а він усе ще не бачив, щоб мати усміхнулася колись. Ото хлопець і каже:
— Мамо, чому ти ніколи не смієшся?
— Гай-гай, синку, не смішно мені.
Тоді син і каже:
— Годі тобі, нене, у злиднях жити, тепер уже я зароблятиму.
Усміхнулася мати:
— Тобою тільки я й живу, тепер і засміятися можна.
Пішов юнак щастя шукати. А в горах, недалечко, жило двоє братів-розбійників. І як зійшло сонце, юнак уже стояв на горбі.
— Чого тобі треба? — крикнули розбійники.
— Я до вас з миром іду, не з війною. Чи не треба вам кого в поміч?
— Треба. А що тобі платити?
— Мені п’ятнадцять років, то й платіть мені п’ятнадцять карбованців. Сім тепер, а вісім на кінець місяця.
Дали йому сім карбованців, поніс він їх матері й каже:
— Оце нате, а ще вісім на кінець місяця принесу.
І пішов назад до розбійників. Ті його нагодували, напоїли та й кажуть:
— Ходи-но та побачиш, що тобі робити треба.
А розбійники мали шістнадцятеро коней, і одного такого баского та буйного, що ну! Ще п’ятимісячним стригунцем узяли його на ланцюг, а й досі бояться з припону спустити, хоч п’ять літ уже минуло.
— Ось тобі казан, ось вогонь і вода. Напувай коня, того, що на прив’язі, та гляди, щоб не брикнув.
Загадали отак та й пішли розбій чинити. А Сирота зняв з вогню казан, підійшов до коня, одв’язав його, загнуздав, сів та й помчав за розбійниками. А як наздогнав, то вперіщив кожного нагайкою та й назад.
То один розбійник і каже:
— Це наш кінь.
А другий йому:
— Та чи ти здурів, хіба ж його хто осідлає?
Прийшли додому, дивляться, аж кінь дома.
Полягли спочивати. А вранці узяв один здобичник двох коней та й пішов, а його брат сховався дома.
Сирота й не бачить, бо його послали до джерела по воду. Вертається з водою — тих немає. Тоді Сирота пообідав, зняв з вогню казан, осідлав коня й помчав навздогін за розбійниками.
А того зарізяку, що був сховався, аж у мороз кинуло. «Тридцять років,— подумав, — розбійникую, а такого ще й не бачив. Це ж йому п’ятнадцять, а що ж буде, як виросте?»
Сирота гнався, гнався, аж бачить — розбійник їде з двома кіньми. Зметикував Сирота, що розбишаки ошукали його, та й думає: «Уб’ють вони мене, заріжуть».
А ті вже самі його бояться, не знають, що з ним чинити. Ото й кажуть:
— А принеси-но, Сиротино, холоднячку з джерела.
Пішов хлопець по воду, а зарізяки й радяться.
— Убиймо його, — каже старший.
— Ні,— радить менший,— хай буде нам отаманом.
Тоді прикликали Сироту й кажуть:
— Будь нам за старшого брата, а ми з тобою хоч у пекло.
Подумав Сирота, подякував та й погодився. Сіли пити-гуляти. Дають брати Сироті, як старшому, келиха, а він такий, що вином наллють — вино золотом стає, водою наллють — вона сріблом стане.
Цілу ніч бенкетували, а вранці поклав Сирота келиха в кишеню.
Минає місяць, от і каже Сирота братчикам:
— Дайте мені вісім карбованців, понесу матері.
А ті йому:
— Та ж усе й так твоє, і гроші, й майно. І мати твоя — наша мати.
Осідлав Сирота свого баского коня та й каже братам:
— Ждіть же мене за три дні на четвертий.
— З місця не зрушимо,— одказують ті.
А Сирота приїхав додому, влетів до хати:
— Ось тобі, мамо, гроші.
Пожив з нею три дні та й каже:
— Мені, мамо, завтра опівдні їхати треба. Напечи хліба на дорогу.
Напекла мати хліба, сіли вони до вечері, а вдосвіта вивів Сирота коня з двору.
Їхав він, їхав, аж припекло сонце. Зупинився Сирота край води, пустив коня попастись, а сам дістав хліба, курку та й позирає на шлях чи не їде хто, щоб разом перекусити. Коли бачить, їде дід-купець трьома возами.
— Ідіть, батьку, пообідаємо разом,— кличе Сирота та вина в келих наливає.
— За нашу зустріч,— каже,— та й випив, а тоді наливає дідові.
Ухопив купець келиха та й за пазуху.
— Моє! — кричить.
І А тут, наче вродилися, пристав з дванадцятьма стражниками.
Дід як розмахається. Не стерпів Сирота, вдарив його. Купець у крик, а пристав і каже:
— Нащо ти б’єш старого?
Купець ще дужче:
— Одного келиха маю, та й того відняти хочуть.
А Сирота:
— Та це ж мій келих. У мене ще є такі.
Забрали стражники келиха, ще й наказали привести двох поручителів. Як принесе Сирота за три місяці ще два таких келихи — купця повісять за брехню, а ні — то поручителів.
Підписався Сирота, підписався й купець.
Приїхав Сирота на вечір до братів, підбігають ті до нього, а він сумний-сумний.
— Чого ти журишся? — питають його.
— Повечеряймо, а тоді скажу.
Повечеряли, розповів їм Сирота все, як було, й каже:
— Мусите їхати поручителями.
— Не журися,— кажуть,— їдь, шукай келиха. Все буде добре.
Поїхав Сирота.
Їхав, їхав, аж трапилося йому село. А в селі сидить стара вдова та пряде.
— Матінко,— каже Сирота,— заради всіх матерів благаю тебе, дай мені спочити. Я стомився й засну коло тебе.
Дозволила та, Сирота ліг і заснув. Коли чує, плаче вдова та тужить. Прокинувся Сирота — сонце вже високо. Він і питає:
— Чому ти плачеш? Може, я тобі заважаю, то зоставайся здорова.
— Ні, синку, он у тому храмі, в золотій домовині лежить мертвий царенко. Щоночі посилають кого-небудь стерегти домовину, і ще ніхто звідти живий не вертав. Сьогодні черга мого сина-одинака, то як мені не плакати, коли я вже його не побачу.
— Не плач,— каже Сирота,— піду я за нього.
Пішов Сирота увечері до церкви. Зайшов усередину, підняв домовину, поставив її аж угорі під банею, а сам сів унизу.
Коли це потухли свічки, заснуло село, й залітає до церкви голуб.
— Яка воля сьогодні, й сторожа немає, — промовив і перекинувся дівчиною, та такою, що аж усе засяяло довкола.
Дісталася дівчина до царенка, взяла одного канчука й ударила — ожив юнак. Минула ніч, а вранці вдарила вона його другим канчуком і став юнак мертвий. Вискочив Сирота й ухопив ту дівчину. Вона вгору, й він за нею, держить, не пускає. Злякалася дівчина. «Загинула я»,— думає. Покидала канчуки, а сама полетіла.
Зрадів Сирота, узяв канчуки. Вийшов із церкви, аж мокрий увесь. Зустріла його стара вдова, ноги кидається цілувати, а Сирота їй:
— Давай, матінко, обідати. Та піди скажи цареві, що я можу сина йому оживити.
Пішла та, а цар як почув, на місці не може встояти, так зрадів.
— Хоч і царство все забери,— каже Сироті,— тільки оживи мені сина.
Прийшли до церкви.
Ударив Сирота царенка канчуком — той і ожив. Ведуть його в палати, усі радіють-радіють. А що вже Сироту обіймають, дужче ніж царенка, одно питають:
— Як тобі дякувати?
А Сирота показав келиха й каже:
— Коли є у вас такий, то дайте.
— Ні,— відповідають йому,— немає такого.
— Ну що ж, як нема, то й нема, — сказав Сирота й пішов.
Ішов, ішов та й забрів іще до якогось царства. Дивиться, аж люди там голі-голісінькі ходять.
— Та де ж це чувано?! дивується Сирота, а цар тієї країни й одказує:
— Бачиш, по той бік моря царство є? Там одежа лежить, гниє, нікуди діти, а в нас хліб пріє.
— Так чому б вам не помінятися?
— Мінялися, та довезти ніяк, — усе в морі тоне.
— Я привезу, — мовить Сирота.
Навантажили кораблі, попливли.
Стоїть Сирота, море споглядає. Аж бачить — виринула з води рука, а на ній обруч золотий. Ударив він по руці, й випливла дівчина, та така, що все осяяла. Схопив її Сирота, не пускає. А вона смик — і вирвалась, тільки й лишила, що обруча золотого.
Перепливли кораблі море й вертають з одежею.
Пораділи усі та й питають:
— Що тобі, юначе, дати?
А той:
— Може, у вас є отакий келих?
— Ні, такого немає.
— Ну, що ж,— каже Сирота,— така вже моя доля.
Та й пішов далі. Усе царство перейшов, бачить — дорога й верби пообіч неї. А на одній вербі дівчина за коси підвішена. І така ж красуня, на ногах золоті черевички. Кличе вона юнака:
— Порятуй мене, зніми з верби, буду тобі дружиною.
— А як же тебе зняти?
— Підійди, а я стану тобі на плечі.
Він і підійшов, а дівчина як ударить його ногами, так і ввігнала в землю. Багатьох хлопців отак зі світу згубила. Але вирвався Сирота з землі, ухопився за неї. Дівчина по летіла, а один черевичок у Сироти лишився.
Помандрував він далі. Іде й іде, аж бачить — сад, а в ньому хата, й бабуся на призьбі сидить.
— Що ти робиш тут, бабусю? — питає Сирота.
— Чи бачиш, синку,— одказує йому та,— отой палац? Там живуть три сестри, я їм служу. Є у мене й хатина, й родина, а тільки викрали вони мене, щоб я тут поневірялась.
— А чи не можна подивитись на тих сестер, але так, щоб вони мене не побачили? — питає Сирота.
— Чому ж ні, -— одказує бабуся.— Ходи покажу.
Та й повела його до високого замку.
А там стіл уже стоїть і вечеря подана — наїдків, яких хочеш. Сховала бабуся Сироту під столом, а сама пішла.
Аж заходять сестри та й кажуть:
— Давайте вечеряти.
Сіли до столу, старша налила келиха й каже:
— Що ж. скажу слово. Покохала я колись царенка, та розгнівили мене батьки його. Взяла я його й убила. Щоночі беру й оживляю, а перед світом убиваю. А це десь узявся юнак один і подужав мене. Молодий він ще, а вже як виросте, таким лицарем буде, що на сім царств піде. Випиймо за нього!
— А я,— промовила друга сестра, одне царство голодом морила, а друге холодом. Але подужав і мене один юнак, навіть обруч із руки зняв. Що ж, славний лицар, хай гараздує.
— Тож і не дивно,— вигукнула третя,— що він і в мене з ноги черевичка зняв. Хай лишиться йому на щастя, випиймо за його здоров’я.
Вийшов тоді Сирота й каже:
— Що ж. налийте й мені, дівчата, хочу подякувати вам.
— Чого ж ти сюди прийшов? — питають його сестри.
Дивиться Сирота, а на столі такі келихи, які він шукав.
— Келихи отакі шукаю.
Загадують старші сестри найменшій:
— Піди принеси йому хоч би й сорок.
Узяв Сирота ті келихи та й несе додому.
Заїхав до того царя, що одежі його людям дістав, та й каже:
— Оце тобі келих від мене.
Потім поїхав до того царя, що сина йому оживив.
— Ось,— каже,— й вам два келихи.
А сам задумався. Згадує, коли це він з дому поїхав, та скільки днів лишилося, щоб устигнути своїх побратимів визволити. Бачить, аж у нього тільки чотири дні лишилося, а додому хіба за дев’ять приб’ється. Сидить та й журиться, а цар, якому він сина оживив, і питає
— Чого ти сумний?
— Як же,— каже,— мені не сумувати, коли двоє побратимів за мене гинуть, а я їх не можу вирячувати, бо дев’ять днів треба на дорогу.
— Не журися,— каже цар, — за дев’ять годин дома будеш, а поки що пий-гуляй.
Кличе цар Жар-птицю й каже, куди везти Сироту.
— За три години домчу його,— каже, — лише дайте мені всмак наїстися.
Дали їй дев’ять буйволів, з’їла вона й каже Сироті:
— Прив’яжися до мене вірьовкою міцно-преміцно. Бо тільки я свисну, то такий буревій зчиниться, аж гілля з буків сипатиметься.
Прив’язався Сирота. Полетіла Жар-птиця.
А Сиротининих побратимів уже й піп сповідає та причащає; вже й очі зав’язали, ось-ось скарати мають.
Налетіла Жар-птиця на попа та як ударить крилом, аж перевернувся бідолаха.
Побачили побратими Сироту, пораділи, а суддя наказав купця скарати, а все його добро братам віддати.
Та Сирота встав і каже:
— Не треба нам цього добра, роздайте вдовам та сиротам.
Такий банкет був потому, і я там пив. А додому прийшов, наче й не був ніде.
