Золотий келих

Грузинська казка

Жили в одній країні чоловік та жінка. Аж ось чоловікові треба на війну йти, а в жінки дитя має бути. Чоловік і каже:

— Народиться наша дитина сиротою.

То жінка й назвала свого сина Сиротою.

Вже йому ось і п’ятнадцять літ, а він усе ще не бачив, щоб мати усміхнулася колись. Ото хлопець і каже:

— Мамо, чому ти ніколи не смієшся?

— Гай-гай, синку, не смішно мені.

Тоді син і каже:

— Годі тобі, нене, у злиднях жити, тепер уже я зароблятиму.

Усміхнулася мати:

— Тобою тільки я й живу, тепер і засміятися можна.

Пішов юнак щастя шукати. А в горах, недалечко, жило двоє братів-розбійників. І як зійшло сонце, юнак уже стояв на горбі.

— Чого тобі треба? — крикнули розбійники.

— Я до вас з миром іду, не з війною. Чи не треба вам кого в поміч?

— Треба. А що тобі платити?

— Мені п’ятнадцять років, то й платіть мені п’ятнадцять карбованців. Сім тепер, а вісім на кінець місяця.

Дали йому сім карбованців, поніс він їх матері й каже:

— Оце нате, а ще вісім на кінець місяця принесу.

І пішов назад до розбійників. Ті його нагодували, напоїли та й кажуть:

— Ходи-но та побачиш, що тобі робити треба.

А розбійники мали шістнадцятеро коней, і одного такого баского та буйного, що ну! Ще п’ятимісячним стригунцем узяли його на ланцюг, а й досі бояться з припону спустити, хоч п’ять літ уже минуло.

— Ось тобі казан, ось вогонь і вода. Напувай коня, того, що на прив’язі, та гляди, щоб не брикнув.

Загадали отак та й пішли розбій чинити. А Сирота зняв з вогню казан, підійшов до коня, одв’язав його, загнуздав, сів та й помчав за розбійниками. А як наздогнав, то вперіщив кожного нагайкою та й назад.

То один розбійник і каже:

— Це наш кінь.

А другий йому:

— Та чи ти здурів, хіба ж його хто осідлає?

Прийшли додому, дивляться, аж кінь дома.

Полягли спочивати. А вранці узяв один здобичник двох коней та й пішов, а його брат сховався дома.

Сирота й не бачить, бо його послали до джерела по воду. Вертається з водою — тих немає. Тоді Сирота пообідав, зняв з вогню казан, осідлав коня й помчав навздогін за розбійниками.

А того зарізяку, що був сховався, аж у мороз кинуло. «Тридцять років,— подумав, — розбійникую, а такого ще й не бачив. Це ж йому п’ятнадцять, а що ж буде, як виросте?»

Сирота гнався, гнався, аж бачить — розбійник їде з двома кіньми. Зметикував Сирота, що розбишаки ошукали його, та й думає: «Уб’ють вони мене, заріжуть».

А ті вже самі його бояться, не знають, що з ним чинити. Ото й кажуть:

— А принеси-но, Сиротино, холоднячку з джерела.

Пішов хлопець по воду, а зарізяки й радяться.

— Убиймо його, — каже старший.

— Ні,— радить менший,— хай буде нам отаманом.

Тоді прикликали Сироту й кажуть:

— Будь нам за старшого брата, а ми з тобою хоч у пекло.

Подумав Сирота, подякував та й погодився. Сіли пити-гуляти. Дають брати Сироті, як старшому, келиха, а він такий, що вином наллють — вино золотом стає, водою наллють — вона сріблом стане.

Цілу ніч бенкетували, а вранці поклав Сирота келиха в кишеню.

Минає місяць, от і каже Сирота братчикам:

— Дайте мені вісім карбованців, понесу матері.

А ті йому:

— Та ж усе й так твоє, і гроші, й майно. І мати твоя — наша мати.

Осідлав Сирота свого баского коня та й каже братам:

— Ждіть же мене за три дні на четвертий.

— З місця не зрушимо,— одказують ті.

А Сирота приїхав додому, влетів до хати:

— Ось тобі, мамо, гроші.

Пожив з нею три дні та й каже:

— Мені, мамо, завтра опівдні їхати треба. Напечи хліба на дорогу.

Напекла мати хліба, сіли вони до вечері, а вдосвіта вивів Сирота коня з двору.

Їхав він, їхав, аж припекло сонце. Зупинився Сирота край води, пустив коня попастись, а сам дістав хліба, курку та й позирає на шлях чи не їде хто, щоб разом перекусити. Коли бачить, їде дід-купець трьома возами.

— Ідіть, батьку, пообідаємо разом,— кличе Сирота та вина в келих наливає.

— За нашу зустріч,— каже,— та й випив, а тоді наливає дідові.

Ухопив купець келиха та й за пазуху.

— Моє! — кричить.

І А тут, наче вродилися, пристав з дванадцятьма стражниками.

Дід як розмахається. Не стерпів Сирота, вдарив його. Купець у крик, а пристав і каже:

— Нащо ти б’єш старого?

Купець ще дужче:

— Одного келиха маю, та й того відняти хочуть.

А Сирота:

— Та це ж мій келих. У мене ще є такі.

Забрали стражники келиха, ще й наказали привести двох поручителів. Як принесе Сирота за три місяці ще два таких келихи — купця повісять за брехню, а ні — то поручителів.

Підписався Сирота, підписався й купець.

Приїхав Сирота на вечір до братів, підбігають ті до нього, а він сумний-сумний.

— Чого ти журишся? — питають його.

— Повечеряймо, а тоді скажу.

Повечеряли, розповів їм Сирота все, як було, й каже:

— Мусите їхати поручителями.

— Не журися,— кажуть,— їдь, шукай келиха. Все буде добре.

Поїхав Сирота.

Їхав, їхав, аж трапилося йому село. А в селі сидить стара вдова та пряде.

— Матінко,— каже Сирота,— заради всіх матерів благаю тебе, дай мені спочити. Я стомився й засну коло тебе.

Дозволила та, Сирота ліг і заснув. Коли чує, плаче вдова та тужить. Прокинувся Сирота — сонце вже високо. Він і питає:

— Чому ти плачеш? Може, я тобі заважаю, то зоставайся здорова.

— Ні, синку, он у тому храмі, в золотій домовині лежить мертвий царенко. Щоночі посилають кого-небудь стерегти домовину, і ще ніхто звідти живий не вертав. Сьогодні черга мого сина-одинака, то як мені не плакати, коли я вже його не побачу.

— Не плач,— каже Сирота,— піду я за нього.

Пішов Сирота увечері до церкви. Зайшов усередину, підняв домовину, поставив її аж угорі під банею, а сам сів унизу.

Коли це потухли свічки, заснуло село, й залітає до церкви голуб.

— Яка воля сьогодні, й сторожа немає, — промовив і перекинувся дівчиною, та такою, що аж усе засяяло довкола.

Дісталася дівчина до царенка, взяла одного канчука й ударила — ожив юнак. Минула ніч, а вранці вдарила вона його другим канчуком і став юнак мертвий. Вискочив Сирота й ухопив ту дівчину. Вона вгору, й він за нею, держить, не пускає. Злякалася дівчина. «Загинула я»,— думає. Покидала канчуки, а сама полетіла.

Зрадів Сирота, узяв канчуки. Вийшов із церкви, аж мокрий увесь. Зустріла його стара вдова, ноги кидається цілувати, а Сирота їй:

— Давай, матінко, обідати. Та піди скажи цареві, що я можу сина йому оживити.

Пішла та, а цар як почув, на місці не може встояти, так зрадів.

— Хоч і царство все забери,— каже Сироті,— тільки оживи мені сина.

Прийшли до церкви.

Ударив Сирота царенка канчуком — той і ожив. Ведуть його в палати, усі радіють-радіють. А що вже Сироту обіймають, дужче ніж царенка, одно питають:

— Як тобі дякувати?

А Сирота показав келиха й каже:

— Коли є у вас такий, то дайте.

— Ні,— відповідають йому,— немає такого.

— Ну що ж, як нема, то й нема, — сказав Сирота й пішов.

Ішов, ішов та й забрів іще до якогось царства. Дивиться, аж люди там голі-голісінькі ходять.

— Та де ж це чувано?! дивується Сирота, а цар тієї країни й одказує:

— Бачиш, по той бік моря царство є? Там одежа лежить, гниє, нікуди діти, а в нас хліб пріє.

— Так чому б вам не помінятися?

— Мінялися, та довезти ніяк, — усе в морі тоне.

— Я привезу, — мовить Сирота.

Навантажили кораблі, попливли.

Стоїть Сирота, море споглядає. Аж бачить — виринула з води рука, а на ній обруч золотий. Ударив він по руці, й випливла дівчина, та така, що все осяяла. Схопив її Сирота, не пускає. А вона смик — і вирвалась, тільки й лишила, що обруча золотого.

Перепливли кораблі море й вертають з одежею.

Пораділи усі та й питають:

— Що тобі, юначе, дати?

А той:

— Може, у вас є отакий келих?

— Ні, такого немає.

— Ну, що ж,— каже Сирота,— така вже моя доля.

Та й пішов далі. Усе царство перейшов, бачить — дорога й верби пообіч неї. А на одній вербі дівчина за коси підвішена. І така ж красуня, на ногах золоті черевички. Кличе вона юнака:

— Порятуй мене, зніми з верби, буду тобі дружиною.

— А як же тебе зняти?

— Підійди, а я стану тобі на плечі.

Він і підійшов, а дівчина як ударить його ногами, так і ввігнала в землю. Багатьох хлопців отак зі світу згубила. Але вирвався Сирота з землі, ухопився за неї. Дівчина по летіла, а один черевичок у Сироти лишився.

Помандрував він далі. Іде й іде, аж бачить — сад, а в ньому хата, й бабуся на призьбі сидить.

— Що ти робиш тут, бабусю? — питає Сирота.

— Чи бачиш, синку,— одказує йому та,— отой палац? Там живуть три сестри, я їм служу. Є у мене й хатина, й родина, а тільки викрали вони мене, щоб я тут поневірялась.

— А чи не можна подивитись на тих сестер, але так, щоб вони мене не побачили? — питає Сирота.

— Чому ж ні, -— одказує бабуся.— Ходи покажу.

Та й повела його до високого замку.

А там стіл уже стоїть і вечеря подана — наїдків, яких хочеш. Сховала бабуся Сироту під столом, а сама пішла.

Аж заходять сестри та й кажуть:

— Давайте вечеряти.

Сіли до столу, старша налила келиха й каже:

— Що ж. скажу слово. Покохала я колись царенка, та розгнівили мене батьки його. Взяла я його й убила. Щоночі беру й оживляю, а перед світом убиваю. А це десь узявся юнак один і подужав мене. Молодий він ще, а вже як виросте, таким лицарем буде, що на сім царств піде. Випиймо за нього!

— А я,— промовила друга сестра, одне царство голодом морила, а друге холодом. Але подужав і мене один юнак, навіть обруч із руки зняв. Що ж, славний лицар, хай гараздує.

— Тож і не дивно,— вигукнула третя,— що він і в мене з ноги черевичка зняв. Хай лишиться йому на щастя, випиймо за його здоров’я.

Вийшов тоді Сирота й каже:

— Що ж. налийте й мені, дівчата, хочу подякувати вам.

— Чого ж ти сюди прийшов? — питають його сестри.

Дивиться Сирота, а на столі такі келихи, які він шукав.

— Келихи отакі шукаю.

Загадують старші сестри найменшій:

— Піди принеси йому хоч би й сорок.

Узяв Сирота ті келихи та й несе додому.

Заїхав до того царя, що одежі його людям дістав, та й каже:

— Оце тобі келих від мене.

Потім поїхав до того царя, що сина йому оживив.

— Ось,— каже,— й вам два келихи.

А сам задумався. Згадує, коли це він з дому поїхав, та скільки днів лишилося, щоб устигнути своїх побратимів визволити. Бачить, аж у нього тільки чотири дні лишилося, а додому хіба за дев’ять приб’ється. Сидить та й журиться, а цар, якому він сина оживив, і питає

— Чого ти сумний?

— Як же,— каже,— мені не сумувати, коли двоє побратимів за мене гинуть, а я їх не можу вирячувати, бо дев’ять днів треба на дорогу.

— Не журися,— каже цар, — за дев’ять годин дома будеш, а поки що пий-гуляй.

Кличе цар Жар-птицю й каже, куди везти Сироту.

— За три години домчу його,— каже, — лише дайте мені всмак наїстися.

Дали їй дев’ять буйволів, з’їла вона й каже Сироті:

— Прив’яжися до мене вірьовкою міцно-преміцно. Бо тільки я свисну, то такий буревій зчиниться, аж гілля з буків сипатиметься.

Прив’язався Сирота. Полетіла Жар-птиця.

А Сиротининих побратимів уже й піп сповідає та причащає; вже й очі зав’язали, ось-ось скарати мають.

Налетіла Жар-птиця на попа та як ударить крилом, аж перевернувся бідолаха.

Побачили побратими Сироту, пораділи, а суддя наказав купця скарати, а все його добро братам віддати.

Та Сирота встав і каже:

— Не треба нам цього добра, роздайте вдовам та сиротам.

Такий банкет був потому, і я там пив. А додому прийшов, наче й не був ніде.

Перекладач: Г. Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up