У ветхому курені на березі річки жили собі старий і стара. Перебивалися сяк-так: старий рибу в річці ловив, а стара ту рибу варила чи смажила. Як не щастило зловити нічого, то й голодні сиділи.
А в річці жила золота рибина—царівна водяна. Якось став старий тягти сіть — і чує, що надто важко йде вона. Певно, чимало риби попалося. Зібрався він на силах і таки витяг сіть на берег. Глянув — і аж очі замружив від сліпучого сяйва: тріпочеться в неводі велика рибина, вся мовби зі щирого золота, б’ється та на старого жалібно-жалібно дивиться.
Коли старий став її діставати, золота рибина озвалася людським голосом:
— Пожалій мене, чоловіче, не неси додому. Відпусти краще на волю, а за це проси в мене, що хочеш.
— Що ж мені просити в тебе, диво-рибино? — задумався старий.— Бідний я, нужденний, немає в мене ні рису, щоб з’їсти, ні одягу, щоб убратися. Коли твоя добра ласка, то вділи мені всього потроху, довіку дякуватиму тобі.
Послухала рибина старого, стріпнула хвостом:
— Іди собі додому. Матимеш ти і де жити, і що їсти, матимеш і одяг.
Пустив старий рибину назад у річку, а сам подався додому. Прийшов і аж зупинився — чи туди він утрапив? Замість куреня стоїть міцна хата, а в хаті широкі лави, щоб гостей садовити, цілі таці білого рису, щоб наїдатися досхочу, купи вбрання чепурного, щоб на свята вдягтись, голим тілом не світити й щоб на люди не сором виходити.
І каже старий своїй дружині:
— Бачиш, стара, як нам пощастило: не було в нас нічого, а тепер усього доволі. Подякуй золотій рибині, що сьогодні мені в сіть потрапила,— все це вона дала за те, що я її на волю випустив. Досить уже ми набідувалися! Заживемо тепер, горя не знаючи!
Вислухавши старого, стара тільки важко зітхнула, головою скрушно захитала:
— Ох старий, старий!.. Життя звікував, а розуму не набрався! Та хіба ж так просять? От з’їмо рис, зносимо одяг, а далі що? Зуби на полицю, знову голим тілом світити? Іди мені зараз же до річки і як хочеш у неї проси, але щоб дала мені п’ятеро слуг, житло нове, та не таке, як ця розвалюха, а просторе, міцне, щоб і цареві в ньому було не соромно жити… І щоб у тих хоромах та були комори, повні золота, щоб засіки ломилися від рису та всякого зерна, щоб у дворі. вози та плуги стояли, а в стійлі ремигали десять пар буйволів!.. А ще скажи, щоб рибина тебе старостою зробила, щоб усі поважали й шанували тебе і мене заразом! Іди — і щоб з порожніми руками сюди не вертався!
Не хотілося старому йти, але ж і з старою сваритися не випадало. Тож прийшов він до річки, сів на березі й почав гукати:
— Виплинь до мене, рибино золота! Виплинь до мене!
Покликав так кілька разів, аж нарешті завирувала вода, і виплила до нього рибина — плавниками ворушить, на старого запитливо дивиться.
— Послухай-но мене, диво-рибино! — мовив старий.— Напросив я в тебе багато чого, але замало того для моєї старої, незадоволена вона. Хоче, щоб ти мене над усіма в цій околиці старостою поставила. А ще хоче дім удвічі або втричі більший, ніж має, царські хороми хоче. І п’ятеро слуг, і десять пар буйволів, і повні засіки рису, і прикрас та коштовностей багато, і…
— Гаразд! — перебила його рибина і стріпнула хвостом.— Іди додому. Матимеш усе, що ти хочеш!
Сказала це рибина і в воду пірнула, на глибоке дно. Старий поквапився додому, а коли прийшов — бачить: стоять уздовж дороги довколишні жителі з сурмами та барабанами, щедрі подарунки в руках тримають. гірлянди з живих квітів. Стоять — і хоч би тобі поворухнулись, певно, когось поважного зустрічати вийшли. А люди, щойно помітили старого, що вертав од річки, повклякали на коліна, вигукують захоплено:
— Старосто ти наш, батьку рідний! Ось він, ось він, наш любий справедливий староста!
І відразу загули сурми, загриміли барабани, старого посадовили в барвистий розкішний паланкін і на руках понесли додому. А там не дім — справжній палац, а в палаці тому чого тільки немає!
Зажили з тих пір старий зі старою щасливо, горя та біди не знаючи. Нічого їм, здається, не бракувало, а стара все бурчала. Ще й місяця не минуло, як вона знову напосілася на старого:
— Та хіба ж це шана, хіба це повага? Подумаєш, велике цабе — староста! Іди до своєї рибини і скажи їй, щоб зробила тебе царем, а мене царицею! Іди й не огинайся! А ще скажи тій рибині, що, мовляв, я розсерджуся на неї…
— Не піду я!— відмагався старий.— Чи ти вже забула, як ми раніше жили, як голодували та бідували. Чи ж не рибина дала нам і їсти, і пити, і в чому жити та ходити? То ще мало тобі? Мало тобі, що нас вона шанованими людьми поробила, багатство нам дала? Чого тобі ще треба, чому ти не вгомонишся?
Але хоч як упирався старий, хоч як віднікувався—врешті-решт довелося йому йти на річку. Сів він на березі, почав гукати золоту рибину. Раз покликав, другий, третій, десятий — не випливає вона. Зітхнув важко й нехотя поплентав додому.
Прийшов і бачить — стоїть знову той самий курінь, що був колись, а в курені сидить його стара в брудному дранті, розпатлана, волосся, наче дріт колючий, у різні боки стирчить, хворі очі гнояться. Сидить стара й гіркі сльози проливає.
Поглянув на неї старий і ще важче зітхнув:
— Отак, стара… Чи не казав я тобі — схаменися, не будь такою завидющою та загребущою! А ти не послухала… Тож немає чого тепер плакати— що заробила, те й маєш!
