Оповім я вам про добре, щоб душа ваша подобрішала; я оповім вам про веселе, щоб серце ваше розвеселилося,— отож слухайте!

Колись, дуже давно, жив один воїн-лицар. Їздив він білим світом, виручав добрих людей з біди-лиха, наганяв страху на ворогів. Набачився він різних країв, рубався в багатьох битвах, а коли відчув, що молодість уже минула І прийшла старість, то вирішив повернутися в ті місця, де народився й виріс. А народився він в аулі посеред високих гір, біля прудкого Тереку. Туди й спрямував він свого бойового коня. На привалах не затримувався, шлях обирав короткий, річку переходив уплав, ліс долав крізь найнепролазніші хащі. І все квапив коня: хотілося йому якомога скоріше рідні гори побачити.

І ось на двадцять третій день дороги дійшов лицар до прудкого Тереку. Крута крем’яниста стежина вела в гори. Коли кінь став підійматися вгору, вершник притримав його й мовив:

— Тихше, мій вірний коню! Доки ми їхали до цих гір, я квапив тебе, благав бігти, щоб аж вітер лишався позаду. На привалах не затримувався, дорогу обирав коротшу, річки переходив уплав, ліс долав через найнепролазніші хащі. Аж у грудях щеміло — так хотілося якнайскоріше рідні гори побачити. Довіз ти мене до прудкого Тереку. Тепер поїдьмо не кваплячись: я хочу надивитися на гори, кожний камінь, кожне дерево хочу роздивитися якнайліпше. Адже відтоді, як я звідси поїхав, багато в Тереку води спливло, багато разів лист у лісах опадав.

Послухався вірний кінь вершника свого, пішов не кваплячись. А лицар, опустивши повід, спогадував свою молодість, розглядався на всі боки — на гори, на кожне дерево, на кожен камінь… І ось удалині забовванів аул. Пізнав його лицар, зрадів і так мовив коневі:

— Нарешті я знову бачу аул свій. Буду в нім жити й ніколи вже його не покину. Скажи мені, вірний коню, чого бажаєш: жити зі мною чи ще по світу побігати?

— Хочу ще по світу побігати,— відповів кінь людським голосом.— Віддай мене молодому сміливцеві!

Лицар подумав-подумав та й каже:

— Хай буде, як ти хочеш. Негоже бойовому коневі в стайні стояти. Подарую я тебе безкінному джигітові, якого стрінемо на шляху. Тільки ти його спершу перевір: чи дорожить він тобою. Якщо він випробування витримає, служи йому вірно, як і мені служив. А коли відпустить тебе, розшукай мене.

— Гаразд,— відповів кінь,— я виконаю твій наказ.

Поки вони отак розмовляли, на дорозі з’явився чоловік.

Він ішов з аулу назустріч вершникові й коневі — це був молодий джигіт.

Коли лицар порівнявся з ним, джигіт поштиво привітався і поступився дорогою.

— Чи далекий твій шлях, джигіте? — запитав лицар.

— Чи далеко, чи ні — я й сам не знаю. Іду щастя свого шукати.

— А чому ж пішки, в тебе що — нема коня?

— Сирота я. Ні батька, ні матері не маю. Хто ж мені дасть коня?

— А мій кінь тобі до вподоби? Хочеш, я тобі віддам його?!

— Таких коней я хіба що уві сні бачив. Але як же ти далі поїдеш, віддавши коня?

— Бери, бери, мій аул осьде, ноги мене донесуть. А далі я їхати не збирався. Сідай у сідло, не можна без коня в далеку путь іти.

Джигіт допоміг лицареві злізти з коня, скочив у сідло, взяв у руки повід.

— А тепер їдь,— сказав старий лицар.— Їдь і шукай своє щастя. Тільки запам’ятай, що я тобі скажу на прощання. Кращий, ніж мій, є на світі лише один кінь. Доки ти його знайдеш, мого коня не міняй і нікому не віддавай. А якщо здобудеш того коня, то відпусти мого, він знайде мене.

— Спасибі тобі за коня. А твої слова я запам’ятаю,— відповів молодий джигіт.

Попрощався він зі старим лицарем і помчав униз крем’янистою гірською стежкою.

«Тепер у мене є кінь. Не повернуся додому, доки не знайду свого щастя»,— мовив сам собі джигіт і вйокнув на коня. І помчав кінь так, що всі вітри позаду лишилися. Розступилися гори, промайнув Терек, а кінь усе мчав.

Отак вони мчали три дні. На четвертий ранок побачили, як попереду заблискотіла вода. Юнак під’їхав ближче. Це було величезне, широке і глибоке озеро. А посеред озера виднівся острів, на якому височіла кам’яна вежа. Вона сяяла на сонці золотою покрівлею, срібними вікнами.

«Попливу до цієї вежі, подивлюся, хто в ній живе»,— вирішив джигіт і спрямував коня у воду. Кінь підкорився і поплив до маленького острівця. Та він не забув наказу старого свого господаря і вирішив перевірити, чи дорожить ним новий господар. Коли до острівця залишалося менше половини шляху, кінь прикинувся, що тоне.

— Без тебе мені не життя! — вигукнув джигіт і відпустив коня, щоб той вибрався на берег.

Але кінь не дав загинути своєму новому господареві.

— Тримайся за сідло,— гукнув він людським голосом,— доберемося до берега удвох!

Кінь поплив, а джигіт за сідло тримався.

Невдовзі вони дісталися берега.

Взяв джигіт свого коня за вуздечку, підвів до вежі й прив’язав до залізного кільця, яке побачив при самому вході. Потім розчинив срібні двері й сміливо піднявся на вежу. А в тій вежі жила красуня, подібна сонцю. Джигіт зайшов, привітався і попросив у дівчини напитися води. Дівчина взяла дорогу чашу, вкинула туди золотий перстень і подала джигітові. Юнак зрозумів, що це означає: дівчина побачила його мокрий бешмет і питає, як він добувся сюди. Джигіт відпив кілька ковтків, кинув у чашу гілочку й повернув дівчині. Це була відповідь: я прибув сюди по воді.

— Сідай, будь гостем моїм і розкажи, що привело тебе сюди,— мовила вона.

Джигіт мовчки дивився на дівчину-красуню й не міг відвести очей.

— Я вирушив шукати свого щастя,— сказав він,— та коли побачив тебе, одразу зрозумів, що був би щасливий тільки з тобою.

— Ти теж мені подобаєшся, джигіте, — мовила красуня.— Сюди, до мене, дістатися непросто. Якщо ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною, то ти мусиш повернутися на берег, розшукати чоловіка на ймення Силайма, довідатися, чи здорова його дружина, і вивідати його таємницю.

— А як же я того Силайму пізнаю? — запитав джигіт.

— Пізнати Силайму неважко, — відповіла дівчина.— У нього нема кінчика носа; але чому його нема, ніхто не відає. Це і є таємниця Силайми. Він заприсягнувся: відкрию таємницю тільки тому, хто здійснить подвиг. Більше нічого я тобі сказати не можу. Хочеш — шукай Силайму, не хочеш — їдь додому.

— Я знайду Силайму, дізнаюся про його дружину й відкрию його таємницю! — вигукнув джигіт і попрощався з господинею вежі.

Вийшов він до свого коня, скочив у сідло, вибрався на берег і гайда в дорогу. Чи довго він їхав, чи ні — аж наздоганяє дорогою невідомого вершника.

— Ассалам алей кум, добрий чоловіче!

— Ва-алейкум салам! — відповів вершник.

— Куди простуєш?

— До себе додому повертаюсь. А ти куди? — питає незнайомий.

— А я щастя своє шукаю.

Поїхали поряд. Джигіт подумав-подумав та й каже:

— Хочу подружитися з тобою.

— Спершу випробуймо силу коней, а потім самі поміряємося силами, ну, а тоді побачимо, чи зможеш ти бути моїм другом,— сказав незнайомий.

Пустили вони коней навскач — кінь джигіта вихопився вперед. Потім спішилися і почали боротися. Зловчився джигіт та й поклав незнайомого на лопатки. А той і каже:

— Тепер я бачу, що ти можеш бути моїм другом. Досі жоден джигіт мене ще не перемагав!

Сіли вони на коней та й поїхали далі. Їдуть вони й розповідають один одному всілякі історії. Аж бачать на пагорку великий мурований будинок. Коли проїжджали повз нього, з дверей вибігла дівчинка.

— Не галасуйте біля цього будинку,— сказала вона,— бо якщо прокинеться Берзи Каза, він вам голови поодриває.

— Д хто такий Берзи Каза, що всі його мають боятися? — голосно запитав джигіт.

— Тихше! — злякався його супутник.— Берзи Каза — страшний вовчище. На всьому білому світі нема нікого страшнішого, ніж він. Не боюсь я ніяких потвор, а от з ним стрічатися не наважуюся. Я за свого коня боюся: він змалку вовків жахається.

А Берзи Каза вже прокинувся. З будинку долинуло його грізне гарчання.

— Я з ним бій прийму, мій кінь не з лякливих. А ти їдь подалі, спустися у видолинок і почекай мене! — гукнув джигіт своєму новому другові.

Ледь той устиг від’їхати, як із будинку вискочив страшенний вовчище Берзи Каза. Був він кудлатий, величезний на зріст, з великими іклами. Джигіт не злякався. Кінь його теж стояв мов укопаний.

— Давай боротися! — гукнув Берзи Каза.

— Давай! — сміливо відповів джигіт і скочив з коня.

Почали вони боротися. Боролися годину, другу, третю.

Нарешті джигіт пересилив Берзи Каза й скрутив його під собою. Не давши вовкові отямитися, вихопив свій кинджал і відтяв йому голову. А тоді скочив на коня і поїхав у видолинок, де на нього чекав друг.

Поїхали вони далі і незабаром опинилися біля якогось замку. Друг під’їхав до воріт і мовив:

— Ось в оцьому замку я живу. Зроби ласку, будь моїм гостем.

Він привів джигіта у світлицю, запросив до столу, а сам пішов по частування. Джигіт почав роззиратися довкола й помітив, що з одних дверей мовби щось сяє. Він підійшов, прочинив двері — і здивувався: на високій постелі лежала красуня. Сяйво линуло від її обличчя, кіс. Але очі красуні були заплющені. Красуня тяжко кидалася уві сні й стогнала… Коли господар повернувся, джигіт не витримав і запитав, хто це лежить у сусідній кімнаті.

— Це братова дружина. Вона враз заслабла, і щодень їй дедалі гірше стає. Ми з братом не знаємо, як її вилікувати. У всіх лікарів побували, всі засоби випробували, а їй чимраз гірше стає. Брат знову поїхав шукати ліки, не знаю — привезе чи ні…

«Доки не знайду для неї ліки, не поїду далі,— вирішив джигіт, але другові не став про це говорити.— Ось приїду з ліками, тоді й скажу. Хай лишається тут. Мало що може статися, може, треба буде допомогти, а нікому». Коли його друг вийшов з кімнати, джигіт мерщій вибіг із замку, скочив на коня та й помчав.

— Що ти надумав? Куди нам треба їхати? — запитав кінь через три дні.

— У мого друга є брат, його дружина гарніша за сонячне проміння. Але вона чомусь заслабла й лежить при смерті в палаці. Я хочу допомогти їй вилікуватися. Я мушу знайти для неї ліки,— відповів юнак.

— Ліки є, але далеко звідси, за двома високими горами, які стоять так близько одна від другої, що й мурашка не проповзе між ними. Час від часу гори розходяться, але це триває всього одну мить. Коли вони розходяться, між ними може проскочити вершник. Гори одразу ж з гуркотом сходяться. Все, що опиняється між ними, перетворюється на порох. Коли під’їдемо впритул, ти гукни, наче гукають п’ятнадцять джигітів, і вдар мене батогом, наче вдарили вісімнадцять вершників. Я кинуся вперед, і ми проскочимо між скель,— порадив кінь.

— Гаразд, я вчиню, як ти сказав, тільки їдь хутчіше, щоб нам повернутися вчасно,— відповів джигіт.

Кінь помчав уперед. Ось вони вже й біля гір. Джигіт під’їхав ближче й побачив: дві гори стоять так близько, що навіть мурасі між ними не проповзти. Зліз джигіт з коня, підібрав повалене сухе дерево, підійшов до двох гір і, коли вони розійшлися, кинув дерево між них. Гори з гуркотом зійшлися і розтрощили дерево на порох. «Правду сказав

мені кінь, небезпечне це місце»,— подумав джигіт. Але довго думати не став і скочив на коня. Напружилося, мовби стало кам’яне, його тіло, закалатало серце. Гукнув джигіт, наче п’ятнадцять джигітів одразу,— гори розійшлися, він уперіщив коня, наче вісімнадцять вершників одразу, і рвонув у щілину. З гуркотом зійшлися гори, та сміливий вершник устиг проскочити.

Поїхав далі джигіт рівниною. Їхав-їхав, аж бачить: величезний лев люто гарчить і качається по землі.

— Цей лев поранив собі ногу гострим уламком каменя, — пояснив кінь.— Тому він місця собі не знаходить. Ти викопай яму, і ми сховаємося в ній. А потім почни дражнити лева. Лев кинеться на нас, перестрибне через яму, і гострий камінь, що, мов скабка, засів йому в лапі, випаде. Лев заспокоїться, вгамується і допоможе нам дістати ліки, що їх ми шукаємо.

Послухався джигіт доброї ради. Хутко викопав яму, сховався у ній з конем і почав дратувати лева. Лев кинувся на джигіта і перескочив через яму. Гострий камінь вилетів, біль у лапі вщух. Лев ліг на траву й задоволено замуркотів. Коли джигіт вийшов із ями, лев промовив людським голосом:

— Це ти мене від мук урятував? Віднині я твій друг. Скажи мені, що привело тебе в ці краї. Сюди мало хто може дістатися, а той, хто дістається, не може назад повернутися.

— Я шукаю ліки для однієї людини, — відповів джигіт і повідав левові, хто він і звідки.

— Іди за мною,— мовив лев.

Ішли та йшли і зрештою дійшли до глибокої печери.

— Зачекай мене тут,— сказав лев, а сам сховався у печері. Вийшов ізвідти з глечиком молока й подав його юнакові, мовивши: —

Якщо тричі покропити цим молоком хворого, то він одразу одужає.

Подякував джигіт левові та й рушив назад.

Їхав-їхав і знову опинився біля двох гір. Під’їхав до них упритул, гукнув, наче п’ятнадцять джигітів одразу, вдарив коня, наче вісімнадцять вершників. Розступилися гори на мить, і кінь рвонув у щілину. Скелі зійшлися з гуркотом, та пізно — сміливий вершник устиг проскочити.

Довго він їхав чи ні, але нарешті прибув до свого друга. Зайшли вони в кімнату, де лежала красуня, і тричі окропили її молоком. Вона тут же підвелася з постелі, наче ніколи й не слабувала. Друг тут же побіг кликати брата, а красуня поглянула на джигіта й мовила:

— Коли мій чоловік побачить мене здоровою, він дуже зрадіє і спитає, що тобі подарувати. Ти скажи так: «Подаруй мені он оту шаблю з відламаним кінцем і он оту сіру шкапину, що пасеться на лузі; нічого більше мені не треба». Шабля ця не проста: хто володіє нею, того ніхто не здолає в герці. А кінь тільки з вигляду непоказний. Прудкішого за нього немає на світі.

Джигіт вислухав її й подумав: «Напевне, знайшов я таки того коня, що про нього мені старий лицар казав, віддаючи свого коня».

І от прибув чоловік, побачив, що дружина його одужала, зрадів і вигукнув, звертаючись до джигіта:

— За те, що ти для мене вчинив, проси все, що хочеш!

— Подаруй мені шаблю з відламаним кінцем та сіру шкапину, що біля палацу пасеться,— попросив юнак,— а більше мені нічого й не треба.

— Навіщо тобі поламана шабля та старий кінь? — здивувався господар,— Взяв би щось краще.

Але джигіт стояв на своєму. І чоловік віддав йому шаблю і шкапу.

Доки чоловік красуні розмовляв з ним, джигіт здивовано поглядав на його обличчя: на носі не вистачало кінчика. «Чи не той це Силайма, якого я повинен знайти?» — подумав він. А далі насмілився та й запитав:

— Скажи, будь ласка, чи не звуть тебе Силаймою?

— Так, я Силайма з обрубаним носом. А навіщо це тобі?

— Красуня, яка живе у вежі посеред озера, дала слово стати моєю дружиною, якщо я довідаюсь таємницю людини на ім’я Силайма. Скажи мені, який подвиг я мушу здійснити, щоб ти відкрив свою таємницю?

— А хіба ти не здійснив подвигу, здобувши ліки для моєї дружини? Так от же слухай, що зі мною сталося… В одній високій вежі, що була серед моря, жили дві сестри. Я посватався до старшої (оце ж її й вилікував ти). Вона відповіла, що вийде за мене, якщо я прижену їй табун коней семиголового гірського змія разом з тигроподібним жеребцем. Я взяв з собою восьмеро товаришів та й поїхав по цей табун. Ми погнали до себе цей табун, коли семиголовий змій спав. Та ось він прокинувся, побачив, що вкрали його коней, і кинувся навздогін. Ледь ми проскочили гори і виїхали на рівнину, як позаду почувся шум і вигуки. Це змій гнався за нами по п’ятах. Він відламав шпиль гори і кинув на нас. Кам’яною брилою він убив вісьмох моїх товаришів. Я мчав попереду на тигроподібному жеребці, і брила мене не дістала; але маленький уламок її зрізав мені кінчик носа. Відтоді мене й прозвали Силаймою з обрубаним носом. Оце й уся таємниця!

Вислухавши оповідь Силайми, джигіт поквапився в дорогу. Попрощався з Силаймою, з його дружиною, з його братом — своїм другом, узяв чарівну шаблю і пішов до своїх коней: до того, що на нім приїхав, і до того, що йому Силайма подарував… Він відпустив коня, що його біля рідного аулу дав йому старий лицар, мовивши:

— Біжи, знайди першого свого господаря, уклін йому від мене передай і живи при нім.

— Прощавай, молодий джигіте,— сказав кінь людською мовою та й помчав.

Після цього джигіт осідлав сіру шкапу, і, коли сів на неї, вона струснула гривою, крутнула головою і обернулася на сірого красеня-скакуна.

— Куди везти тебе, хоробрий джигіте? — спитав скакун людською мовою.

— Вези мене до великого озера, де у вежі під золотою покрівлею моя наречена живе.

Сірий кінь рвонув уперед. Він більше летів повітрям, ніж біг землею, і вже під вечір вони опинилися біля озера.

— Розшукав ти чоловіка на ймення Силайма? — запитала дівчина-красуня, побачивши джигіта.— Як почувається його дружина? І чи вивідав ти таємницю Силайми?

— І Силайму я знайшов, і дружину його бачив, і таємницю його знаю. Зараз оповім тобі все, як воно було,— відповів джигіт.

І він розповів їй про свої пригоди: як подружився з братом Силайми, як переміг страшного вовка Берзи Каза, як добув чарівне молоко для хворої дружини Силайми. Розказав і про таємницю Силайми.

— Ти знайшов Силайму й довідався про його таємницю. Ти здобув чарівне молоко і врятував життя красуні — моєї рідної сестри,— вигукнула дівчина.— Я згодна стати твоєю дружиною!

Джигіт одружився з нею, і стали вони щасливо жити. Коли на їхню землю зазіхали вороги, то молодий джигіт брав свою чарівну шаблю, сідав на диво-коня — і всі вороги тікали від нього. І полетіла з аулу в аул слава про лицаря-звитяжця та його красуню-дружину.