Щоб подобрішала ваша душа від доброго, щоб розвеселилася вона від веселого, розповім я вам оцю казку…
Жив в одному аулі горянин-інгуш, а в нього був син. Якось уранці батько виніс на вулицю зерно сушити, а синові наказав пильнувати, аби птиця зерно не розклювала, і пішов у своїх справах. Аж повертається десь опівдні й бачить: син сидить собі та й дрімає, зерно ж, що лежало поряд, так і лежить, а те, що подалі, горобці склювали.
Розсердився батько і будить сина. Хлопець здригнувся й обернувся на голос.
— То оце так ти пильнуєш зерно? — питає батько.
А син відповідає:
— Не міг я зерно пильнувати, бо ж мені довелося ще ходити по доньку падчахову!
— По яку ще доньку? Я тебе нікуди не посилав! — здивувався батько.
Хотів батько дати йому потиличника, але бачить: хлопець і сам чимось здивований.
— Не посилав, це правда, але я сам пішов…
— Ану ж розказуй, як воно усе сталося!
— Ну я ж оце й хочу оповісти…
Сіли вони рядком, і почав син оповідати.
— Коли ти пішов,— почав син,— я сидів-сидів, дивлюся — ніяких горобців та ворон немає. Знайшов я старий бешмет, повісив його на гілляку, щоб відлякував птахів, а сам приліг відпочити. І раптом я опинився на березі річки. Пірнув у неї і став дорослим джигітом. Скупався, виходжу на берег, одягнувся і тільки-тільки зібрався йти — дивлюся: наближається до берега гарненька дівчина із глеком у руці-
Побачила вона мене, підійшла ближче й каже: «Зачекай, джигіте, не йди, я князева донька і хочу порадитися з тобою».
Я зупинився — і ось що розповіла мені ця дівчина: «Один грізний падчах з незліченним військом зазіхає на наші землі. Надіслав він моєму батькові два ножі й сказав угадати, який з них належить простому горянинові, а який — падчахові. І сказав ще той падчах: якщо не буде відповіді, то я сплюндрую вашу землю!.. Зібралися люди з усього аулу, думали-думали, але ніхто відповісти напасникові не міг… Чи не зможеш ти, юначе, зарадити нашому лихові?»
Я подумав і відповів на це князівні так: «Покладіть обидва ножі на вогонь. На ножеві простого горянина з’явиться жир, бо цей ніж був у роботі. А ніж падчаха в роботі не бував,— скільки не грій його, він сухим залишиться. Передай мою пораду батькові, а як ітимеш до річки ізнов — візьми з собою коржів. Бо мені так їсти хочеться».
Пішла дівчина. Опівдні повертається до річки, дістає коржі й каже: «Ти добре порадив про ножі. Але тепер падчах надіслав батькові двох півнів і сказав угадати, який з них старий, а який молодий. Ніхто не знає, як відповісти грізному падчахові».
Я знову-таки подумав і так порадив князівні: «Два дні не давайте півням їсти. А третього дня випустіть їх на вулицю й насипте пшениці. Обидва півні кинуться дзьобати зерно. А ви й придивляйтеся: молодий півень стоятиме головою до вітру, а старий повернеться до вітру хвостом».
Пішла дівчина додому. А я сиджу біля річки, виглядаю її. Аж через три дні вона знову вийшла до річки. «Я зовсім зголоднів, чекаючи на тебе»,— сказав я князівні. А вона мені: «Я, каже, хотіла побачити, як півні дзьобатимуть зерно. Ти сказав правильно. Падчах вдовольнився з нашої відповіді. Але ж тепер нове лихо спіткало наш край. Грізний падчах прислав моєму батькові залізний стовп і звелів передати: якщо хто-небудь із наших зможе цей стовп підняти однією рукою і влучить через прірву в глек, то він зі своїм військом відступиться од наших кордонів. А якщо ніхто не зуміє цього зробити, то падчах сплюндрує наш край. Усі наші джигіти зібралися, але жоден не в силі підняти отой стовп».— «Гаразд, кажу їй, я підніму залізний стовп однією рукою, перекину його через прірву і влучу в глек. Але спершу нехай князь накаже зарізати бичка й нагодувати мене. Отак і передай йому».
Побігла дівчина додому, а мене просила зачекати, нікуди не йти. Я лишився на березі. Не минуло й години — прибігає князівна: «Сказала я князеві, що знайшла джигіта, який береться залізний стовп однією рукою підняти, через прірву перекинути й у глек улучити, але просить, аби його спершу нагодували. Князь наказав своїм слугам зарізати бичка, засмажити на вогнищі й нагодувати тебе. Ходімо зі мною!»
Я пішов. Мене добре нагодували. Потім показали мені залізний стовп, що його прислав князеві падчах. Я підняв цей стовп однією рукою, перекинув через прірву й улучив у глек. А на тому боці прірви стояв грізний падчах зі своїм військом. Побачив він, які в нашім краю є джигіти, злякався та й відступив зі своїм військом від наших меж…
Тут князь зрадів, похвалив мене й каже: «У грізного падчаха є донька-красуня. Вона гідна стати нареченою такого джигіта, як ти. Йди до падчаха, попроси його віддати за тебе доньку. А ми тобі справимо весілля, якого світ ще не бачив».
Того ж таки дня я й подався в дорогу… Йшов-йшов та й опинився біля великої річки. Дивлюсь: на березі чолов’яга зачерпує воду велетенським ковшем — ну, таким, як діжа,— випиває і кричить, що вмирає від спраги.
«Оце так диво!» — гукнув я. «Хіба це диво? — сказав незнайомець.— Онде джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек,— ото диво!» — «Так це ж я залізний стовп через прірву перекидав, а тепер по доньку падчаха йду. Підеш зі мною по падчахову доньку?» — запитав я чолов’ягу. «Піду,— погодився він,— Тільки ківш води з собою візьму».
Отак пішли ми далі удвох. Ішли та й ішли, аж бачимо: біжить дядько, та так швидко, що лань від нього не втече. Мчить поряд з ланню, рукою її погладжує, а над ним сокіл летить. А взутий дядько у важкі залізні черевики, та ще й до однієї ноги млинове коло прив’язане! «Оце так диво!» — гукнули ми обидва. «Хіба це диво? — відповідає дядько з колом.— Джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек — ото диво!» — «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав! — гукнув я йому вслід.— Підеш зі мною по падчахову доньку?» — «Піду,— погодився дядько.— Тільки я й сокола з собою візьму».
Пішли ми вже утрьох. Ішли та й ішли, аж зустрічаємо чоловіка, що прилип вухом до скелі й показує нам: тихо, мовляв!
«Ти що оце робиш?» — запитав я. «Хочу дізнатися, у який бік поповзла змія, що живе за сьомою горою на схід».— «Оце так диво!» — в один голос вигукнули ми утрьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч через прірву перекинув та ще й у глек влучив — ото таки диво!» — «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,— сказав я йому,— а тепер по падчахову доньку йду. Ходімо з нами!» — «Гаразд!»
Отак нас стало вже четверо. Ішли-ішли та й побачили селянина: ходить по лугу, хапає однією рукою одразу по три стоги сіна і переносить їх з одного місця на друге, а поряд із ним вовк бігає.
«Оце так диво!» — гукнули ми вчотирьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч підняв, через прірву перекинув та ще й у глек влучив — ото диво!» — відповів селянин. «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,— гукнув я і запитав незнайомого: — Підеш із нами по падчахову доньку?» — «Піду! — охоче погодився він.— Тільки я візьму з собою й вовка, він нам знадобиться».
Тепер нас стало п’ятеро, та ще сокіл і вовк. Ішли та й ішли, аж доки не дійшли до палацу падчаха.
«Куди йдете?» — запитала нас при брамі варта. «По падчахову доньку»,— відповів я.
Тоді вартові випустили з клітки бойового півня і сказали: «Далі й кроку не ступите, якщо його не переможете! Чи є у вас бойовий півень?» — «Півня нема, але є сокіл»,— гукнув я і випустив до бою сокола.
Налетів сокіл на півня, все пір’я повисмикував і заклював його.
Пішли ми далі. А далі — друга брама і біля неї знову варта: «Куди йдете?» — «По падчахову доньку!»
Начальник варти спустив з ланцюга собаку й гукнув: «Далі й кроку не ступите, якщо ваш собака нашого не переможе!» — «Собаки в нас нема, зате є вовк!» — гукнув я і випустив вовка. Налетів вовк на собаку, вчепився у загривок і давай тріпати сюди-туди. Собака ледь вирвався і втік. Варта мусила дати нам дорогу… Йдемо, аж дивимося: уже будиночок для нас приготували. Слуги стіл накривають, із куховарні наїдки виносять.
«Послухай-но, Пильне Вухо, про що вони на куховарні говорять?» — сказав я тому чоловікові, що слухав, як змія за сьомою горою повзла.
Той прислухався та й каже: «Падчах наказує у їжу нам отрути підмішати».
Нарешті слуги поприносили всі наїдки, але ми сказали: «Передайте падчахові нашу подяку, але їсти нам не хочеться».
Слуги пішли, а ми полягали спати. Та щойно ми задрімали, як хатинка наповнилася димом. Скочив я, виглянув у віконце й бачу: біля всіх дверей, біля всіх вікон купи хмизу палають. «Так он воно що! — здогадалися ми.— Падчах нас надумав спалити!»
«Ти приніс із собою ківш води, загаси вогонь»,— попросив я чолов’ягу, який пив велетенським ковшем воду біля річки і все кричав, що вмирає від спраги. Чолов’яга тут же перевернув свій ківш — і вогонь одразу погас.
Ми знов полягали. Але й на цей раз заснути не вдалося. Зі всіх вікон ринула потоками на нас вода. «Тепер нас утопити збираються»,— здогадалися ми.
«Перенеси нашу хатинку на сухе місце»,— попросив я того селянина, що переносив на лузі по три стоги сіна за раз.
Той вискочив, підхопив хатину й переніс на пагорбок.
Уранці прийшов падчахів слуга.
«Падчах сказав,— передав нам він,— що віддасть тобі доньку, якщо хтось із вас випередить чаклунку, яка живе при дворі падчаха».
Привели чаклунку. Поряд з нею став дядько, що в залізних черевиках з млиновим колом поряд із ланню бігав. Зняв він свої черевики, відв’язав коло. Падчахів слуга подав знак — і почалися перегони, помчали скорохід та чаклунка — та так хутко, що одразу зникли за обрієм.
«Послухай-но, Пильне Вухо, що там діється»,— попросив я того, що слухав, як змія за сьомою горою повзе.
Той приклався до землі та й каже: «Чаклунка вже чимчикує назад, а товариш наш лежить за сьомою горою. Певне, вона чимось відьмацьким приспала його».
Озирнувся я на всі боки. Бачу: біля палацу залізний стовп. Схопив його й питаю: «Як же розбудити його?» — «А треба в дерево вдарити, яке стоїть поряд із ним,— він одразу скочить на рівні!»
Я кинув залізний стовп простісінько в те дерево і розколов його. Наш бігун одразу ж прокинувся і давай наздоганяти чаклунку. Наздогнав її на третій горі, штовхнув у прірву, а сам прибіг до палацу.
Побачив падчах, що його переможено, визирнув у вікно й гукнув: «Візьми мою доньку й забирайся геть!» Узяли ми падчахову доньку та й повернулися додому…
— От бачиш, скільки справ у мене було, хіба я міг за якимись там горобцями ганятися? — сказав син, звертаючись до батька.
— Зерно бачу, тебе бачу, а от падчахової доньки і твоїх приятелів щось не видко. Де ж вони? — запитав батько.
Син роззирнувся навсібіч. І справді — нікого не було. І тоді він подумав-подумав та й каже:
— А все інше, напевне, мені уві сні привиділось…
