Це було так давно, так давно, що ніхто й не пам’ятає, коли воно було. До однієї дівчини посваталися двоє джигітів: син бідної удови Жосарко і пихатий князь Тепсирко.

Дівчині давно був до вподоби Жосарко — хвацький юнак, найвеселіший і найхоробріший джигіт в аулі. А на пихатого князя вона й поглянути не хотіла. Та оскільки вони посваталися одночасно, то треба було комусь одному відмовити. Але це було в ті часи не так легко.

От дівчина й каже:

— Вийду заміж за того, хто викраде табуни в морських потвор!

Дівчина знала, що тільки Жосарко здатен викрасти оті табуни…

Джигіти подумали та й зібралися в далеку дорогу.

— Їдьмо разом,— запропонував князь Тепсирко.— Якщо хтось із нас загине в дорозі, то табуни прижене,, той, хто лишиться жити.

— Гаразд,— погодився Жосарко.

Пішли вони кожен додому, щоб приготуватися до від’їзду. Князь вибрав собі чистокровного скакуна, замовив у майстрів дорогу зброю, у кравців — найкраще вбрання. Багато слуг споряджали князя в дорогу…

А що ж Жосарко? А той прийшов додому та й думає: де взяти коня для походу, що одягти, як дістати зброю?

Мати-вдова побачила, що син невеселий, та й питає:

— Що сталося з тобою, Жосарку? Чи ти ж це — найвеселіший джигіт у нашім аулі? Чим стурбований ти, яка причина журби твоєї?

Відповів Жосарко, що разом з Тепсирком вирішили поїхати по морські табуни, але нема в нього ні прудкого скакуна, ні зброї.

— А до того ж, хто мені скаже, де шукати морські табуни, як відібрати їх у морських потвор? — додав він, звертаючись до матері.

— А ти послухай-но мене, — відповіла удова.— Материна порада багатьом джигітам допомагала, допоможе вона й тобі. Не шукай молодого скакуна, візьми коника, який тобі від батька дістався. На вигляд хоч і непоказний, але випередити себе нікому не дасть. Він возив твого батька за море і на дно морське і не забув ще дороги туди. Навчить він тебе, як табуни з моря вивести. А вже далі — розраховуй на себе. Якщо доведеться стати на бій з чорними потворами морськими, то першим бою не починай. Нехай починають вони. І запам’ятай: від їхніх стріл можна врятуватися тільки в один спосіб — підстрибнути високо з сідла, щоб стріла над твоїм сідлом пролетіла, а тебе не зачепила.

Зрадів Жосарко материній пораді. Вивів він зі стайні батькового коника, нагодував його найкращим вівсом, напоїв джерельною водицею, розчесав йому гриву. А вдова розшукала вбрання, що в ньому їздив у походи батько Жосарка, його тугий лук. А ще принесла синові міцний батіг з вузлуватим пужалном.

— Без цього батога тобі з табунами не впоратися. Якщо від табуна відділиться вожак і помчить на тебе, вдар міцніше його пужалном, і нікуди він від тебе не втече.

Коли настав день від’їзду, мати, проводжаючи Жосарка, сказала:

— Не до душі мені твій супутник, пихатий князь Тепсирко. Багатий він, а де князівська пиха та багатство, там без віроломства не буває. Послухай-но мене. Якщо з тобою щось станеться і ти не зможеш повернутися, попроси князя передати мені такі слова: «Кого мій батько не здолав, того переміг я».

І от рано-вранці обидва вершники — вдовенко Жосарко та князь Тепсирко — виїхали з рідного аулу.

Їхати довелося довго-довго…

Нарешті, аж на самому краю землі, побачили вони море.

— Князю, ти спустишся на морське дно чи залишишся на березі? — запитав Жосарко.

— Я зачекаю на березі,— відповів князь.

— Гаразд, тільки сиди та на хвилі позирай. Якщо з’явиться на хвилях піна, червоніша за мідь, то знай: справи мої кепські.

Прийди мені на допомогу. Якщо ж піна буде біліша за сніг, то знай: я повертаюся з табуном. Сідлай тоді свого коня чимскоріш — поженемо табун разом.

Жосарко стьобнув свого коня, спрямував його в море та й зник у морській безодні. А князь зліз з сідла, пустив коня пастися, а сам улаштувався найзручніше та й узявся чекати Жосарка.

Минає день, минає другий. Вже й тиждень минув, уже й другий. А море, як і досі, спокійне та чисте. Та ось на початку третього тижня море завирувало, забушувало. На воді з’явилася піна, червоніша за мідь: треба було поспішати на допомогу вдовенкові. Але князь Тепсирко побоявся кидатися в море. Він вирішив зачекати, що буде далі… Довго вирувало море, а далі стало вщухати. І через три дні на воді з’явилася піна, біліша за сніг. Тепсирко тут же пожвавішав, скочив і давай коня сідлати. Ледве встиг на коня сісти — з глибини випірнув змучений Жосарко. Поперед себе гнав він великий табун коней. Князь прискакав до табуна, й вони разом з удовенком погнали коней до свого аулу.

їхали вони багато днів. І от одного разу жеребець рудої масті раптом вихопився з табуна й поскакав на удовенка. Жосарко вдарив його пужалном по голові й примусив повернути назад. Тоді жеребець кинувся туди, де їхав князь Тепсирко. Князь розгубився. Жеребець перескочив через нього й швидше за блискавку помчав до моря.

Вершники погнали табун далі. Тепсирко весь час озирався. Раптом він гукнув Жосаркові:

— Поглянь, якась хмара нас наздоганяє!

— Це чорний Хожа, господар табуна, страшна потвора. Рудий жеребець розказав йому, що ми табун украли й женемо до себе. Поженеш коней далі чи допоможеш мені битися з морською потворою? — гукнув Жосарко, повертаючи свого коня.

— Ліпше я пожену табун! — поквапився відповісти князь.

Князь поїхав далі, а Жосарко лишився на місці. Чорний

Хожа підскочив до нього, зупинив коня, знявши хмару куряви.

— А, це ти, Жосарку! — гукнув господар морського табуна,— Колись твій батько не давав нам спокою, а теперь ти за це взявся?! Тож биймося!

— Лють твою душу огорнула, спокій ти втратив, та ще й морського табуна ти позбувся. Ти й починай бій! — спокійно відповів Жосарко.

Чорний Хожа натягнув свій велетенський лук і послав у Жосарка стрілу, товщу за жердину. Але вдовенко вчасно стрибнув угору, злетівши аж на сім ліктів. Стріла морської потвори прохурчала над сідлом, навіть не зачепивши джигіта. Опинившись знову в сідлі, Жосарко стрелив з свого лука та й улучив Чорному Хожі просто в серце. Морська потвора тут же впала з коня і сконала.

Жосарко помчав наздоганяти князя. Поперед себе він гнав рудого жеребця — і пригнав його до табуна.

Вершники разом погнали морських коней далі. Раптом з табуна вихопився жеребець білої масті й кинувся просто на вдовенка. Жосарко, пам’ятаючи материнську пораду, вдарив його пужалном і відігнав. Тоді білий жеребець кинувся до Тепсирка. Князь розгубився знову. Жеребець перескочив через нього й мов стріла помчав до моря…

Знову князь почав тривожно озиратися. Не минуло й години, як він перелякано загукав:

— Жосарку, нова хмара суне на нас!

— Не лякайся,— заспокоїв його вдовенко.— Це середульший брат Чорного Хожі. Напевне, білий жеребець розказав йому, що ми вкрали й женемо до себе морський табун, та ще й убили його брата. Що робитимеш: поженеш табун далі чи допоможеш мені розправитися з потворою?

— Пожену табун далі,— поквапився відповісти Тепсирко.

Удовенко зупинився й повернув коня. Чвалом летів на нього середульший брат Чорного Хожі. Був він набагато страшніший та більший за Хожу. Хмара куряви знялася вище гір.

— А, це ти, Жосарку! — загримотів його голос. — Колись твій батько не давав нам спокою, а теперь ти за це взявся? Тож биймося, якщо ти не боягуз!

— Лють твою душу огорнула, спокій ти втратив, бо лишився без морського табуна та молодшого брата. Ти й починай бій! — спокійно мовив Жосарко.

Потвора натягнула свій велетенський лук та й послала в Жосарка стрілу, товщу за столітній дуб. Жосарко вчасно стрибнув угору — аж над двадцять сім ліктів. Стріла прохурчала під ним, навіть не зачепивши. Не даючи ворогу отямитися, Жосарко теж вистрілив. Стріла в нього була невелика, але влучила потворі просто в серце — і вже середульший брат Чорного Хожі упав мертвий на землю. А Жосарко завернув білого жеребця та й погнав його попереду, наздоганяючи князя.

Вершники разом поїхали далі. Цілий день їхали спокійно. А надвечір з табуна вихопився жеребець вороної масті. Мов вихор летів він на вдовенка. Але Жосарко не втрачав пильності й на мить. Щосили вдарив удовенко жеребця пужалном по голові. Жеребець одскочив, але тут же кинувся до князя. Тепсирко злякався, припав до гриви свого коня — й вороний жеребець промайнув над ним і зник удалині…

Їде князь — а сам усе назад озирається.

— Ой, чорна хмара наздоганяє нас! — зарепетував він через якийсь час.

Жосарко обернувся та й каже:

— Не інакше, як найстарший брат Чорного Хожі в погоню за нами кинувся. Напевне, вороний жеребець дав йому знати, що ми вкрали морський табун і женемо його до себе. Та ще й повбивали двох його молодших братів… Боюся, що одному мені з цієї потворою не справитися. Лишився б ти зі мною, князю, та допоміг би!

— Я віджену табун подалі й одразу ж під’їду, — пообіцяв хитрий та боягузливий князь.

Удовенко притримав коня й повернув його назустріч ворогові. Найстрашніша з усіх потвор летіла просто на Жосарка. Дрижала під її жеребцем земля, здригалися гори довкола. В руках господар морського табуна тримав здоровенну кам’яну брилу. Підскочив найстарший брат Чорного Хожі до Жосарка й рвучко зупинив чорного коня. Хмара куряви знялася вище хмар.

— Так це ти вкрав у нас табун? — грізно мовив він удовенкові. Голос його гримів дужче від грому,— Колись твій батько не давав нам спокою, тепер ти за це взявся?! Ну, начувайся, підеш на той світ за батьком услід! Биймося!

— З нас двох люттю огорнутий ти, табун украдено в тебе та твоїх братів я повбивав. Кому ж, як не тобі, починати бій?! — гукнув Жосарко у відповідь.

Старший Хожа пожбурив у сина вдови кам’яну брилу. Жосарко вистрибнув з сідла на шістдесят три лікті вгору. Але брила все-таки його зачепила. Він опустився не в сідло, а на гостре каміння. Хожа заревів на радощах і кинувся добивати вдовенка. Але зустріла Хожу влучна стріла Жосарка: падаючи, джигіт не випустив лука з рук і знайшов у собі сили послати стрілу в Хожу. Тут і найбільшій з потвор прийшов кінець!

Тим часом князь Тепсирко, від’їхавши подалі, вирішив зупинитися й зачекати. Йому хотілося знати, як закінчиться двобій. Чекав-чекав — не видко ні старшого Хожі, ні вдовенка. «Може, обидва вони загинули?» — подумав князь і обережно поїхав на бойовисько.

А Жосарко чекає його не дочекається: звестися на ноги й сісти на коня він був уже не в силі. Князь під’їхав, побачив мертву потвору, а поряд, на гострому камінні, пораненого вдовенка.

— Слухай, князю, мені вже не звестися,— мовив Жосарко.— Їдь далі сам. Дівчині, яка на нас чекає, скажеш, що морський табун пригнав сам, а вдовенко Жосарко загинув на морському дні. Хай вона стане твоєю дружиною. Про одне лиш прошу: передай моїй матері мої останні слова: «Кого мій батько не здолав, того переміг я». А тепер їдь!

Промовивши це, Жосарко зомлів. А князь Тепсирко пригнав морський табун до дівчини й оголосив, що добув його він сам, а Жосарко загинув у морі.

Заїхав князь потім до старої вдови, матері Жосарка, передав їй останні слова сина, а сам поквапився додому — готуватися до весілля.

Почула Жосаркова мати, що не стало її одинака, стала плакати-ридати.

А потім — через день-два — трохи отямилася вона та й подумала: «Якщо цих потвор переміг Жосарко, то, отже, й морський табун добув він, а не князь Тепсирко. Отже, бреше князь, щось тут не так!» Зібралася вона з силами, пішла до дівчини, на якій князь одружитися надумав, та й поділилася своїм здогадом.

А дівчині ж дуже подобався Жосарко, вона чекала його з нетерпінням.

— Не бути весіллю, доки не розшукаю Жосарка й не довідаюся, як воно було! — гукнула вона. Сіла на коня з морського табуна й помчала шукати удовенка.

Не один день мчав кінь, доки довіз її до того бойовиська. Дівчина стрибнула на землю, сіла біля Жосарка й заридала. Сльози впали юнакові на лице. Він раптом зітхнув глибоко й розплющив очі:

— Як довго я спав! — промовив він і підвівся, наче з ним нічого й не сталося. Побачив дівчину, кинувся до неї, став розпитувати, яким чином вона опинилася коло нього.

Розповіла йому дівчина про все. Потім сіли вони на коня і, щасливі, поїхали додому. Зраділа мати, побачивши сина свого, зраділи всі люди, довідавшись, що повернувся Жосарко. Тільки князь Тепсирко не радів. Він сидів у своєму багатому палаці й від сорому боявся людям на очі показатися…

Отак воно буває на світі.

Хай сваряться між собою наші вороги.

Хай між нами завжди буде згода.