За лісами, за морями, за високими горами жив страшний змій. Звали його— Великий Змій.
Величезний він був, злий. Вогнем дихав, лапами провалля копав, хвостом гори перекидав. Від крику його за тридев’ять земель листя на деревах обсипалося і ріки пересихали.
Розсердився якось Великий Змій на людей. Заревів, піднявся на весь зріст— і захопив з неба сонце і місяць.
Відразу на землі темно стало. Злякалися люди. А Великий Змій кинувся на них у темряві. Став хапати їх і пожирати.
Всіх з’їв.
Не помітив він тільки, що в степу, в густій траві, маленький хлопчик з лошатком сховалися. Та в темному лісі — другий хлопчик з лошатком, а в горах, в ущелині третій такий самий хлопчик, і теж з лошам.
Сховав Змій за пазуху сонце з місяцем і поповз за ліси, за моря, за високі гори.
А три хлопчики і троє коней молодих визирнули, побачили, що Змія немає, і почали рости з усіх сил, щоб швидше вирости. Один виріс і назвався — Земля-богатир, другий — Дуб-богатир, а третій — Гора-богатир.
Через якийсь час, по якійсь годині — тільки вийшов у степ Земля-богатир з мечем у руці. Побачив його молодий вороний кінь і заіржав від радості. Обняв богатир коня за шию.
— Де ж світло? Чому так темно навкруги? — питає.
А кінь так і рветься, б’є траву копитом, просить богатиря на сідло скочити. Сів Земля-богатир на коня і говорить:
— Поїдьмо, коню, сонце шукати. Не можна без світла жити.
От їде він дорогою і бачить — немовби мигтить щось у пітьмі.
Стоїть біля дороги Дуб-богатир і величезним деревом, наче палицею, бавиться, з руки на руку перекидає.
Помітив Дуб-богатир вершника на вороному коні і кричить:
— Куди їдеш, братіку мій старший?
— По сонце, по місяць їду, світло шукати, — відповідає Земля-богатир.
— Візьми мене з собою. У мене гарний дрючечок є.
— Їдьмо, — відповідає Земля-богатир.
Сів Дуб-богатир на свого білого коня. Пішов білий кінь в ногу з чорним. Їдуть двоє богатирів, двоє братів, сонце і місяць шукати.
От їхали вони, їхали, коли бачать — в пітьмі, в горах щось ворушиться. Дивляться богатирі, — а це третій їхній брат, Гора-богатир, на скелі сидить, величезний камінь з руки на руку, немов м’ячик, перекидає.
— Здорові були, братці, куди вирушили? — кричить їм Гора-богатир.
— По сонце, по місяць їдемо, світло добувати, — відповідають старші брати.
— Візьміть мене з собою. У мене добрий камінчик є.
— Їдьмо, братіку, — відповідають старші богатирі.
Поїхали всі троє рядом. Земля-богатир — на чорному коні, Дуб-богатир — на білому коні, Гора-богатир — на сірому коні. Всі троє коней в ногу ідуть. Їдуть троє братів сонце і місяць шукати, світло здобувати.
Їхали вони, їхали — і виїхали в широке поле. Бачать — лежить перед ними Біла ріка, срібний міст через неї перекинутий, а біля берега будинок стоїть срібний. Зійшли богатирі з коней, пустили їх на траву попастися, самі в будинок заходять.
Будинок всередині — краси невимовної, срібні зірки на стінах горять, навколо килими срібні розкинуті, на столах страви смачні стоять, всюди вогні горять, — а господарів немає.
Закусили богатирі, лягли на м’які килими і поснули. Рівно опівночі заіржав, запирхав білий кінь. Почув його голос Дуб- богатир, встав, узяв свого дрючка і пішов до мосту.
Зашуміли, загриміли хвилі Білої ріки. Ідуть по ріці одна за одною дев’ять хвиль. І несе остання хвиля срібний трон. А на срібному троні сидить змій з дев’ятьма головами, з дев’ятьма срібними коронами.
І кричить змій страшним голосом:
— Я — Великого Змія молодший син. Іду з вами, трьома богатирями, боротися. Всіх вас розтерзаю, у вогні спалю, попіл за вітром пущу!
— Не хвались передчасно, — відповідає змію Дуб-богатир. Схопив він свого дрючка, розмахнувся — і злетіли з плечей зміїні голови. Покотилися срібні корони по степовій траві.
Охнув змій, дим чорний степом пішов, смолою горілою запахло.
А Дуб-богатир до братів у будинок іде:
— Вставайте, братіки, тут нам робити більше нічого. Треба далі їхати.
Схопилися богатирі, сіли на коней, знову степом їдуть.
Їдуть вони, їдуть, бачать — тече перед ними Чорна ріка, і міст через ту ріку — золотий. Стоїть на березі будинок-палац, весь з чистого золота вилитий.
Зійшли богатирі з коней, пустили їх на траву попастися, самі в будинок заходять.
Будинок всередині — краси дивовижної. Золоті зірки на стінах горять, із стелі світяться, стіни килимами шовковими завішані, на килимах мережива золоті. Посеред кімнат столи стоять з угощеннями, по кутках лежать подушки з золотими візерунками, — а господарів немає.
Повечеряли богатирі і відпочити лягли.
Сплять богатирі міцним сном. Тільки рівно опівночі чує Земля-богатир — заіржав, запирхав чорний кінь.
Схопився богатир, узяв свій гострий меч і вийшов з будинку.
І бачить він — ідуть по Чорній ріці дванадцять чорних хвиль. Одна за одну вища, у пітьмі золотом вилискують. На останній хвилі золотий трон пливе, а на троні — змій з дванадцятьма головами, з дванадцятьма золотими коронами. І кричить змій страшним голосом:
— Я — Великого Змія старший син. Іду з вами, трьома братами, боротися. Всіх вас розтерзаю, у вогні спалю, попіл за вітром пущу.
— Стривай, рано тобі вихвалятися, — відповідає йому Земля-богатир. Підняв він свій меч богатирський, розмахнувся — і зрубав змію одинадцять голів.
Покотилися золоті корони по степовій траві, зашуміла трава в степу.
Заблагав змій жалібним голосом:
— Не губи мене, богатирю, пощади мою останню голову. Зостав мені життя. Я тобі за це сонце і місяць віддам.
І дістає змій з правого вуха сонце, з лівого — місяць. Віддає їх Землі-богатирю.
А Земля-богатир сховав сонце в праву кишеню, місяць — у ліву, схопив свій меч, розмахнувся — і відрубав змію останню голову.
Знялися над рікою вогонь і дим. Охнув змій, повалився на бік, засичав — і здох.
Радий побіг Земля-богатир в будинок, де молодші богатирі спали.
— Вставайте, братіки! Я сонце і місяць здобув. Їдьмо мерщій, в рідну землю світло повеземо.
Скочили богатирі на коней, поскакали степом.
А степ широкий, просторий, кінця-краю йому немає. їдуть, їдуть богатирі, скачуть, скачуть богатирські коні, а все ще путь перед ними далека.
Потомилися богатирі, в чистому полі на траву прилягли відпочити.
Тільки заснули троє братів — виповзає з мороку сам Великий Змій.
Скрутився він кільцем, оточив сплячих богатирів, злобно сичить, усміхається.
— Не врятуєтесь від мене, зухвалі. Помщуся я вам і за сміливість вашу, і за синів моїх зарубаних.
Здригнулися богатирські коні і заіржали. Прокинулись брати-богатирі, миттю на коней своїх сіли.
Хочуть брати через тулуб Великого Змія перестрибнути. А Великий Змій сичить, звивається, хвіст кільцями скручує, на богатирів вогнем пашить.
Стрибнув сірий кінь — і спіткнувся. Упав разом із сідоком, Горою-богатирем, просто в пашу Змію.
Стрибнув білий кінь— і не дострибнув. Потрапив і Дуб- богатир просто в зміїну пащу.
Залишився один старший брат.
Говорить йому його чорний кінь:
— Не жалій ти мене, хльосни до крові.
А Земля-богатир круг Змія то вправо, то вліво на коні скаче, одну рану за одною йому мечем завдає. Приловчився він і розсік Змія. Вискочили звідти Дуб-богатир і Гора-богатир. Давай вони допомагати старшому братові.
Добили богатирі Великого Змія.
І вийшло із Змія безліч людей — всі ті, кого він у пітьмі пожирав.
Вийшли вони — одні плачуть від радості, інші пісні співають.
Вийняв тоді Земля-богатир з правої кишені сонце і підкинув його вгору.
Попливло сонце небесами зі сходу на захід. Розлилося гаряче світло по всій землі.
І тільки схилилося сонце на захід, дістав Земля-богатир з лівої кишені місяць.
Підкинув його вгору — і поплив місяць за сонцем, покотився тихо по північному небу. Пливе, срібне світло розливає. З місяцем і ніч не темна, не страшна.
Заспокоїлись люди, поснули.
Стоять троє богатирів, на щасливий сон людей милуючись.
А за плечима у них рожева зоря розливається — новий день встає.