Жили собі в дрімучому лісі дід та баба. Обом їм було по сто років.

Всього у них було досхочу — і худоби, і одягу, і хутра. Не було тільки дітей. Дуже нудьгували старі.

Пішов якось дід у ліс. Бачить— на галявинці стоїть стара гілляста береза.

Не проста не була береза, а зачарована. Жила в її стовбурі добра чарівниця. Звали її Ічите.

Підійшов дід до берези, постукав по білій корі і говорить:

— Добра Ічите, допоможи моєму горю. Сто років живемо ми з старою на світі, а немає у нас ні сина, ні дочки. Старі ми стали, кволі, нудно нам в самотині. Дай нам, добра Ічите, сина.

І раптом береза з тріском розкрилась. Вийшла із стовбура жінка-красуня з білосніжним лицем і довгим зеленим волоссям.

Каже Ічите:

— Жаль мені вас, старих. Допоможу я тобі. Рівно через три дні ти почуєш сильний шум у лісі: почнеться гроза, піде великий дощ і град. Сховайся і сиди дома.

А через три дні приходь на цю галявину. Побачиш ти на ній великий чорний камінь. Збери своїх друзів і перевези цей камінь до себе в юрту. Поклади його на соболеве хутро і чекай три дні.

Через три дні трісне камінь, і вийде з каменя хлопчик. Буде він вродливіший за всіх дітей на світі. Волосся у нього буде золоте, а тіло срібне. Візьми цього хлопчика собі за сина.

Сказала так чарівниця і сховалася в березу. Зімкнулися білі віти, зашелестіло зелене листя. Дивиться дід — нема перед ним нікого.

Пішов дід додому і розказав своїй старій, що з ним трапилось.

Рівно через три дні почалась у лісі страшна гроза із зливою і градом.

А коли вона вщухла, пішов дід на галявину. Бачить він — лежить на галявині великий чорний камінь, якого ніколи тут раніше не було.

Скликав дід сусідів і потягнув камінь до себе в юрту. Поклав його на соболеве хутро.

Пролежав чорний камінь три дні в юрті. А через три дні камінь тріснув — і вийшов з нього чудовий хлопчик: волосся золоте, тіло срібне, обличчям кращий від усіх дітей на світі.

Зраділи старі і стали ростити хлопчика, як рідного сина. Назвали його: Ерте-Берген.

Ріс хлопчик як з води. В п’ять років мав такий зріст, ніби двадцятирічний юнак. Не було на всю округу юнака— сильнішого і розумнішого за нього.

Якось вранці встав Ерте-Берген, умився, наївся, напився, підійшов до батьків і каже:

— Батеньку, матусю, нудно мені в рідному лісі. Дайте мені коня, щоб через гори і ліс скакав. Дайте золоту уздечку і батіг на дев’яносто пудів. Хочу я по світу поблукати.

— Нема у нас, синку, такого коня, — каже старий, — піди на галявину попроси Ічите, щоб вона дала тобі коня. А золоту уздечку і батіг візьми у мене в коморі.

Взяв хлопчик уздечку й батіг і пішов на галявину.

Підійшов він до берези, постукав по стовбуру і говорить:

— Славна Ічите, дай мені коня богатирського, щоб міг він скакати через високі гори, через дрімучі ліси. Хочу я по світу поблукати.

Розкололась береза надвоє, вийшла із стовбура красуня Ічите.

— Іди стежкою мимо дев’яти струмків, мимо дев’яти ярів, мимо восьми галявин. На дев’ятій галявині пошукай собі коня.

Сказала так— і зникла.

Замахали зелені віти, зашуміли білі гілки. Дивиться юнак — немає перед ним нікого.

Послухався він чарівницю і пішов стежкою. Пройшов він дев’ять струмків, пройшов дев’ять ярів, пройшов вісім галявин.

На дев’ятій галявині дивиться він — цілий табун коней пасеться.

— Котрий же з них богатирський кінь? — подумав Ерте-Берген. — Кину лишень я свою уздечку в табун. На якого впаде вона, того коня і візьму.

Кинув він свою золоту уздечку і бачить — упала уздечка на найменше, найпоганіше лошатко. Розсердився Ерте-Берген:

— Чи такого коня мені треба. Що я з цим лошам робитиму?

А лошатко підбігло до нього і каже:

— Не гнівайся, хазяїне, а поведи мене до молочного озера з золотими берегами. Викупай мене там — побачиш, яким я конем стану.

Взяв юнак уздечку в руки, повів лошатко в гущавину лісу до молочного озера з золотими берегами.

Кинулося лошатко в озеро, пірнуло тричі — і вийшов на берег білосніжний кінь. Грива — кільцями золотими, з ніздрів полум’я пашить, очі іскри мечуть.

— Оце по мені кінь! — вигукнув Ерте-Берген, скочив на нього, розпрощався з батьками і поїхав світ за очі.

Їхав богатир літо, їхав зиму. Рівно сім років їхав.

На восьмий рік схаменувся: згадав, що сім років нічого не їв. Став він роздумувати, де б знайти чого-небудь поїсти.

Дивиться — стоїть перед ним скеля. Іде з скелі димок.

Ударив богатир по скелі батогом — розступилась вона.

Бачить Ерте-Берген — сидить у печері бабуся і кашу варить.

— Здорова була, бабусю! Дай мені поїсти, — попросив богатир.

— А звідки ти, синку, взявся? — питає бабуся.

Розказав їй богатир про себе.

— Та ти, мабуть, і справді богатир, коли так, — говорить бабуся. — Ось тобі богатирська їжа. Поїж.

І ставить бабуся на стіл маленьку мисочку. Засміявся Ерте-Берген:

— Що ти, бабусю! Та цього мені й на один зуб мало.

— А ти спробуй, синку: з’їж спочатку, потім і кажи.

Почав богатир кашу їсти. їв, їв, а все ніяк маленької мисочки до дна виїсти не може. Тільки на третій день з’їв усе, що було в мисочці, і мисочку догори дном перекинув.

— Ну, спасибі, бабусю, нагодувала. Тепер у мене сили немовби втричі більше. Поїду я подвигів шукати.

Розпрощався богатир з бабусею і вирушив у дорогу.

Їхав він лісом, їхав, їхав рівно сім літ і потрапив нарешті в таке місце, де сонце і місяць тільки половинками своїми світили.

А ліс і трава росли в тому місці залізні. Як вітер повіє, — шумить, дзвенить залізне листя, дзвенить залізна трава.

Став Ерте-Берген із цього залізного лісу вибиратися, продиратися крізь залізні кущі і гілки. І вибрався на галявину.

Стоїть на цій галявині сіра скеля, а круг скелі одноока і однорога худоба бродить, залізну траву скубе.

Спробував він на скелю вилізти, а скеля гладка, рівна, зачепитися немає за що.

Обернувся тоді Ерте-Берген білкою і вибіг аж на вершину скелі. Помітив він, що у скелі є отвір, а з нього димок іде.

Зазирнув богатир туди і бачить — сидить на дні скелі дівчина, сама світла, немовби срібна, а волосся золоте.

Плаче вона і жаліється:

— Звірі й птахи на волі живуть, дикі вовки на волі бігають, а я тут сама в полоні у лиходія Бекерденя мучуся.

Жаль стало богатиреві дівчину. Обернувся він знову на людину, стрибнув на дно й питає:

— Хто ти, красуне? І як сюди потрапила?

А дівчина відповідає:

— Я Ірюнь. Лиходій Бекердень мене у батька з дому викрав. Бачиш — навколо сірі скелі стоять. В усіх них полонені його знемагають. А я вже сім років у полоні живу. Зараз Бекердень на полювання пішов, а повернеться він — не минути лиха тобі.

— Може, я з ним як-небудь і впораюсь, — говорить Ерте- Берген. — Не хочу я, щоб ти в полоні сиділа.

Ледве встиг він ці слова вимовити, як зашуміли залізні гілки загойдалися залізні дерева — з’явився на дорозі лиходій Бекердень. Голова у нього була чотирикутна, обличчя однооке, чорне, з ока іскри сипалися. їхав він на залізному коні.

Ударив богатир своїм батогом по скелі — розступилася скеля, і вийшов богатир назустріч лиходію Бекерденю.

— Ти хто такий? — загарчав Бекердень.

А юнак відповідає:

— Я той, хто тобі голову зітне.

Загарчав Бекердень, засміявся злобним сміхом і кинувся на Ерте-Бергена.

Почався бій.

Такий бій, що на небі хмари скупчилися, по землі вихорі завили, залізні дерева до трави прилягли, всі звірі в лісові нори поховалися.

Дев’ять літ билися богатирі. Нарешті почав стомлюватись Бекердень і говорить юнакові:

— Мабуть, на землі нам бою не скінчити. Ходімо до вогненного моря. Ти станеш золотою рибою, а я — залізною, і знову будемо битися. Гаразд?

— Гаразд, — відповідає юнак.

Пішли вони до вогненного моря, обернулися на риб і знову почали один з одним битися.

Схвилювалося вогненне море, зашуміли вогненні хвилі, свистять вихорі над морем — б’ється золота риба з залізною.

Дев’ять літ билися богатирі.

Знову почав стомлюватись лиходій Бекердень, а здаватися не хоче. Знову каже він юнакові:

— Мабуть, і в воді нам не перемогти один одного. Давай піднімемося у повітря. Ти обернешся на сокола з золотою головою, а я — на орла з залізним дзьобом. Згодний?

— Згодний, — відповідає Ерте-Берген.

Обернулись вони птахами, піднялися в повітря і знову стали один з одним битися.

Дев’ять літ билися сокіл з орлом.

Та, мабуть, кінець судився тут лиходієві Бекерденю. Ударив сокіл орла міцним дзьобом в груди — і упав орел мертвий.

Обернувся тоді сокіл знову на молодого богатиря. Підбіг до нього білосніжний кінь з золотою гривою.

І поїхав богатир залізним лісом. Б’є кінь копитами по сірих каменях, а Ерте-Берген промовляє:

— Виходьте, бідні люди, на світло, на волю, на сонечко. Немає більше живого лиходія Бекерденя.

Стали полонені з скель виходити. Дякують богатиреві, радіють, вслід за ним юрбою ідуть.

Повернувся Ерте-Берген на галявину. А там на великому камені красуня Ірюнь, світла, як срібло, з золотим волоссям, сидить, його повернення чекає. Посадовив він її поперед себе в сідло і поїхав назад через чарівний ліс.

Цілих сім років їхав богатир з дівчиною, поки в знайомі місця приїхав.

Спинив коня біля рідного чума, красуню Ірюнь у чум повів.

Зраділи старі батьки. Справили весілля. Стали вони щасливою сім’єю жити. Дев’яносто синів у Ерте-Бергена народилося.

Були всі богатирями, як батько.