Дочка сонця

Долганська казка

Жив у давнину багатий купець. Назбирав він грошей гак багато, що став багатший за всіх у нашому краю і зажив по-царському. Народ і прозвав його царем.

Жив цей цар-хазяїн з своєю жінкою. Дожили вони до старості, жінка й померла.

Поплакав старий купець, погорював, став жити сам. Та скоро знудився. Покликав він до себе своїх радників і говорить:

— Треба б мені нову царицю взяти. Та звідки візьмеш? Адже я цар. Мені з простою жінкою одружуватися не годиться.

А радники йому і відповідають:

— Чули ми, царю, що у Сонця є дочка, красуня-дівчина. Коси золоті, очі зірками сяють, на щоках червона зоря грає. Накажи здобути її тобі за дружину.

— Та хто ж це зуміє? — питає цар-хазяїн.

А радники кажуть:

— Вибери для цієї справи кого-небудь найбіднішого. Справа ця небезпечна і важка. Жаль, коли на ній яка-небудь знатна людина загине.

І привели вони до царя бідного хлопця-мисливця. Звали його Оку-Олай.

— Ось, — кажуть радники царю, — про цього хлопця розповідають, що він від усіх в нашому краю найсильніший і від усіх найхоробріший. Нехай він тобі по наречену піде.

Зрадів цар, говорить Оку-Олаю:

— Треба мені за жінку дочку Сонця здобути. Вирушай і здобувай, як хочеш. Не здобудеш — голову зітну. Завтра ж в дорогу збирайся.

Що мав робити бідний хлопець? З царем сперечатись не можна. Пішов Оку-Олай смутний.

Приходить додому, плаче.

— Що, синку, трапилось? — питає його мати.

А син відповідає:

— Наказує мені цар-хазяїн у наречені дочку Сонця дістати. Важка ця справа. Видно, вирішив цар занапастити мене. Звичайно, знатну та багату людину не пошле, а мене, бідного, йому не жаль.

— Не плач, — говорить мати Оку-Олаю, — лягай спати, а вранці подумаємо, може, і придумаємо, як біди позбутися.

Ліг хлопець спати. Вранці встає. Напоїла його мати, нагодувала і каже:

— Ось, синку, що я тобі скажу. Дочку Сонця не за лісами, не за горами, а за морем шукати треба.

Дам я тобі маленьку кульку. Як кинеш ти її на дорогу, покотиться вона перед тобою і стане тобі шлях показувати.

Підеш ти за кулькою і прийдеш до берега моря. Є на морському березі пустинний мис. На цьому мисі древні напівзотлілі кістки розкидані. Це кістки старого звіра, якого вже давно на землі немає. Збери ти їх і склади з них кістяк.

Потім піднімись на прибережний горб. Дам я тобі лом залізний. Скопай ти горб цим ломом і побачиш залізний молот. Підніми його, віднеси на мис і тричі удар ним по лосиних кістках. Перший раз удариш — лось м’ясом обросте. Другий раз удариш — лось шкірою обросте. Третій раз удариш — оживе лось і підведеться на ноги.

Ти розкажи, що тебе до нього за допомогою мати послала. Просить, мовляв, вона допомогти сину її єдиному. І лось допоможе тобі.

Дала мати Оку-Олаю маленьку чорну кульку і залізний лом.

Розпрощався з нею Оку-Олай, кинув кульку на дорогу — вмить стала кулька золотою, як сонце, і покотилася по дорозі. Пішов за нею Оку-Олай своєму царю дочку Сонця в наречені здобувати.

Довго ішов Оку-Олай. Не лічив він днів, не лічив ночей.

Нарешті привела його кулька до берега моря, до пустинного морського мису. Нікого навколо. Тільки хвилі плещуть, тільки чайки над сірими скелями кричать.

А біля самої води лежить плаский камінь, і на ньому древні кістки розкидані. Напівзотліли вони, подекуди мохом вкрилися.

Спинилася кулька. Став Оку-Олай кістки одну до одної підбирати. Довго він трудився. То так покладе, то інакше — склав, нарешті, весь кістяк.

«Тепер треба молоток здобути», думає.

Озирнувся він і побачив високий горб. Шумлять на горбі столітні сосни, дивляться верховіттям у пустинне небо. Поліз Оку-Олай на горб.

На самій верхівці лежить чорний камінь. Хотів його Оку- Олай з місця зрушити, — де там! Лежить камінь, не ворухнеться. Взяв Оку-Олай свій залізний лом. Почав ломом з усіх боків камінь підкопувати.

Весь день до вечора працював. Над вечір зрушив камінь з місця, і відкрилась під ним глибока яма. Заглянув Оку- Олай туди і бачить — лежить в землі залізний молот, та такий величезний, що злякався хлопець: «Як же я його звідти витягну?»

Стрибнув він у яму, почав молот витягати. Всю ніч працював Оку-Олай. Тільки на ранок підняв молот з ями і поніс його до мису.

Напружився Оку-Олай, підняв молот і ударив по лосиному черепу.

І стали поволі обростати м’ясом лосині кістки.

Ударив Оку-Олай вдруге — і стала волохата шкура лосину тушу обтягувати.

Втретє ударив Оку-Олай— заворушився лось, відкрив очі, зітхнув з шумом і став на ноги.

Ніколи таких могутніх лосів Оку-Олай у лісі не бачив. Сам величезний, дикий, роги гіллясті. Встав лось і говорить глухим голосом повільно, немовби йому давним-давно говорити не доводилось:

— Відтоді, як землю створено, ніхто не будив мене. Сонячної землі жителю, навіщо ти прийшов сюди? Навіщо ти мене турбуєш?

Вклонився Оку-Олай лосю і розказав, за чим його цар послав. Вислухав його лось і відповідає:

— Важка це справа. Заради царя твого не став би допомагати тобі й заради тебе самого не став би. Але коли мати за свого сина єдиного просить, — спробую. Сідай тут на каміння і чекай мене. Пройду я тими шляхами, по яких Сонце під водою ходить.

Поплив лось по морю і зник у морській безодні.

Всю ніч сидів Оку-Олай на прибережному камінні. Ось уже й ранок. Піднялась над пустинним морем рожева зоря.

І бачить Оку-Олай — встають над морем немовби два сонця. Одне, як завжди, по небу пішло, а друге по воді до берега наближається. Пливе по морю старий лось, сидить у нього на спині дівчина з золотими косами, з очима, як зірки, з червоною зорею на щоках.

Приплив лось до берега, дихає важко.

— Нелегка була справа, — говорить Оку-Олаю.

Сплигнула дівчина на землю.

— Навіщо ти звелів мене викрасти? — питає.

Розказав їй Оку-Олай, що він хазяйську волю виконує.

— Добре, — каже дівчина, — не хочу я, щоб ти через мене постраждав. Та тільки я без моїх уборів до твого царя не піду. Лежать на дні моря дві скрині чавунні. В них моє вбрання. Дістань їх, тоді я за твого царя піду.

— Що ж, — каже Оку-Олай, — спробую.

Сів він лосеві на спину і пустився по морю.

На самій середині моря опустився лось під воду. Дивиться Оку-Олай — пливуть назустріч йому риби зубаті, грізні пащі роззявляють, сміливця проковтнути хочуть.

— Тримайсь міцніше, — говорить лось. .

Помчав він по дну моря. Бачить Оку-Олай — стоять на піску дві скрині чавунні. Підхопив він їх, па плечі перекинув. І виніс його лось знову на берег.

— Ох, важко мені було, — каже лось.

А дівчина подивилась на скрині й говорить:

— Спасибі, Оку-Олай. Тільки треба мені з дна моря ще морську корову дістати, від якої я завжди молоко п’ю. Іншого молока я пити не можу. Дістанеш корову, — піду з тобою, а без корови не піду.

Що мав робити Оку-Олай? Зітхнув він, а лось і говорить:

— Сідай на мене, може-таки, і корову здобудемо.

Сів Оку-Олай лосеві на спину, поплив лось по морю. На самій середині спустився він у підводне царство.

Бачить Оку-Олай — пливуть назустріч йому риби зубаті, повзуть гади підводні, хвости звивають, так і намагаються лося за ноги зачепити, Оку-Олая на дно стягнути.

— Тримайсь міцніше, — сказав лось і помчав під водою.

Дивиться Оку-Олай — стоїть між морськими водоростями корова, мокру траву жує. Схопив він її за прив’язь, потягнув за собою. Виніс його лось на берег. А дочка Сонця на камінчику сидить, чекає. І скрині поряд стоять.

— Ну, тепер я все для тебе зробив, — каже лось, — сил більше немає, стомився.

— Спасибі тобі, вірний помічник, — сказав Оку-Олай і погладив лося по спині.

Ліг лось біля берега, витягнувся — і розпався на кістки. Розсипались кістки в порох, і поніс вітер той порох в холодне, пустинне море.

А Оку-Олай чавунні скрині взяв на плечі, дівчину за руку взяв, корову за собою повів і вирушив у дорогу.

Приходять вони в рідний край, заходять у царський двір.

— Кличте царя, хай наречену зустрічає, — говорить Оку-Олай царським слугам.

Побігли слуги до царя. Виходить цар-хазяїн на ганок.

— Молодець, Оку-Олай, — говорить, — ну й красуню-наречену мені здобув!

Подивився цар на скрині.

— Та, видно, і посаг у неї чималий.

І до корови цар підходить:

— А це хто? Корова морська? Ну, не дуже-то вона красива. Ані трохи за наших корів не краща.

Почула це корова, образилась. Пащу роззявила і — хап! — проковтнула царя.

Підійшла дочка Сонця до Оку-Олая, руку йому подає.

— Не хотіла я за царя заміж іти, тому що не любий він мені був. А за тебе, хоробрий Оку-Олаю з радістю піду.

Ударила вона палицею по чавунних скринях. Почали скрині рости, рости — і перетворились на два великі будинки. В одному будинку всякої їжі смачної стільки, що сотні людей за сто років не з’їсти. В другому — одягу всякого стільки, що сотні людей за сто років не зносити.

Одружився Оку-Олай з дочкою Сонця, і стали вони втрьох з матір’ю щасливо жити аж до самої смерті.

Джерело: Казки народів СРСР. Радянська школа, 1954.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up