Давним-давно це було.

Серед дрімучого лісу, за вологими купинами, за волохатими ялинками жив Перя-богатир.

На зріст він був з добру сосну. Сили — надмірної.

Луб з двадцяти берез обдере, ремінь скрутить, навколо голови обв’яже — не сходиться ремінь на потилиці.

Ось яка голова у Пері була!

Вранці на полюванні попаде йому в око шишка соснова, — Перя її до вечора не помітить. Тільки ввечері почухає око, вийме шишку і здивується;

— – Ось що це! То ж то мені весь день порошинка якась дивитися заважала.

Лижви у нього були із смереки сторічної, лук і стріли — з кедра тисячорічного.

Жив Пери з полювання і ловлі звірів. Побачить бувало в лісі сліди лося, оленя чи ведмедя — в одну мить звіра наздожене, кине стрілу, наповал здобич уб’є.

Зайців сіткою ловив. Птахів лісових на льоту руками хапав. Риб у струмках п’ятірнею виловлював.

Сильний і спритний був Перя-богатир.

І була у нього хатинка збудована. Та не жив у ній Перя. Тісно йому здавалося. Запалить бувало вогнище перед дверима, смерекових гілок наламає, підстелить — і спить біля вогню, на вільному лісовому повітрі, під ялинками.

Ось через якийсь час, по якійсь годині — прийшла на Лісовий край біда. Вороги на лісовий народ війною пішли. Стали вони лісових людей своїми хитрощами перемагати.

Лісові люди на ворогів з дрюками ідуть, а вороги — з рушницями. Лісові люди пішки ідуть, а вороже військо на колесах їде.

Зовсім погано лісовим людям прийшлося. І згадали вони тоді, що в хащі смерековій, за вологими купинами, за болотами Перя-богатир живе.

На зріст він з добру сосну, сили — надмірної.

Вирішили покликати Перю на допомогу.

Ось приходить якось раз Перя з полювання. Дивиться — біля його хатинки п’ятеро людей стоять, його чекають. Привітались ті люди й кажуть:

— У нас, Перю, біда’ сталася, а тебе тут із-за ялин і не видно. Вороги на нас війною пішли. Хочуть землю нашу відняти…

— Що-о-о? — сказав Перя. Подумав і розсердився. — Це щоб наші ліси чужим віддати? Це щоб вони наші шишки кедрові збирали, наших рябчиків скубли, наше соснове повітря нюхали? Та хто ж їх пустить?

Добрий був Перя, а тут дуже розсердився.

— Ви, — каже, — вперед ідіть, а я зараз попоїм — і за вами.

Посланці лісовою стежкою назад пішли. Їм щоб до міста дістатися, двох тижнів мало, а Пері й двох годин досить.

Нашвидку поїв богатир, рукавиці за пояс заткнув, став на лижви і — ф-р-р-р! Тільки сніг хмарою звився та тріск лісом пішов. Поспішає Перя рідній землі на допомогу.

Примчав Перя на поле битви. Побачив ворожі полчища.

Почали вороги в нього стріляти, а Перя тільки посміхається:

— Що це? Наче комарі кусають?

Схопив він одну повозку — на шматки поламав, схопив другу — тільки трісочки полетіли.

Тут вороже військо від страху бігом побігло світ за очі, — аби врятуватись від Пері.

А головний начальник їхній на колесі під’їхав, ударив велетня в поперек і ремінь шкіряний зірвав. Розсердився Перя:

— Ах ти, жаб’ячий сину! Я тобі покажу, як чужі ремені рвати!

Та як вхопить ворожого богатиря разом з колесом, та як ударить його об землю! Від того «богатиря» тільки чоботи лишились, та й ті по швах лопнули. Переміг Перя ворога.

Народ Пері дякує, хвалить його.

Побіг Перя додому. Скоро і рідну хатинку вдалині побачив.

Виспався на смерековій постелі, на березовому узголов’ї, під ялиновими гілками, біля теплого вогнища.

Добре зажив Перя в лісі. І тепер ще живе.