Іванко і цар

Карельська казка

Жив собі бідний мисливець з жінкою.

Був у них син Іванко.

Погано жилося сім’ї: часто й поїсти нічого було

Ось батько одного разу й каже Іванкові:

— А що, синку, чи не піти тобі в люди на заробітки? Може, в місті ти більше виручиш, ніж у нашому лісі непролазному.

— Добре, батеньку, — відповів Іванко, — як скажеш, так і зроблю.

Заплакала мати: жаль було їй сина між чужих людей виряджати. Та нічого не вдієш. Надто вже голодно жилось.

Напекла вона синові колобків на дорогу, з останньої муки пиріжок замісила, наготувала торбинку — і пішов Іванко з рідного лісу в місто.

Ніколи він раніше в місті не бував. Не знав, як там люди живуть, що в місті робиться.

Ось приходить він у місто. Попросився на краю міста в однієї бабусі переночувати. Та пустила його, нагодувала.

Іванко й питає:

— А що це, бабусю, у вас місто якесь невеселе? Прапори чорні вивішені. Чи не помер хто?

— Ні, синку, — відповідає бабуся, — ніхто не помер, а внадилося в наше місто літати Чудище підземне. Шість лап у нього, крила, мов у кажана, в роті вогонь.

Щодня з’їдає у нас Чудище по людині.

Гукнули богатирів битися з ним, та бояться всі, — ніхто не виходить. От і повісили з горя чорні прапори.

— А що бабусю, — юнак питає, — невже й правда Чудище перемогти не можна?

— Можна б, синку, та ось справа яка. Є єдиний на світі меч-саморуб, який Чудище зарубати може, а замкнений той меч за вогненним морем, у Кощєя безсмертного. Важить меч триста пудів. Нікому його не підняти. Коли б знайшовся богатир, який цей меч підняв би, позбавилася б наша країна лиха.

Замислився Іванко. Як би йому сили набратись, щоб чарівним мечем оволодіти і Чудище підземне зарубати?

Говорить він бабусі:

— Піду-но я, бабусю, до Кощєя. Може, і пощастить мені чарівний меч дістати.

Почала старенька його відраджувати. А він на своєму наполягає.

— Ну, коли так, — сказала старенька, — дам я тобі три чарівні речі. Гляди, бережи їх. Вони тобі здадуться.

І дала старенька Іванкові торбу-хлібосолку, ялиновий бочонок і ріжок берестяний.

В торбу заглянеш, — а там різна їжа, яка хочеш.

Бочонок по землі в правий бік покотиш — золотий палац виросте, в лівий покотиш — зникне палац.

А в ріжок засурмиш — і стане перед тобою могутнє військо.

Подякував Іванко старенькій, узяв її подарунки і рушив у путь.

Іде він, проголодався. Заглянув у торбу-хлібосолку, — а гам обід готовий. Закусив Іванко, далі пішов. Стомився надвечір.

«Де б відпочити?» думає. Згадав про ялиновий бочонок. Покотив його по землі в правий бік — і став перед ним палац золотий, з пишними кімнатами, з кришталевою постіллю. Ліг Іванко, заснув. Виспався, ранком далі в дорогу вирушив.

Ось приходить він до вогненного моря. Ходять по ньому хвилі, жаром палахкотять. А вдалині в морі острів видно, а на ньому палац Кощея.

«Хто б мені корабель збудував, щоб вогненне море переплисти?» думає Іванко.

Вийняв він ріжок берестяний і засурмив.

Вмить виросло перед ним величезне військо, а попереду богатир-отаман.

— Що накажеш, Іванку? — отаман питає.

— Можеш ти мені такий корабель зробити, щоб по вогненному морю до Кощейового острова пройшов? — Іванко питає.

— Можу, — відповідає отаман.

— Ну так роби швидше.

Свиснув отаман. Взялися його молодці за діло. Закипіла робота.

Шести годин не минуло, як корабель був готовий — весь міддю обкований, вітрила золоті, снасті срібні. Став Іванко на палубу і помчав корабель по хвилях.

Тільки жар в обличчя, тільки вітер у вухах свистить.

Примчав корабель до Кощейового острова.

Зійшов Іванко на землю, в ріжок засурмив. Вискочив, звідки не візьмись, отаман з військом.

— Що накажеш, Іванку?

— Прибери корабель.

Вмить зник корабель, неначе і не було його, а Іванко в палац Кощея пішов. Приходить він, а Кощей його й питає:

— Чого прийшов? Що тобі потрібно?

— Прийшов до тебе в наймити найматись, — говорить Іванко. — Чи не треба сторожа?

— Треба, — каже Кощей, — немає у мене вартового, який дома залишався б, поки я по здобич літаю, А скільки візьмеш?

— Та недорого, — відповідає Іванко, — що даси, то й гаразд.

Умовилися вони з Кощеєм, і лишився Іванко у Кощєя вартовим. Віддав йому Кощей усі ключі від кімнат і каже:

— Ось тут дванадцять ключів від дванадцяти дверей. В одинадцять можеш заходити. А якщо в дванадцяту ввійдеш— не удержатись твоїй голові на плечах. Дізнаюсь, що ти був там, і покараю на смерть.

Ось став Кощей по здобич літати.

А Іванко палац стереже, по кімнатах ходить.

Ходить він день, ходить два, а на третій сильна цікавість його взяла: що в дванадцятій кімнаті в Кощєя сховано? Чи не меч-саморуб там?

Не втерпів Іванко. Відчинив дванадцяті двері.

Входить, — а там величезний кінь стоїть зв’язаний, а біля нього, і справді, меч-саморуб лежить, неначе жар горить.

Зрадів Іванко, кинувся коневі ноги розв’язувати, а кінь каже:

— Спасибі, Іванку, визволив ти мене від Кощєя, і я тебе не залишу. Бери мерщій меч-саморуб, тікаймо звідси. Ти вогненного моря не бійся: я іншу дорогу знаю. Винесу тебе цілим і здоровим.

Спробував Іванко меч підняти і не міг його навіть з місця зворухнути.

— Іди швидше до Кощєя в спальню, — каже кінь, — там у нього в шафі три пляшечки з чарівною водою стоять: біла, червона і зелена. Випий з білої і біжи сюди назад.

Збігав Іванко в Кощейову спальню, сьорбнув з білої пляшечки — зразу в нього сили збільшилися. Прибіг він, підняв меч, а вдержати в руках не може.

— Біжи, випий тепер з червоної, — кінь каже.

Випив Іванко з червоної пляшечки, відчуває в собі силу богатирську.

Підняв він меч, а махнути не може.

— Що, все ще сили мало? — кінь питає. — Ну, біжи, випий із зеленої. Та гляди, поспішай, а то Кощей уже додому летить.

Випив Іванко з зеленої пляшечки, схопив меч обома руками, над головою замахнувся.

— От тепер ти справжнім богатирем став, — кінь каже. — Сідай на мене мерщій, їдьмо. А то наздожене нас Кощей. Та візьми з собою з Кощейової спальні гребінець, щітку та хустку.

Захопив Іванко все, що кінь звелів, скочив йому на спину — і помчав кінь, неначе на крилах.

А Кощей їх здалека побачив. Кинувся він за Іванком у погоню.

Все ближче Кощей… все ближче.

— Кинь на землю щітку, — каже кінь.

Кинув Іванко щітку, а кінь каже:

— Стань, ліс густий, від сходу до заходу, щоб ні звіру не пробігти, ні птиці не пролетіти.

І став за ними непрохідний дрімучий ліс.

Кинувся Кощей додому по сокиру, почав ліс вирубувати, а Іванко тимчасом далеко вже поскакав.

Однак знову Кощей його наздоганяє.

— Кинь на землю гребінець, — каже кінь.

Кинув Іванко, а кінь примовляє:

— Стань, гора костяная, від землі до неба, від сходу до заходу, щоб черв’яку не проповзти, змії не пролізти.

І піднялася за ними гора велетенська.

Почав Кощей цю гору зубами гризти. Поки він гриз, Іванко з конем уже знову далеко.

Прогриз Кощей гору, знову їх наздоганяє.

— Кинь хустку на землю, — вчить Іванка кінь, а сам примовляє:

— Стань, ріка вогненная, від сходу до заходу, щоб не було проходу через цю ріку ні звіру, ні птиці, ні кінному, ні пішому, ні людині, ні бісові.

Розкинулася хустка вогненною рікою. Кинувся Кощей у цю річку і згорів.

* * *

Повернувся Іван у місто. А там все так само чорні прапори висять, все так само люди сумні ходять. Прийшов Іванко до царя та й каже:

— Привіз я меч-саморуб. Сьогодні ввечері піду Чудище підземне бити.

І прийшов він увечері до безодні, звідки Чудище вилітало. Ось вилітає Чудище, облизується, на Іванка очі вогненні витріщає.

— Оце так вечерю мені цар на сьогодні приготував!

А Іванко відповідає:

— Може, хто й буде сьогодні вечеряти, та не ти.

Махнув він мечем-саморубом, а Чудище і сховатись не встигло. Відлетіла в нього голова і по камінню покотилась.

А Іванко назад у місто пішов.

— Зарубав я Чудище підземне, — каже.

Цар не знає, як його нагородити.

— Ти вже сам собі нагороду назви, — каже.

А Іванко відповідає:

— Не треба мені нічого. У мене в самого такі диковинки є, яких ти й уві сні не бачив.

І показує він цареві торбу-хлібосолку, бочонок ялиновий і ріжок берестяний.

Дивиться цар, дивляться його придворні, надивитися на такі дива не можуть. Просить цар Іванка:

— Продай мені твої диковинки. Нащо тобі, селянському синові, таке чудо?

— Ні за які гроші не продам, — відповідає Іванко.

І задумав тоді цар все це в Іванка вкрасти;

Підіслав він до нього вночі своїх служників. Забрали вони в Іванка всі бабусині дарунки.

Прокидається ранком Іванко, бачить — зникло все.

Зрозумів він, що це царські служники зробили, та з царем йому не впоратися.

Вийшов він непомітно з міста і пішов світ за очі.

Зайшов у ліс. Проголодався. Бачить — висять на кущі красиві ягоди. Одні червоні, інші жовті.

«Хоч ягід поїм», думає Іванко.

Сів він під кущ і поїв червоних ягід.

І раптом почуває, ніби у нього на голові вага якась. Подивився він у струмок — і обмер: виросли у нього на лобі роги величезні. Заплакав Іванко:

— Що за життя у мене бідолашне? Куди я тепер з рогами дінусь?

Лежить він під кущем, плаче, а сам хоч і в горі, а ягоди їсть. Поїв червоних, потім жовтих нарвав.

І тільки жовту ягоду проковтнув — ніби його голові полегшало. Дивиться він у воду, — а роги відпали.

Зрадів Іванко:

— Тепер я знаю, як лиходія-царя покарати!

Нарвав він червоних і жовтих ягід, переодягнувся, щоб не впізнали його, і пішов назад у місто. Приходить у палац.

— Ягоди свіжі! Чи не купите для царя? — каже він царським служникам. Продав він їм червоних ягід; понесли служники їх цареві.

— Що за красиві ягоди, — каже цар, — ану, лишень, покуштую.

Поїв він їх — і виросли у нього роги, неначе у лося старого.

Сидить цар у себе в кімнаті, побивається, людям показатися не сміє. Розіслали клич по всій землі:

«Хто царя вилікує, той від нього мішок золота одержить».

Зібралися з усього світу лікарі; ніхто царської хвороби зрозуміти не може.

А Іванко знову переодягнувся, жовтих ягід узяв і йде у палац.

— Я, — каже, — можу царя вилікувати, тільки для цього мушу я царя на дві години в ліс повезти.

А цар на все згодний.

Привіз його Іванко в ліс. Спинив карету, кучера за дерева послав і каже цареві:

— Не впізнав ти мене, царю? Я той, у кого ти всі чарівні речі вкрав.

Взяв він нагая та почав царя по. боках шмагати. Кричить цар, а Іванко каже:

— Посилай кучера в палац, нехай він покражу сюди везе. А то ходити тобі весь вік з рогами.

Нічого не вдієш — послав цар кучера в палац.

Привіз кучер торбу-хлібосолку, бочонок ялиновий, ріжок берестяний.

Віддав цар усі ці речі Іванкові.

— На, жовту ягідку з’їж, — каже Іванко.

З’їв цар жовту ягідку, — відпали у нього з лоба роги. Забув він і гніватися на Іванка.

— Чим хочеш, — каже, — обдарую тебе.

— Нічого мені від тебе не треба, — відповідає Іванко.

І повернувся він у рідне село. Покотив бочонок у правий бік — став біля берега озера палац. Заглянув у торбу-хлібосолку — з’явилися на столах страви небачені.

Нагодував Іванко батьків, нагодував сусідів. Потім просурмив у ріжок — звелів отаманові з військом на місці села місто будувати.

І виросло в лісах місто багате.

Досі, кажуть, стоїть.

Джерело: Казки народів СРСР. Радянська школа, 1954.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up