Це було ще тоді, коли ніхто не розрізняв, де казка, а де правда. Так от тоді жив собі султан Абдула. А столиця того султана була якраз біля моря. А в тій столиці та жив собі бідний рибалка. І звали того рибалку Девлетом.
От Девлет іде собі щоранку до моря, сідає в човна та й закидає свої сіті, щоб рибки наловити. З того, що впіймає, й жив.
Одного разу поїхав Девлет у море сіті свої з уловсм вибрати. Тягне сіть, чує, щось важке. Витягує — аж то здоровенний корч — корінь від дерева. І хоч би тобі рибинка.
— Спасибі й на цьому, — мовив Девлет сам до себе. — Буде чим піч затопити взимку — і то користь.
Узяв він цей корч собі на плечі та й поніс додому. Кинув його в куток та й ліг голодний спати. От спав, спав, аж прокидається і очам своїм не вірить. Хата в нього — вже не хата, а цілий палац, там усе навколо висяює. А в тому палаці — кілька столів, і на всіх столах повно різних наїдків та напоїв. Що робити? Думав, думав рибалка, а далі каже сам собі: спробую, що то воно таке. Підійшов до столу, спробував одне, потім друге, далі третє — а все таке смачне, що аж-аж-аж. От Девлет сів за стіл, та так добряче наївся-напився, що знову спати захотів.
Поспав добре, прокинувся, аж дивиться — знову все навколо висяює, знову на столах стоять різні наїдки та напої. Тільки вже інші. «Треба й цього спробувати», — вирішив Девлет. Сів за стіл, наївся та напився донесхочу і знов ліг. Тільки на цей раз він уже не спав, а дивився: хто ж це і що ж це таке?
Лежить Девлет, ніби спить, а сам дивиться. От минула година, коли чує: хтось іде, та так легенько, та так швиденько… Дивиться рибалка, аж у його хаті ходить дівчина — та така ж гарна, як зоря. Як побачив її Девлет, наче вогнем його обсипали. Тут він скочив з постелі й хап красуню за руку:
— Ти хто така? — питає в неї. — Звідки ти тут узялася?
А вона йому й каже:
— Я морська дівчина, тобою поневолена. Ти витяг мене з глибини разом з моєю хаткою.
Девлет так зрадів, що одразу обняв красуню і давай просити її:
— Будь моєю дружиною.
А вона й одповідає:
— Що ж, хай буде, як ти хочеш. Тільки от що: ти ніколи й нікому мене не показуй. А як покажеш, то матимеш велику біду.
От стали вони жити вдвох. Він рибу в морі ловить, а його жінка їсти варить та у хаті прибирає. І от захотілося Девлетові зробити в себе бенкет, щоб з товаришами добре випити-погуляти. Жінка каже:
— Хай буде по-твоєму. Все зроблю, як треба. Тільки ж дивись — щоб про мене нікому й півслова!
От приходять до Девлета його друзі, заходять, а там усе висяює, як у ханському палаці. Ходять по кімнатах, дивуються, нічого зрозуміти не можуть. От один з них і каже:
— Слухай, Девлете, як ти зумів собі такий палац поставити?
— Та так собі й поставив, — каже Девлет, — довго розповідати. Краще сідайте та вип’ємо!
Бачать друзі, що не дуже хоче розказувати про свої справи Девлет, та й кажуть:
— Ну, як довго, то й не треба! І справді — краще сідаймо за стіл.
От вони посідали за стіл та й стали їсти-пити. І все Девлетові в чарку підливають. Дивляться, а він уже п’яненький. Тоді вони до нього знову: розкажи та й розкажи, як такий палац поставив.
А Девлет на цей раз забув, що йому жінка казала, та й розповів усе: так от і отак.
— Е, такого не буває, — кажуть друзі. — Де це видано, де це чувано, щоб у корчі красуня жила!
— Не вірите? — каже Девлет. — Ну так дивіться. Підвів друзів до корча та й гукає: — Жінко, виходь!
А вона не виходить. Девлет тоді розізлився та за сокиру! Тут морська дівчина злякалась і вийшла зі своєї хатки. Побачили її друзі Девлетові й повірили йому.
От бенкет скінчився. Девлет ліг спати. Коли прокинувся — дивиться: жінка його сидить біля нього і каже:
— Я ж тебе просила, щоб ти про мене нікому не казав і нікому мене не показував. А ти мене не послухав. Тепер буде тобі біда.
Не встигла вона сказати цих слів, аж тут до їхнього будинку приїхав на коні сам султан Абдула. А морська дівчина почула, що хтось під’їхав, — та й виглянула у вікно. Тут її султан і побачив і так уподобав, що ну! Каже своєму візирові:
— Іди узнай, хто тут живе!
Візир тут же зайшов, довідався про все, що треба, та й доповідає султанові. А султан:
— От мій наказ. Хай Девлет узавтра ж іде до мене. А як не прийде — голову зніму.
Як почув про це Девлет — ухопився за голову. Сидить, не їсть, не п’є. Цілу ніч заснути не може. А султанові теж не спиться. Тільки очі заплющить, а перед ним — морська дівчина.
— Не султан я буду, — каже він сам собі, — якщо не заберу собі цієї красуні!
Як тільки настав ранок, султан покликав до себе всіх візирів та й каже:
— Ось мій наказ. Як тільки Девлет пройде через палацову браму, тут же його хапайте і вішайте.
Тут візири-міністри в один голос кажуть султанові:
— Ні, ваша величність, так не подобає. За що ж його вішати — немає причини ніякої! То коли ви його хочете знищити будь-що, то вчиніть ось як: скажіть йому, аби він зробив щось таке, чого не може зробити жоден чоловік. Загадайте: на такий-ось день зроби мені те й те. А як він не зробить, ми його любесенько й повісимо.
— Правда ваша, — каже султан.
От приходить Девлет, а султан йому й наказує:
— Слухай-но, рибалко, ось мій наказ: щоб за сім днів ти дістав мені кавуна; і щоб із того кавуна, як тільки-но його розріжуть, заєць вискочив. А як не зробиш, що я кажу, то прощайся з білим світом.
Вийшов Девлет із царського палацу, йде, плаче. Бо де ж це дістати кавуна, щоб з нього заєць вискочив? Немає таких кавунів. Приходить до жінки, каже їй про свою біду.
— А я тобі що казала, — відповідає вона.
Тут Девлет ще дужче заплакав. Плаче, аж головою об стіну б’ється і все просить морську дівчину; допоможи мені, а то пропаду. Довго мовчала морська дівчина, та потім стало їй його шкода. Взяла вона палицю та й каже:
— Ось візьми цю палицю та й біжи на берег, вдар нею тричі по воді, до тебе тут же вийде моя менша сестра, яка відає різним овочем. Ти поклонись їй від мене і попрохай один кавун. Як вона тобі дасть, ти врятований, а не дасть — ти умреш, а я стану султаншею.
Пішов Девлет до моря і тричі вдарив палицею по воді. Дивиться — аж перед ним гарна-гарна дівчина. Вклонився їй рибалка й каже:
— Тобі кланяється сестра твоя Гайрет і прохає прислати їй один кавун.
— Гаразд, — відповідає красуня. — Тільки ж, мабуть, вони ще зелені. А втім — пошукаю.
Сказала — і зникла у воді… Коли — випливає, несе в руці манюній кавунчик — як кулак — і подає Девлетові.
— Більших, — каже, — немає.
Тяжко стало Девлетові на душі — та що поробиш? Поклав він кавунчика за пазуху та й пішов до султанського палацу. Йде, плаче і все думає, як то йому зараз голову рубатимуть. А тим часом чує — щось кавун ніби поважчав і побільшав. Доходить Девлет до палацу, а кавун став такий великий і важкий, що його ледве двома руками донесеш. «Що за диво, — думає Девлет, — ану ж хай ще й султан подивиться на цей кавун».
Ну, султанові тут же доповіли: так і так, рибалка приніс кавун. Султан зібрав своїх міністрів, узяв великого ножа і рубонув ним по кавуну. Кавун хрясь, а з нього отакенний зайцюра як вистрибне, та й ну тікати…
Султан аж побілів зі злості, але що поробиш — відпустив Девлета. Та не минуло і трьох днів, як він знову покликав рибалку до себе в палац.
— Ще такий мій наказ: аби ти за три дні дістав і приніс до палацу таке гроно винограду, щоб його вистачило наїстися всім моїм городянам і солдатам.
Іде Девлет — плаче ще дужче, ніж перше. А жінка йому:
— Я тобі що казала! От відрубають голову, знатимеш, як базікати!
Лаяла вона його, лаяла, а далі дає йому лозинку й каже:
— Біжи на берег, тричі вдар по воді цією чарівною лозинкою. Вийде моя друга сестричка, що всією фруктою відає. Ти поклонись їй од мене і попроси гроно винограду. Як дасть — ти врятований, а не дасть — тобі кінець, а мені султанський вінець…
Пішов Девлет на берег, зробив і сказав усе як слід. Пірнула у воду друга красуня і винесла малесеньке гронце, що ним і малої дитини не нагодуєш.
Іде рибалка до палацу, плаче, та що ж робити! Треба йти. Приніс він це малесеньке гронце, а султан як закричить :
— Гей, кличте сюди ката! Хай він відрубав голову цьому нахабі! Я що йому казав? А він сміється з мене!
Тут один з міністрів і каже:
— Будьте справедливі, ваша величність! Скажіть, хай хтось з’їсть хоч одну ягідку — може, й справді наїсться?
— Хай буде так, — погодився султан.
Тут якийсь візир зірвав ягідку з грона, а на її місці одразу десять виросло. Зірвали ще ягідку — ще десять на її місці. Тут усі кинулися до грона, почали патрати його на всі боки, а воно росте й росте.
Бачить султан, що гроно виросло таке велике, що скоро його із палацу не винесеш.
— Винесіть його надвір та почепіть на перекладині, — наказав султан.
Так і зробили. Хто не йде, той і їсть той виноград, а його все більшає й більшає. Вже гроно стало таке велике, що до нього страшно й підійти. Тоді султан наказав, щоб до того грона ніхто й пальцем не дотикався.
Такий лютий став султан, що надумав рибалку повісити просто так — без будь-якої причини. Але найголовніший візир знову каже:
— Султане! Скажи йому ще щось зробити, а як він і третій наказ твій сповнить, тоді вже роби як знаєш.
— Хай так буде. Чи зробить, чи не зробить, а голови позбудеться.
Через два дні кличуть Девлета до султана Абдули.
— Ось іще один мій тобі наказ, мій добрий слуго, — каже він. — Щоб ти за три доби привів до мене хлопчика років дев’яти чи десяти, тільки аби він був такий дужий, щоб його не здолало все моє військо. Тільки начувайся — як цього не зробиш, тут тобі й смерть.
Іде Девлет додому, плаче-ридає.
— А що я тобі казала? — знов докоряє його жінка. — Не слухався мене — отож пропадай анізащо.
А що може сказати бідний Девлет? Плаче — та й усе.
Лаяла його жінка, лаяла, мерзила на всі боки, а потім каже:
— Ось тобі чарівний патичок, іди на берег, тричі вдар по воді. Вийде моя старша сестричка, яка всім живим відає. Поклонись од мене і скажи все, що треба. Як дасть вона тобі дитину — жити будеш, а як не дасть, то знай: тобі у гріб лягати, а мені султанувати.
Побіг Девлет на берег, зробив і сказав усе, що треба. І третя красуня дала йому за те малесенького-малесенького хлопчика.
Що робити? Сказав він їй спасибі, взяв цього хлопчика, поклав його за пазуху та й пішов до палацу. Двічі дива з ним траплялись, а мо’ й на третій раз те саме буде!
Йде, а справді хлоп’я в нього за пазухою підростає, важчає, ось його вже й добре притримувати треба. Тільки-но Девлет пройшов під брамою, аж хлоп’я стриб із за пазухи, в руках по шаблюці, та ще й кричить:
— А де тут ваше військо?
Сказали про це султанові, а той у вікно подивився та й каже одному слузі:
— Біжи, прожени палицею цього малюка.
Вискочив слуга з палицею, а хлопчик його шаблею як чесоне — та й надвоє.
— Ти диви, яке бистре, — каже султан. — Ану, десять вояків, біжіть, провчіть малого!
А малий знов як чесоне, так уже і тих десятьох нема!
Тоді султан посилає цілу сотню! А хлопчик ту сотню — раз! — і вже вона лежить уся! Тоді — тисячу. А малюк — і тисячу! Тоді — все військо. А малюк раз-два-три — воно тут же все й полягло.
— Ой-ой-ой! — кричить султан. — Слухай-но, рибалко, виведи свого хлопця з двору, а то мені страшно.
— Гаразд, — каже Девлет, а сам хлопцеві на вухо: — Рубай їх усіх!
Ех, як рубоне малий! І султана, і визирів, і всіх слуг понищив, як мух.
Тут збіглися люди. Дивляться: що воно за диво!
А малий їм і каже:
— Так ось і так, я порубав султана з усіма його слугами та військом. А тепер оце мій дядько Девлет — хай він буде вам за султана!
І став Девлет султаном, а його дружина, морська дівчина, султаншею. І щасливо живуть та царюють і досі. А хлопчик, зробивши своє діло, повернув у море до своєї матері…
