То була собі колись одна жінка. І мала вона три доньки. Багато доводилося працювати тій жінці, щоби й одягти, і взути, і прогодувати своїх доньок.
А дівчата гарними зростали. І повиростали, та такі гарні, що й не скажіть — одна красива, а друга вродлива, а третя, як зоря… Повиходили всі вони заміж, роз’їхалися по різних селах, й зосталася мати сама-самісінька.
Минув рік, а за ним і другий, і третій.
І от сталось так, що мати захворіла. Покликала вона білку-вивірку, що жила в лісі неподалік, та й просить:
— Вивірко-білице, поклич-но до мене доньок моїх! Білка тут же побігла виконувати прохання.
Прибігла вона до старшої доньки, постукала в шибку,
— Ой, — сказала старша, вислухавши вивірку. — Я б одразу до мами побігла, так треба ж осьде тази чистити.
І справді — вона якраз тази чистила.
— Ах, так, — розгнівалась білка, — ну, так і сиди з ними довіку!
Тільки-но вона так сказала, як тії тази — дзень! — та й приросли один до одного з обох боків старшої доньки — і стала вона черепахою.
А вивірка-білиця помчала тим часом до середульшої. Так і так, каже, занедужала твоя мати.
— Ой, побігла б я оце до мами, та ось полотно тчу, а незабаром ярмарок — треба поспіти.
І справді — вона якраз за верстатом сиділа.
— Ах, так, — розсердилася білка, — ну, тоді все своє життя тільки й роби, що тчи.
Тільки-но так сказала, як середульша тут же павуком стала.
А вивірка-білиця тим часом — до найменшої. Постукала їй у шибку, а та саме хліб учиняла. Як почула вона, що мама занедужала, — як була, так і побігла; руки в тісті, а вона на те й не зважає — до матері поспішав.
— Добра в тебе душа, — мовила білка. — Так хай же й люди завше по-доброму до тебе будуть. Живи, зіронько, щасливою, і нехай люди од тебе щасливими стають! І люди тебе любитимуть і все добре, що ти зробиш, повік-віку не забудуть.
Так воно і сталося.
