Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу — Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно — Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули — така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі,— Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один — аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному — коли сумував, а на червоному — коли йшлося до війни.
Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: «Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.
— Що сталося, тату? —запитали його дочки.
— Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.
— Якщо дозволите,— озвалася старша дочка,— я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?
— Е, не жіноча це річ,— зітхнув король.
— А ви все ж таки доручіть мені очолити військо,— сказала Кароліна. Це, зрештою, можно було б,— згодився король.— Але пам’ятай: тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички — ти вже не ч генерал. Тоді відразу повертайся додому!
Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.
Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег її поріс очеретом.
— Ох, який чудовий очерет! — вигукнула раптом Кароліна.— Якби це він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!
— Стривайте, королівно,— промовив Тоніно.— 3 наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.
І все військо зробило ліворуч кругом, і вони рушили назад.
— Ану ж я поведу військо! — звернулася до короля Ассунтіна.
— Але з тією ж таки умовою, що й Кароліна,— відповів король.
Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і вірним зброєносцем короля Тоніно.
Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:
— Які крислаті каштани! Скільки веретен можна було б наробити з їхнього гілля!
— Постривайте, королівно,— наказав Тоніно.— Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!
І все військо з усім спорядженням рушило назад.
Король трохи з розуму не спав.
Прибігла тоді до нього найменша дочка — красуня Фанта-Гіро.
— Ні-ні,— сказав король,— ти ще дитя, куди тобі до війська!
— Любий таточку,—мовила дівчина.— Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?
Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.
Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.
От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч з королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах — Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай — Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон, а за ним вороже військо.
Фанта-Гіро й каже до Тоніно:
— Перше, ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.
Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому відразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалася війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.
— Люба матінко,— сказав він їй,— я привіз з собою в гості ворожого генерала. Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста!.. А його ніжний голос!
Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!
— А ти поведи його до збройної палати,— порадила королева,— Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.
Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні в них руків’я. Потім перейшов до рушниць і став їх пильно розглядати…
Король знов кинувся до матері.
— Любо матінко, цей генерал поводився, як справжній чоловік. Але що більше я на нього дивлюся, то дужче мені здається, що це дівчина.
Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!
— Знаєш що, сину,— сказала королева.— Поведи тепер генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду та фіалку й приколе їх на груди, а якщо це чоловік, він відламає гілочку жасмину й застромить її за вухо.
Запросив молодий король генерала в сад, а Фанта-Гіро й не глянула на троянди та ніжні фіалки. Зате, коли підійшли до куща жасмину, вона і байдуже зірвала гілочку й застромила собі за вухо.
Спантеличений король знов побіг до королеви-матері.
— Любо матінко,— сказав він.— Цей генерал знов повівся як чоловік, але серце моє каже, що це таки дівчина.
Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,
Який же він стрункий, який він гожий!
Він так на дівчину-красуню схожий!
Тоді королева зрозуміла, що син її закохався.
— Остання моя тобі порада,— сказала вона.— Запроси генерала на обід і придивися, як він краятиме хліб. Жінка завжди відрізує скибку, притискуючи хлібину до грудей, а чоловік,— тримаючи її в лівій руці.
Коли почався обід, генерал узяв хлібину в ліву руку, а правою відрізав чималу скибку.
По обіді королева сказала синові:
— Сподіваюся, тепер ти вже переконався, що генерал — чоловік?
— Ні, матінко,— сказав королевич. І додав:— Ось я сам влаштую йому іспит.
Він підійшов до Фанта-Гіро й сказав:
— Ви мені так припали до серця, генерале, що я хотів би познайомити вас зі своєю нареченою. Ось ми трохи перепочинемо, а надвечір сядемо на коней і поїдемо до неї в гості.
Почувши це, генерал став ніби сам не свій: спершу поблід, а тоді зашарівся й відповів тремтячим голосом:
— Я… залюбки, ваша величносте. Побачити вашу наречену — це для мене величезна втіха.
Король повів генерала на спочинок. Та коли він за годину-дві прийшов до його покою, генерала там уже не було й близько.
Молодий король негайно скочив на коня й помчав до ворожого королівства.
А тим часом Фанта-Гіро, повернувшися додому, в сльозах обіймала свого батька, який сидів на синьому троні.
— Любий таточку,— промовила вона, вмиваючись слізьми,— я поїхала на війну, а привезла вам мир.
— То чому ж ти так гірко плачеш, моя доню? — спитав батько.
— Бо я там загубила своє серце,— відповіла дівчина й заплакала ще дужче.
Коли враз під вікнами палацу затупотіли коні, а за якусь мить у тронну залу вбіг засапаний молодий король. Він просто підійшов до Фанта-Гіро й сказав:
— Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.
— А ваша наречена? — спитала дівчина.
— Люба Фанта-Гіро, коли я вам говорив про наречену, ви були генералом. А хіба гріх піддурити ворожого генерала? Ніякої нареченої у мене нема, крім вас, якщо ви згодні нею стати.
Королі уклали мир.
Невдовзі справили весілля. А коли старий король помер, то залишив усе своє королівство зятеві, і красуня Фанта-Гіро стала королевою обох держав.
