У селі Катано провінції Каваті жив колись самурай[1] на ім’я Санетака. Багато в нього було землі і грошей, мав він дружину-красуню, одного лише йому бракувало — дітей.

Почало подружжя молити богиню Каннон[2], щоб та послала їм хоча б одну дитину.

І от народилася у них донька.

Подякували батько і мати в храмі Хасе богині за те, що вона почула їхні благання, і попрохали Будду бути заступником їхньої доньки в житті.

Швидко минав час. Але, коли дівчинці виповнилося тринадцять років, раптом важко занедужала її мати. Як не доглядали батько і донька за хворою, з кожним днем почувала вона себе все гірше і гірше.

Якось увечері покликала мати дівчинку до себе, погладила її по голові схудлою рукою і промовила:

— Яке в тебе довге волосся! Пожити б мені ще років зо три, зовсім би ти зробилася дорослою.

Заплакала вона тут гірко. Потім узяла лаковий ящик, що стояв поруч, і поклала доньці на голову. А поки дівчинка гадала, що в цьому ящику, мати спокійно накрила її зверху величезним дерев’яним горщиком, та таким великим, що з-під нього нічого не було видно.

— Ну от, — зітхнула мати з полегшенням, — виконала я волю богині милосердя.

Закрила вона очі і тихо померла, начебто заснула. З голосним криком кинулися до неї батько з донькою, але вона вже не прокинулася.

Поховав Санетака свою дружину і тільки тоді помітив, що у дівчинки на голові великий дерев’яний горщик. Спробував він його зняти, та куди там. Горщик начебто приріс до голови.

«От бідолаха! — подумав батько, із сумом дивлячись на доньку — Залишилася без матері та до того ж зробилася таким опудалом».

А люди з цікавістю поглядали на бідну дівчинку й жартома дали їй прізвисько «Хатікацугі», що означає «Носи Горщик».

Минуло небагато часу, і Санетака, за порадою рідних і друзів, одружився вдруге. Але Хатікацугі не могла забути свою матір і часто про неї згадувала. Не подобалося це мачусі. Не злюбила вона пасербицю і почала думати, як би її позбутися. А коли у мачухи народилася дитина, зовсім не залишилося для Хатікацугі місця в будинку. Навіть батько, наслухавшись обмов мачухи, зовсім не думав про рідну доньку. Усім вона була тільки перешкодою.

Щодня ходила Хатікацугі на могилу до матері. Прийде і зі сльозами прохає її: «Візьми мене скоріше, рідна, до себе! Немає більше сил терпіти!» Довідалася мачуха, що Хатікацугі на цвинтар ходить, і каже чоловікові:

— Твоя донька хоче нас зі світу зжити, прокляття на будинок накликає.

Розсердився батько, закричав на Хатікацугі:

— Я тебе жалів, думав — що з тебе взяти, якщо ти така потвора, а ти прокляття на нас накликаєш, негідна! Геть із мого дому!

Зраділа мачуха, схопила Хатікацугі за руку, вдягла її у брудне лахміття і виштовхнула за двері.

Пішла Хатікацугі з батьківського подвір’я, гірко ридаючи.

А куди тепер іти — і сама не знає.

Йшла вона, йшла і побачила велику річку.

«Чим блукати світами і з голоду вмирати, краще одразу покінчити з цим життям», — подумала Хатікацугі. Підійшла вона до глибокого виру і кинулася вниз. Та тільки потонути не змогла: утримав її на воді великий дерев’яний горщик, що був у неї на голові.

У цей час пропливали повз неї рибалки на човні. Помітили вони горщик, хотіли було витягти його з води, а під ним людина! Злякалися рибалки, кинули Хатікацугі і попливли геть.

«Немає нещаснішої за мене на світі! — с гіркотою думала дівчинка. — Навіть померти не можу».

Ледве-ледве виповзла вона на берег і попленталася далі, сама не знаючи куди.

Так дійшла вона до якогось села. Йде вулицею, а всі на неї пальцем з острахом показують і шепотять:

— Дивися, дивися — горщик-перевертень до нас прийшов!

І не було в селі жодної людини, яка б зважилася нагодувати чи дати притулок бідній Хатікацугі.

Сталося так, що їхав тим селом правитель провінції зі своїм почтом.

Помітив він звіддаля дівчинку з великим горщиком на голові, а навколо неї юрбу селян.

— Що там відбувається? Піди довідайся! — наказав він слузі.

Слуга поспішив до юрби. Побачили його селяни, розбіглися, залишилася лише Хатікацугі. Стоїть вона і гірко плаче. Не зрозумів слуга, чому в дівчинки горщик на голові!

Привів він її до свого пана, подивився той на Хатікацугі і каже:

— А ну, зніміть з неї горщик!

Підскочили до дівчинки кілька слуг, тільки-но торкнулися горщика, а вона як закричить:

— Ні, ні, цей горщик не можна зняти!

Не повірили слуги:

— Це ще чому? Не мели дурниць!

І взялися вони щосили стягати горщик, та все дарма: приріс він до голови дівчинки, не віддерти. Нема чого робити, довелося так його і залишити.

Здивувався правитель.

— Ти відкіля? — запитав він Хатікацугі. — Хто тебе зробив таким опудалом?

«Скажу йому правду, батька посоромлю», — подумала Хатікацугі і відповідає правителю:

— Народилася я в бідній родині. Вмерла в мене мати, от я і ходила увесь час плакала. Раптом одного разу впав з неба горщик прямо мені на голову, та так і залишився.

— Яких тільки див не буває на світі! — здивувався правитель. — А куди ти тепер ідеш?

— Нікуди мені йти, — відповідає дівчинка. — Після смерті матері не залишилося в мене рідних. Кому я потрібна, таке опудало? Усі мене женуть, усі цураються.

Пожалів її правитель і каже:

— Так, погано тобі живеться. Йди ти до мене в оселю!

Так і потрапила Хатікацугі до будинку правителя. Тут запитала її старша служниця:

— Ти що-небудь умієш робити?

Коли Хатікацугі була маленькою, мати навчала її і читати, і вірші складати, і на кото[3], і на біва[4] грати. Але все це було ні до чого служниці. Засмутилася Хатікацугі.

— Ні, — відповідає, — нічого я не вмію.

— Ну, тоді будеш для купання воду гріти, — сказала старша служниця.

Зробилася Хатікацугі грубницею. Устане ледь розвидниться і працює увесь день до самого вечора, поки усі не полягають спати: то воду носить, то вогонь під казаном роздмухує. Завжди ходила вона вся в кіптяві та у сажі. Уранці кричать їй:

— Гей, годі спати, прокидайся! Готуй воду для вмивання, та скоріше!

Увечері лають:

— Чого позіхаєш? Хазяїн уже прийшов!

Так і проводила вона день за днем у їдкому диму біля казана. А якщо випадала вільна хвилинка, забивалася Хатікацугі кудись у темний куточок, щоб ніхто її не бачив, і гірко плакала.

У правителя було чотири сини. Троє старших уже одружилися, привели до будинку дружин-красунь, а наймолодшому — Сайсьо — навіть наречену ще не підшукали.

Добре серце було у Сайсьо. Подивиться він, як бідна Хатікацугі працює з ранку до ночі, найбруднішу роботу виконує, і серце в нього стискається від жалю. Інші тільки сварять Хатікацугі, а він щоразу ласкаво з нею розмовляє.

Позаздрили інші служниці:

— І чому це молодий хазяїн любить таке опудало?!

Почали вони намовляти на Хатікацугі хазяям, і ті теж її не злюбили. Вирішили вони при першому ж зручному випадку прогнати Хатікацугі з дому. Довідався про це Сайсьо, засмутився. Приходить він до батька з матір’ю і каже:

— Як вам не шкода бідної дівчини! Нехай вона некрасива, але я її люблю. Дозвольте мені з нею одружитися.

Розсердився правитель, вилаяв сина і заборонив йому навіть розмовляти з Хатікацугі. Але Сайсьо вирішив, що не залишить напризволяще нещасну дівчину. Ночей він не спить, усе гадає, як назавжди залишити Хатікацугі в будинку батька.

Помітила це мати Сайсьо, стривожилася. Покликала вона годувальницю і запитує:

— Чи немає засобу змусити Хатікацугі саму піти з будинку?

Стара нянька була жінкою хитрою. Здогадалася вона, у чому справа, і говорить:

— А ви оголосіть, що вирішили одружити Хатікацугі із Сайсьо, та оглядини улаштуйте. Запросіть на них невісток, нехай Хатікацугі поміряється з ними красою та ученістю. Яким би не було безсоромним це дівчисько, а такої ганьби не винесе, обов’язково втече з дому. Тоді й молодий хазяїн Сайсьо від неї відступиться.

Зраділа пані, що знайшла спосіб позбутися Хатікацугі, і оголосила, що призначаються в будинку правителя оглядини.

Почув про оглядини Сайсьо, одразу все зрозумів, засмутився. Прийшов він до Хатікацугі і каже:

— Ненавидять тебе в нашому будинку, хочуть з тебе посміятися. Що будеш робити?

Заплакала дівчина:

— Усе це вигадали, щоб вижити мене звідси. Я краще сама піду геть.

Злякався Сайсьо:

— Що ти! Куди ти сама підеш? Адже з тебе усі знущатимуться! А я цього не переживу. Куди б ти не пішла, я тебе не залишу.

Почали вони збиратися в дорогу і темної ночі, коли усе було готове, потихеньку залишили будинок.

Тільки вийшли вони за подвір’я, як раптом з’явився на небі місяць, великий, блискучий, наче дзеркало.

Подивилася Хатікацугі на місяць. Сяє він саме з того боку, де стоїть храм Хасе.

Склала дівчина руки і прошепотіла:

— Не залиш мене, богине милосердя!

І тієї самої хвилини звалився з її голови горщик, а разом з ним посипалися на землю золоті монети і коштовне каміння.

Глянув Сайсьо на Хатікацугі і завмер від захоплення: стоїть перед ним дивовижна красуня, яких ще ніхто не бачив.

Нахилився він над дерев’яним горщиком, а в ньому дві скриньки дорогоцінних. В одній — прикраси зі срібла і золота, в іншій — вбрання дорогі з майстерними візерунками.

Зраділи вони. Тепер їм нема чого було тікати з будинку правителя.

Повернулися Сайсьо і Хатікацугі назад і почали спокійно чекати, поки день настане.

А в будинку тільки і розмов, що про оглядини. Усі думають та гадають, чи вистачить у Хатікацугі сміливості посперечатися з дружинами старших синів правителя.

Але от і час оглядин настав.

У святково прибрані палати привели старші сини своїх дружин і посадили на почесні місця.

Дружині найстаршого — двадцять три роки; дружині другого брата — двадцять років, а дружині третього брата вісімнадцять нещодавно минуло.

Усі вбрані, у прикрасах — не намилуєшся! Усі красуні на диво, одна іншій ні в чому не поступиться.

А внизу, подалі від них, на голих дошках послали діряву солом’яну циновку, якими підлогу вкривають. Сюди думали посадити Хатікацугі.

Зібралися всі і чекають, коли Хатікацугі з’явиться. А її все немає і немає.

«І навіщо тільки вона сама не пішла звідси?» — з жалем думав правитель.

Але от, нарешті, з’явився Сайсьо і за руку привів Хатікацугі.

Здивувалися всі, коли побачили замість брудної жалюгідної служниці шістнадцятирічну дівчину несказанної краси, у багатому вбранні і зі шляхетною поставою. «А чи не з неба вона до нас зійшла?» — думав кожний. Убрання Хатікацугі було таким сліпучо яскравим і пишним, що, здавалося, з її появою в будинку одразу зробилося світліше. Усі так і застигли на місці, не в силах вимовити ані слова від подиву.

А тим часом Хатікацугі у своєму блискучому вбранні підійшла до відведеного їй місця. Але тільки-но вона спробувала сісти на діряву циновку, як сам правитель підбіг до неї й утримав за руку:

— Хіба можна таку красуню тут залишити?!

Відвів він її на камідзу[5] і посадив біля себе.

Вийняла отут Хатікацугі прикраси із золота і дороге вбрання, що знайшла в дерев’яному горщику, і піднесла їх батькові і матері Сайсьо. Ні в кого з трьох дружин старших синів не знайшлося таких дорогих і красивих подарунків. Та й сама Хатікацугі була незрівнянно гарнішою за всіх тих, що зібралися.

Зраділи батько і мати Сайсьо, що в нього така наречена-красуня. А дружинам старших братів заздрість спокою не дає. Думають вони, як би дошкулити Хатікацугі. Думали, думали і надумали улаштувати змагання на музичних інструментах. Почала старша з них грати на біві, середня — на флейті, молодша — на барабані, а Хатікацугі дали кото. Спочатку вона було відмовлялася, а потім згадала, як її мати навчала, і торкнула струни рукою. Полинули чудові звуки, і ніхто не міг зіграти краще за неї.

Бачать дружини братів, що і тут їм не вдалося посоромити Хатікацугі.

Тоді дістали вони папір і туш і кажуть:

— Складатимемо вірші! Хто в одній танці[6] оспіває квіти весни, літа й осені, тій і бути першою серед нас.

Почала Хатікацугі відмовлятися: де, мовляв, їй, неученій, вірші складати. Але ніхто і слухати її не побажав. Нема чого робити, узяла вона пензлик і красивим почерком написала вірша:

Вишня цвіте навесні,
Улітку цвіте помаранча,
Осінь — то час хризантем.
Ах, на який із цих квітів
Перли роси упадуть!

Прочитали його дружини старших братів і замовкли: зрозуміли, що краще їм аж ніяк не написати.

І схилилися вони перед Хатікацугі.

Побудував правитель своєму молодшому сину красивий палац, подарував йому родючі поля, і зажили Сайсьо та Хатікацугі щасливо.

Минуло кілька років, народилися в них діти. Згадала Хатікацугі про свого батька і подумала: «От би подивився він, які чудові в нього онуки!»

Якось приїхала Хатікацугі з чоловіком у храм Хасе подякувати богині милосердя.

Раптом бачить — сидить у кутку храму якийсь старий чернець у брудному лахмітті і ретельно молиться Будді. Придивилася Хатікацугі і впізнала в старому ченці свого батька.

Зі сльозами кинувся старий обіймати свою доньку. А потім почав розповідати:

— Вигнав я тебе з будинку, і відтоді відвернулася від мене доля. Змарнував я все своє багатство, а слуги через злу дружину самі мене полишили. Згадав я про тебе, і захотілося мені хоч одного разу глянути на свою Хатікацугі. Нарядився я ченцем, щоб зручніше було мандрувати, і вирушив на пошуки. Довго ходив я світом, обійшов усю Японію, думав, що от-от зустріну тебе. Але тільки сьогодні посміхнулося мені щастя.

Узяла Хатікацугі батька до себе в будинок, і зажив він разом з донькою і своїми онуками.

 

[1] Самурай — у феодальній Японії військовий чин дрібних дворян.

[2] Каннон — богиня милосердя.

[3] Кото — тринадцятиструнний музичний інструмент, що нагадує гуслі.

[4] Біва — музичний інструмент, що нагадує лютню.

[5] Камідза — почесне місце у прийомних палатах палацу, де сидів князь. Усі присутні сиділи нижче, ніж хазяїн будинку, тобто на татамі, якими встелялася підлога.

[6] Танка — короткий вірш у п’ять рядків.