Жив колись у хатині серед гір самотній бідняк. Працював він не покладаючи рук, але не міг
заробити навіть собі на їжу. Бувало, наступить ніч, а він усе сидить
і думає гірку думу, як йому далі на світі жити.
Одного разу пішов бідняк як завжди працювати до хазяїна, у якого наймитував. Повернувся він увечері до своєї хатини і ліг спати. А вночі здійнялася страшенна буря.
Прокинувся бідняк і чує — кричить хтось невідомо де тонким голосом: «Допоможіть! Допоможіть!»
Думає він: «Де б це могло бути?» Тим часом почало світати. Підвівся він, пішов у гори за хмизом. І отут знову почув той самий голос: «Допоможіть! Рятуйте!» Пішов бідняк на заклик, і що ж він бачить? Зламала буря старе дерево, на якому було журавлине гніздо, і прищемило цим деревом птаха.
Жалібно кричить журавка, а здаля здається, начебто хтось кличе: «Допоможіть! Допоможіть!»
Підійшов бідняк ближче і побачив, що стогне журавка у смертних стражданнях. Пожалів він птаха і звільнив його.
— Ах ти, бідолахо, налякала ти мене своїм лементом! Ну, тепер ти вільна, а мені час до роботи братися. Прощавай!
Урятувалася журавка від одного лиха, та не врятувалася від іншого. Не може вона злетіти! Змахне крилами й упаде на землю, змахне крилами і знову звалиться.
Узяв бідняк її на руки, почав гладити, жаліти, вправив журавці ушкоджене крило.
— Ну, журавель-пташко, час мені до роботи братися, а ти одужуй і лети собі куди-небудь у гарне місце!
Пішов бідняк геть, а журавка дивиться йому вслід, ллє сльози.
Незабаром після цього був якось дощовий день. Не пішов бідняк працювати, залишився вдома.
Опівдні небо проясніло, і він вирушив у гори за хмизом. Раптом бачить, збирає в лісі хмиз жінка, на вигляд років із двадцять, краси небувалої.
Здивувався бідняк: «Відкіля тут така?»
А жінка мовить до нього, посміюється:
— Давно мені хотілося зустрітися з тобою!
— Так хто ж ти будеш?
Вона тільки сміхом заливається.
— З яких ти місць?
Не відповідає красуня, тільки хмиз збирає і збирає.
Так вони обидва і працювали в лісі до самого вечора.
Коли почало смеркати, бідняк мовив:
— Мені хмизу вистачить, я пішов додому.
А красуня йому:
— І я з тобою!
Не відстає від нього ані на крок, іде за ним прямісінько до його хатини. Засоромився бідняк:
— Бідно я живу, соромно мені приймати таку гостю!
Красуня і бровою не повела.
— Нічого, — каже, — у мене свого будинку немає. Будь ласка, дозволь мені тут оселитися.
Дістала вона паперовий пакуночок з-за пазухи, висипала з нього два зернятка рису і попрохала бідняка дати їй казанок. Кинула красуня дві рисинки до казанка, і наповнився він до країв добірним рисом. Наїлися вони досхочу і лягли спати.
Відтоді виймала вона тричі на день по дві рисинки з пакуночка і варила їх у казанку. І щоразу вони їли скільки хотіли, та ще й залишалося.
Спочатку бідняк часто казав красуні:
— Адже я останній бідняк у селі! Незабаром остогидне тобі таке життя. Але я тебе не тримаю: іди, якщо хочеш, туди, де тобі буде краще! Навіщо тобі зі мною страждати?
Але жінка не йшла. Вона збирала з ним хмиз у горах або залишалася вдома і старанно ткала. Бачить бідняк, що вона не йде, і думає: «Треба мені більше працювати, поки в неї рисинки в паперовому пакуночку не скінчилися». З ранку до ночі рубав він у лісі дерева, працював без утоми.
Стала красуня дружиною бідняка. Щодня вона залишалася вдома і ткала, ткала не покладаючи рук. Тільки і чувся стукіт ткацького верстата: «Тінкара-канкара-тон-тон-тон!»
Минув час, і народилася в неї маленька донька. Зажили вони втрьох.
Але от, коли минуло три роки, якось дружина каже бідняку:
— Віднеси до міста мою роботу і продай купцям.
— Скільки може коштувати ця пухнаста, м’яка тканина? — запитує чоловік.
А сам думає: «Чи вдасться мені її збути?»
— Я вклала в мою працю всю душу, — мовила дружина, — але, мабуть, за триста рю цю тканину можна віддати.
Не повірив чоловік. Триста рю — нечувані гроші! Однак узяв тканину і поніс її до міста найбагатшому купцю.
— Чи не купиш ти в мене цю тканину?
— А скільки ти за неї хочеш грошей?
— Віддам за триста рю.
— Добре, заплачу тобі триста рю і буду відтепер берегти цю тканину, легшу від пера, м’якшу за пух, як найбільшу сімейну коштовність.
Відрахував купець бідняку триста рю. Відтоді зажив бідняк зі своєю родиною в статку.
Але минуло ще трохи часу, і от якось каже дружина чоловікові:
— Підросла наша донечка, може вже готувати їжу і доглядати за тобою. Я тепер за тебе спокійна. Прийшов час нашої розлуки.
Здивувався чоловік.
— Що сталося? Чому ти кажеш такі слова?
— Багато я трудилася для тебе, чоловіче, витратила усі свої сили, і доведеться мені приймати свій колишній вигляд. Знай: я та сама журавка, яку ти врятував колись. Хотіла я віддячити тобі за твою доброту, але більше бути з тобою не можу. Але в тебе залишиться донька. А я, подивися, якою я зробилася! Адже я усі свої пера вискубала, щоб зробити ту дивовижну тканину!
Обернулася вона знову на журавку, і побачив чоловік, що уся вона обскубана, боки в неї червоні, голі, залишилися лише пера на крилах. Змахнула журавка крилами, важко здійнялася в повітря і повільно полетіла в гори.
