За давніх часів у провінції Міно жили дід із бабою. Обом вже виповнилося сімдесят. Старий ходив у ліс за дровами, а баба господарювала вдома. Так вони і жили. Старий завжди повертався додому увечері. Але якось сталося так, що сонце давно вже сіло, а його все не було.
Баба почала турбуватися. Раз у раз вибігала вона за ворота подивитися, чи не йде її дід. Але старого все не було. Тільки після опівночі хтось прийшов. Старий не старий, на спині в’язка хмизу — начебто він. Піднесла баба свічку до його обличчя, та так і зойкнула: стоїть перед нею її чоловік, та тільки не старий, а юнак років двадцяти! Чорне волосся так і блищить, на щоках рум’янець грає.
Від здивування баба рота роззявила:
— Ох, що з тобою, старий?..
А старий їй у відповідь каже:
— Дивовижна подія зі мною сьогодні сталася. От послухай! Рубаю я хмиз у лісі і раптом відчуваю: звідкілясь вітерець прохолодний повіяв. Подивився вгору, а над головою в мене птах крилами махає — такий красивий, якого я ще ніколи не бачив. Рідкісний птах! Зараз, думаю, спіймаю. Кинувся я за ним. Біг, біг і опинився в якійсь долині. Навкруги квіти дивовижні цвітуть і джерело б’є. А вода в ньому весела, прозора. Доки я горами бігав, у горлі в мене зовсім зашерхло, а тут, як побачив воду, я і про птаха забув. Нахилився до джерела, зачерпнув води і почав пити. Не вода, а вино — така смачна, що мало язика не проковтнув! Весело зробилося в мене на серці, розлився хміль по тілу. А потім запаморочилося в голові, і повалився я на траву біля того джерела. Прокидаюся — луна ледь світить, нічні птахи тужливо кричать. Злякався я і пішов скоріше додому. От і прийшов.
Баба, широко розкривши очі, слухала довгу розповідь старого. А коли він скінчив, промовила:
— Старий, а старий, я теж піду поп’ю тієї чудової води.
— Ну, звичайно, піди. Не годиться ж мені самому молодим бути.
І старий докладно пояснив їй, як знайти дорогу до чудового джерела.
Наступного ранку вирушила баба шукати джерело молодості, а старого залишила будинок стерегти.
Цілий день просидів старий удома, нудячись від неробства. Щогодини виходив він до воріт, думав, от-от прийде баба, але її усе не було. Надійшов вечір, потім ніч, але баба так і не повернулася. Ледь дочекавшись світанку, вирушив старий на пошуки. З великими труднощами в густому ранковому тумані дістався він нарешті того місця, де було джерело. Подивився навкруги — немає нікого.
«Ну, — думає, — з’їли мою бабу вовки чи ведмеді!»
Сів старий на землю і не знає, що робити. Раптом крізь дзюрчання джерела до нього долинув дитячий плач: уа-а! уа-а!..
«Ой, хто ж це в такій хащі дитину покинув?» — подумав старий і попрямував на голос. Підходить він і бачить: біліє щось у густій траві. Придивився — одяг якийсь, і начебто знайомий.
— Ну, звичайно, це ж кімоно моєї баби! У ньому вона і пішла вчора з оселі!
Нахилився старий, а в кімоно немовля копошиться, кричить щосили: уа-а! уа-а!
— От тобі й маєш! Чи не моя це баба?.. — уголос подумав старий.
Тут дитина зморщила личко і закивала головою: так, це я і є, бери мене!..
— От нещастя! Певно, сьорбнула баба зайвого з джерела, от і зробилася такою.
Але робити нема чого. Поклав старий дитину за пазуху і поніс додому. А кімоно бабине теж із собою прихопив — їй на пелюшки.
