За давніх часів жила в одному селі добра бабуся. Якось навесні у яскравий сонячний день пішла вона до саду оббирати там із квітів і листя шкідливу гусінь. Раптом звідкись підлетів горобець. По землі скаче, цвірінчить, корм собі шукає. А в цей час за огорожею грався сусідський хлопчисько. Побачив він пташку і кинув у неї каменем. І от нещастя: потрапив камінь прямісінько у горобця, перебив йому спину. Жалібно запищав горобець, хоче злетіти і не може, тільки крилами махає та кружляє по землі. Помітила його велика ворона. Злетіла з дерева, підступає ближче — от-от стукне горобця своїм дзьобом! Побачила це добра бабуся, шкода їй стало горобця.
— Бідолашний!.. Ну, нічого, я тебе тут не покину.
По цих словах відігнала вона ворону, підібрала з землі горобця і посадила собі на долоню. А горобець зовсім ослабнув, лежить на долоні і ледь дихає: дуже вже він ворони злякався. Дмухнула на нього баба, відігріла своїм подихом, віднесла додому. Потім натовкла рису і нагодувала бідолаху. А на ніч, щоб уберегти горобця від кішок і пацюків, улаштувала йому гніздечко в кошику.
Уранці бабуся, тільки-но прокинулася, дрібно нарізала ніжної зелені і дала горобцю разом із зернятками. Доглядає бабуся за птахом, як за хворою дитиною, а сини й онуки сварять її, насміхаються:
— Ти що, бабо, зовсім з глузду з’їхала? Відгодовуєш горобця, а навіщо?
Але бабуся зносила всі глузування і як і раніше піклувалася про свого горобчика. Почав він одужувати, і хоч не зовсім ще зміцнів, але вже по кімнаті міг перепурхувати.
Радіє горобець, що живим залишився! Полюбив він за це бабусю. Та й вона звикла до свого горобця: потрібно їй кудись піти, так вона обов’язково наказує домашнім:
— Ви вже тут доглядайте за горобчиком, не забудьте його нагодувати.
І так набридла вона своїми нагадуваннями, що усі вдома на неї бурчали.
Але бабуся у відповідь лише посміхалася і промовляла:
— Хіба вам не шкода бідної пташки? Кому вона заважає?
Нарешті, завдяки турботам бабусі горобець зовсім зміцнів і почав літати. Одного разу, як завжди, посадила його баба на долоню і вийшла на подвір’я.
— Ну як, полетиш? — запитала вона горобця.
І горобчик розправив крильця, спурхнув з руки і здійнявся високо в небо. Бабуся розгублено дивилася йому вслід:
— Отже, усе ж таки летиш? Сумно мені буде без тебе. Про кого тепер піклуватися? Але ти знову прилітай, чуєш?
Так промовила бабуся, а усі сміялися:
— Ви тільки-но послухайте, що вона говорить! Зовсім з глузду з’їхала!
Але і після цього не було години, щоб бабуся не згадувала про свого горобчика. Так минуло двадцять днів.
І от якось уранці перед її вікном голосно зацвірінчав горобець.
«Чи не мій горобчик прилетів?» — подумала бабуся і вийшла подивитися. І справді, це був він.
— Дякую тобі, що не забув! — вітала бабуся свого знайомого.
А горобець, начебто бажаючи щось сказати, глянув їй в обличчя, кинув на подвір’я невелике насіннячко, що приніс у дзьобі, і знову полетів.
— О, так він щось залишив мені! — помітила бабуся. Підійшла ближче і бачить: лежить біле насіннячко гарбуза.
«Мабуть, недарма він приніс насіннячко!» — подумала бабуся. Обережно взяла вона насіннячко і сховала в парчевий мішечок.
Вдома усі знову сміються:
— Дивна в нас бабка, носиться з якимось насіннячком, наче з коштовністю!
— Це насіннячко не просте, його приніс горобець, — відповідала бабуся. — Напевно, гарні гарбузи виростуть!
І вона посадила насіннячко в саду.
Наступила осінь, і насправді з насіннячка виросли чудові гарбузи: незліченна кількість величезних плодів золотилася серед листя.
Зраділа бабуся, нагодувала гарбузами усіх своїх синів і онуків, почастувала сусідів, і ще лишилося стільки, що нікуди подіти. Наділила тоді бабуся гарбузами все село, а сім-вісім найбільших підвісила на подвір’ї сушитися.
Минув місяць. «Треба, — думає бабуся, — подивитися на свої гарбузи. Напевно, уже висохли».
Узяла вона їх до рук і дивується: зробилися гарбузи не легшими, а набагато важчими.
«Що за диво?» — думає бабуся.
Розрізала вона один гарбуз, а з нього раптом як посиплеться білий добірний рис!
Зраділа вона, підставила порожню діжку. Діжка вмить наповнилася, а рис усе сиплеться та сиплеться. Підсунула бабуся велику діжу, не встигла слова мовити — і вона повна. А в гарбузі зерна не зменшується.
Проробила бабуся отвори в інших гарбузах, виявляється, і вони набиті рисом.
Пересипала бабуся зерно, а гарбузи, як були, так і залишилися повними — наче кубушки невичерпні.
Зажила родина бабусі, горя не знаючи, і не було в селі нікого багатшого за них.
А поруч жила інша баба, скупа та жадібна. Дивлячись на щастя сусідів, вона від заздрості і досади місця собі не знаходила. І от якось не втерпіла, пішла до своєї щасливої сусідки і запитує:
— Кажуть, вам у оселю щастя горобець приніс. Чи правда це?
— Правда, — відповідає сусідка. — Горобець насіннячко гарбуза приніс, от і зажили…
Тільки скупа баба не вгамовується, до самої суті докопатися бажає.
«А навіщо мені правду приховувати?» — подумала добра бабуся. Узяла та й розповіла, як вона врятувала горобця і що потім було.
Але і цього замало скупій бабі.
— Чи не даси мені щасливе насіннячко? — попрохала вона.
— Насіннячко горобець одне приніс, — відповідала добра бабуся, — я його посадила, а більше в мене немає. От рисом можу поділитися.
— Ну що ж, давай хоч рису! — невдоволено пробуркотіла скупа, але мішок насипала повний і рушила додому.
Потім почала вона роздумувати та гадати, як знайти їй горбатого горобця. Спочатку вона щодня вранці прокидалася і ходила по саду, що був за будинком.
Дивилася, дивилася, але горбатого горобця так і не побачила. Розсердилася баба, схопила вона камінь і жбурнула в горобців, що стрибали неподалік.
Упав камінь у саму гущавину зграйки і підбив одного горобця. Спіймала його баба, зламала і без того покаліченій пташці кістки, та так, що бідолаха і сидіти не міг, а потім віднесла додому і корму насипала.
— Ну от, нарешті, і в мене щастя в руках! — раділа жорстока баба.
Але жадібним завжди усього замало.
— У сусідки один горобець був, і от їй яке багатство привалило! Отже, від трьох-чотирьох птахів і щастя буде в три-чотири рази більше, — міркувала вона.
Пішла баба знову до саду, насипала там рису і почала чекати. Як завжди, на зерно незабаром налетіли горобці. А баба набрала каміння і давай жбурляти в них.
Кидала-кидала — ще двох підбила. Стало у неї троє горобців.
Радіє баба:
— Тепер я добре заживу!
Посадила вона понівечених птахів у діжку, почала їх годувати і доглядати за ними.
Минув місяць, одужали горобці. Випустила їх баба на волю, здійнялися вони і полетіли. Дивиться їм услід баба і думає: «Ну, тепер я спокійна! За таку доброту обов’язково буде мені винагорода».
А горобці, насправді, страшно розсердилися.
Летять і клянуть її:
— Ця стара відьма нас покалічила та ще цілий місяць у темній діжці протримала! Ніколи такого лиха з нами не траплялося!
З тієї пори почала баба чекати, коли прилетять до неї горобці і принесуть насіннячко. Щодня виходила вона на подвір’я і дивилася в небо — чи не летять? І от на десятий день, увечері, нарешті, прилітають три горобці, і у кожного в дзьобі насіннячко гарбуза. Кинули вони їх бабі і полетіли.
Здійнялася в будинку метушня: «От і нам Бог щастя подарував!» А баба підібрала насінини і швиденько посадила їх у себе в саду.
Минуло півроку, і виросли там три величезних гарбузиння з пишним листям. Але чомусь плодів на них було мало: лише сімвісім штук, та й ті якісь зморщені.
Баба і цьому рада без пам’яті, ходить усюди і вихваляється:
— От тепер ми заживемо краще за сусідів!
Але от лихо: гарбузів було замало, і скупа баба, щоб одержати побільше рису, сама їх не їла, а іншим і поготів не давала. Тоді почали їй казати сини:
— Будеш скупитися — не буде тобі щастя. Ось сусідка наша і людей годувала, і сама їла — тому в неї і багато усього.
«І справді! — подумала баба. — Доведеться мені розщедритися».
Скликала вона усіх своїх родичів і з великим небажанням розрізала перед ними гарбуза.
Побачили гості, що баба збирається пригощати їх усього лише одним гарбузом, розсердилися і пішли додому. Мало хто залишився, тільки найжадібніші.
Почали вони гарбуз їсти, але він виявився таким гидким і гірким, що навіть важко уявити! Але це ще не все лихо, адже потім почалися у всіх жахливі болі в животі, начебто хтось ножем ріже. Злякалися гості:
— І чим це нас таким нагодували?
Почали вони усі разом лаяти бабу, а бабі і її рідним не легше: повзають вони навколо столу, страждають від нудоти і болю, місця собі не знаходять. Справа ледь не дійшла до бійки. Полаялись гості, полаялись і розійшлися по оселях. Тільки після цього ще три дні хворіли.
Але жадібній бабі все це на користь не пішло. За кілька днів забула вона, як страждала від горобиних гарбузів.
— З гарбуза рис повинен був вийти, а ми його з’їли, — міркувала баба. — От і отримали по заслузі! Більше вже я нікому гарбузів не дам!
Зв’язала вона гарбузи, що залишилися, мотузкою і повісила на цвях.
Минуло ще близько місяця. Чекає баба не дочекається, коли з гарбузів рис посиплеться.
І от якось не витримала: «Час, — думає, — знімати». Поклала вона гарбузи на підлогу, а поруч понаставила всі порожні діжки, що в будинку знайшлися: адже рису має бути багато!..
Узяла баба один гарбуз, продірявила і перекинула над діжкою. Чекає, що зараз відтіля білим струмком посиплеться рис.
Але замість рису почали виповзати з гарбуза ґедзі, оси та різні отруйні мухи. Накинулися вони на бабу, жалять, кусають її усюди. Дивитися, і те страшно, а баба від жадібності немов осліпла: здається їй, що це рис так сиплеться.
Відмахується вона від ґедзів і мух, розрізає гарбуза за гарбузом і приказує:
— Горобці, горобці, не розкидайте рис, сипте потихеньку!
А як розрізала вона сьомого гарбуза, виповзли відтіля отруйні змії і закусали жорстоку жадібну бабу на смерть.
