Жив собі колись дід.
Одного дня пішов він у ліс но дрова, дивиться — зграя мавп переносить через річку кам’яну статую божества Дзідзо.
«Цікаво!» — подумав дід і став на березі, як статуя.
Зібралися навколо нього мавпи.
— А от ще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести у храм,— вирішили вони, підняли старого на плечі й почалапали річкою вбрід.
Дід мало не пирснув зі сміху,— йому здалося, наче його лоскочуть,— але стримався. Хіба ж Дзідзо вміє сміятися?
На протилежному березі стояв храм. Мавпи внесли діда туди, поклали перед ним цілу купу пожертв і пішли.
Дід розплющив очі, дивиться — перед ним коржики, фрукти і коштовності. Він зрадів і забрав їх додому.
Згодом, коли показував родичам свою здобич, до хати нагодився жадібний сусід.
— Оце дивина! Як же ти розбагатів? — спитав він. А коли дід розповів про свою пригоду, сусід сказав: — Спробую і я прикинутися Дзідзо.
Наступного дня подався сусід у ліс і на березі річки прикинувся статуєю Дзідзо.
Незабаром з’явилися мавпи.
— А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести у храм,— сказали вони, підняли жадібного сусіда на плечі й почалапали річкою вбрід.
Сусіда розібрав сміх,— здавалось, наче його лоскочуть, і він захихотів: «Хі-хі-хі!..»
Мавпи злякались і глянули на сусіда.
— Та це не Дзідзо! Це людина! — вигукнули вони й кинули жаднюгу в воду.
Кажуть, сусід насилу вибрався на берег, мало життя не загубив.
