У давні часи жили в будиночку над річкою дід із бабою. Дід ходив у ліс по дрова, а баба прала в річці білизну.

Якось сиділа баба біля води, білизну полоскала.

Раптом бачить — пливе річкою величезний персик, пливе, з боку на бік перевертається.

«Ох, який чудовий персик! — подумала баба. — От би спіймати його: гарний гостинець був би старому!»

Нахилилася вона над водою, простягнула руку, та ніяк не може дотягнутися.

Почала вона тоді плескати в долоні і приказувати:

Далі вода гірка,
А ближче до мене — солодка.
Не пливи у воду гірку,
Пливи до мене, у солодку!

І от захитався персик на хвилях, підплив до самих бабиних ніг і зупинився. Зраділа баба: «Скоріше віднесу його старому, з’їмо персик разом».

Узяла вона персик, поклала його в таз із білизною і пішла додому.

Настав вечір. Із великою в’язкою дров за спиною повернувся з лісу старий.

— Ну, бабо, як ти тут без мене?

— Ах, це ти, діду? Та усе на тебе чекала. Заходь скоріше, я для тебе припасла гостинець.

— Подивимося, подивимося, що ти там приготувала!

Зняв дід солом’яні сандалії[1], увійшов до будинку.

Отут баба дістала персик, великий та важкий…

— Ану подивися!

— Хо-хо, оце так!.. Де ж ти купила такий чудовий персик?

— Не купила, а в річці спіймала!

— Що? У річці спіймала? Ну, зовсім диво дивне!

По цих словах старий узяв персика і почав його розглядати з усіх боків. І раптом персик у руках старого з тріском розламався на дві половинки, і відтіля з голосним плачем вистрибнув красивий хлопчик.

— Ох! — скрикнули з переляку дід з бабою. — Що ж це таке?

Але потім подумали: «Ми весь час горювали, що в нас немає дітей. От боги і послали нам цього хлопчика!»

Здійнялася тут у будинку метушня: старий узявся воду гріти, баба пелюшки готувати. Викупали вони дитину. Узяла баба хлопчика на руки, а він як штовхне її!

— Оце здоровань!

Здивовано переглянулися дід з бабою. Чудовий дістався їм син! І за те, що народився він з персика, назвали вони його Момотаро[2].

Почали дід і баба дбайливо ростити хлопчика. Обидва дуже раділи, бо зростав Момотаро не по днях, а по годинах. Іншим дітям за ним було не угнатися. Незабаром виріс він таким богатирем, що не було в цілій окрузі нікого, хто міг би зрівнятися з ним силою. Але серце в Момотаро було добрим, діда і бабу шанував він як своїх батьків.

Минуло Момотаро п’ятнадцять років. До цього часу в усій Японії не було людини сильнішої за нього. І вирішив Момотаро помандрувати кудись до іншої країни, щоб випробувати свою богатирську силу.

Отут саме з’явився в їхніх краях один купець. Об’їздив він увесь світ, побував на різних островах і в далеких заморських землях і багато розповідав цікавого. Розповідав він і про острів Онігасіма, що стоїть далеко за морем, на самому краєчку землі. Плисти туди потрібно багато років. А живуть там чорти в неприступному залізному замку, стережуть вони незліченні скарби, які награбували в різних країнах.

Почув Момотаро про острів чортів і втратив спокій: вирішив він до нього дістатися.

Приходить Момотаро додому і каже старому:

— Відпусти мене, батьку!

Злякався старий:

— Куди ж ти зібрався?

— Хочу йти походом на острів Онігасіму, — відповідає Момотаро. — Хочу чортів розігнати!

— Ну що ж, іди! Справа ця гідна.

Баба теж погодилася і додала:

— Дорога буде далекою, тобі, мабуть, їсти захочеться. Ну, нічого, ми тобі наготуємо припасів.

Витягли дід з бабою велику ступку на середину подвір’я. Старий узявся за макогін, баба принесла проса, і почали вони товкти його для коржів. Вийшли коржі на славу. А на той час і Момотаро свої збори закінчив. Одягнувся він у плащ, що носять у походах воїни, пристебнув до пояса меч, а з іншого боку — мішок із просяними коржами. Потім узяв до рук бойове віяло з персиками[3] і благоговійно схилив голову.

— Прощавай, батьку, прощавай, мати!

— Задай чортам перцю! — сказав йому на прощання старий.

— Будь обережним, бережи себе! — промовила йому баба.

— Ну що ти, не турбуйся! Адже в мене коржі, кращих за які в усій Японії не знайти, — відповів Момотаро і весело вирушив У путь.

А дід з бабою вийшли за ворота і довго дивилися йому вслід, поки він не зник вдалині.

Чи довго, чи коротко йшов Момотаро, а прийшов він на високу гору. Раптом з густої трави з гавкотом вискочив великий собака. Озирнувся Момотаро, а собака вклонився йому шанобливо і запитує людським голосом:

— Момотаро-сан, куди це ти йдеш?

— Іду походом на острів Онігасіму.

— А що це у тебе в мішку?

— Просяні коржі, кращих за які в усій Японії не знайти.

— Дай мені один, з тобою піду.

— Добре, ходімо! От тобі корж!

З’їв собака просяний корж і пішов слідом за Момотаро.

Зійшли вони з гори, пройшли трошки й опинилися в лісі. Раптом поруч з голосним лементом зіскочила з дерева мавпа.

Озирнувся Момотаро, а мавпа вклонилася йому шанобливо і запитує людським голосом:

— Момотаро-сан, куди ти йдеш?

— Іду походом на острів Онігасіму.

— А що у тебе в мішку?

— Просяні коржі, кращих за які в усій Японії не знайти.

— Дай мені один, з тобою піду.

— Добре, ходімо! От тобі корж!

З’їла мавпа просяного коржа і теж пішла слідом за Момотаро.

Пройшли вони ліс і вийшли до широкого поля. Раптом з неба фазан прилетів. Озирнувся Момотаро, а фазан сів перед ним, вклонився шанобливо і запитує людським голосом:

— Момотаро-сан, куди це ти йдеш?

— Іду походом на острів Онігасіму.

— А що у тебе в мішку?

— Просяні коржі, кращих за які в усій Японії не знайти.

— Дай мені один, з тобою піду.

— Добре, ходімо! От тобі корж!

Склював фазан просяний корж і полетів слідом за Момотаро.

Так з’явилося в Момотаро три вірних слуги: собака, мавпа і фазан. Учотирьох іти веселіше.

Чи довго, чи коротко йшли вони, вийшли, нарешті, на берег моря. Тут, як на щастя, побачили вони човен.

Швидко скочив у нього Момотаро, а за ним його вірні слуги.

— Я буду гребти, — сказав собака і взявся за весла.

— Я буду правити, — сказала мавпа і сіла за кермо.

— Я буду дивитися вперед, — сказав фазан і зручно примостився на носі човна.

Яскраво світило сонце, море блищало, наче дзеркало. Понісся човен, немов стріла, пущена з лука, немов блискавка, що пробиває хмари.

І незабаром фазан закричав:

— Бачу острів, бачу острів!

Залопотів він крилами, злетів у небо і полетів прямісінько назустріч вітру.

Подивився Момотаро в той бік, куди полетів фазан. Далеко, де небо з морем сходилося, помітив він щось темне, наче хмара. Але чим ближче підпливав човен, тим ясніше бачив Момотаро, що це не хмара, а похмурий острів.

Нарешті він промовив:

— От він, острів Онігасіма, перед нами! Дивіться!

— Банзай[4], банзай! — дружно вигукнули у відповідь собака і мавпа.

А човен уже підпливав до берега. От з’явився перед очима замок чортів. З усіх боків його обступили неприступні скелі. Біля величезних чавунних воріт виднілися вартові.

На найвищому даху сидів фазан і дивився у їхній бік.

Багато, багато років знадобилося б іншому, щоб доплисти до острова чортів, а Момотаро й оком не встиг зморгнути, як був біля нього.

Момотаро вискочив на берег, а за ним його вірні слуги.

Побачили чорти чужинців, злякалися. Поспішно сховалися вони за стінами замку, а чавунні ворота за собою міцно замкнули.

Підбіг тоді собака до воріт, почав шкребти лапами і голосно гавкати:

— Гей ви, чорти, відчиняйте ворота! Прийшов до вас сам Момотаро з Японії!

Почули чорти ці слова, затремтіли від страху. Щосили навалилися вони на ворота і тримають, не пускають.

Злетів отут з даху фазан і давай їм клювати очі. Не витримали чорти — розбіглися.

Тоді мавпа видралася на високу стіну і відчинила ворота зсередини.

З бойовим кличем увірвалися Момотаро і його воїни до замку. Назустріч їм вискочив найголовніший чорт, оточений юрбою чортенят. Усі вони розмахували товстими залізними палицями і голосно кричали.

Але тільки на вигляд страшними були чорти, а як почав їм фазан очі клювати, а собака за ноги хапати, заметушилися вони, заверещали від болю.

А коли і мавпа почала їх своїми пазурами дряпати, завили вони ще голосніше, покидали свої палиці і поховалися хто куди.

До кінця бився тільки головний чорт, але і його Момотаро придавив до землі.

Сів він верхи на широку спину чорта, здавив йому шию сильними руками і каже:

— Ну що, настав твій кінець?

Перехопило у чорта подих, з очей його покотилися сльози, і почав він просити пощади:

— Відпусти мене, пощади моє життя! Я тобі за це усі свої багатства віддам!

Відпустив його Момотаро. Отут відкрив головний чорт комори і віддав йому всі свої скарби. А тим скарбам рівних у світі немає. Були тут і плащ-невидимка, і парасолька-невидимка, і чарівне калатало бога щастя[5], і дорогоцінні перли, і корали, і черепахові щити, і багато іншого добра.

Склав усе це Момотаро в човен і з трьома своїми слугами поплив назад. Ще швидше полетів човен хвилями. І незабаром дісталися вони Японії.

Причалили вони до берега, навантажили коштовностями цілий візок. Впрягся у нього собака і повіз, фазан за мотузку збоку тягне, мавпа іззаду підштовхує — так утрьох вони і тягли важкий віз.

А вдома дід з бабою чекають — не дочекаються на Момотаро. То один, то інша повторюють: «Час йому вже повернутися!»

Але от прийшов радісний день, і Момотаро повернувся додому. Він гордовито крокував попереду, а за ним його вірні слуги везли візок із коштовностями.

Побачили його дід з бабою і зраділи.

— Оце герой! — захоплювався старий, — Немає йому рівних у Японії!

— Добре, що цілим повернувся! — казала баба. — Це найголовніше!

А Момотаро обернувся до своїх вірних слуг і запитує:

— Ну як, страшно було битися з чортами?

У відповідь йому собака радісно загавкав, мавпа голосно засміялася і показала білі зуби, а фазан прокричав своє «кен-кен», злетів нагору і кілька разів перекинувся у повітрі.

День був ясним, безхмарним, і вишні буйно квітли в саду.

 

[1] Входячи до японського будинку прийнято знімати взуття.

[2] Момо — «персик», таро — широко розповсюджена в Японії складова частина чоловічого імені.

[3] Бойове віяло — одна з регалій японських воєначальників. Поле такого віяла прикрашалося фамільними гербами.

[4] Банзай (дослівно «десять тисяч років») — рівнозначно вигуку «ура».

[5] Бог щастя — Дайкоку — зображується з калаталом у руці. Удар цього калатала приносить виконання будь-якого бажання.