Давним-давно в одному селі жив бідний дід із бабою.

Якось старий вирушив у гори за хмизом. Тільки він вирішив відпочити, як неподалік почув слабкий писк. Старий здивувався і пішов у той бік, відкіля лунали звуки. Там на галявинці він побачив, як боролися дві миші — худа і товста.

Сховавшись у тіні дерева, старий почав спостерігати за боротьбою й угледів, що худа миша — з його власного будинку, а товста — з будинку відомого сільського багатія. Звичайно, миша з його будинку була слабша, а миша багатія легко її перекидала. Старому стало шкода свою мишу. Повернувшись додому, він розповів бабі про те, що бачив у горах.

— Дуже шкода нашу бідну мишу. Давай приготуємо могі[1] і погодуємо її, щоб у неї додалося сили, — сказав старий.

Вони наготували могі й поклали в куточку на кухні.

Наступного дня старий знову пішов у гори за хмизом. Коли за деревами знову почувся писк, він підійшов до галявинки і побачив там тих самих мишей, зайнятих боротьбою. Як і напередодні, він почав спостерігати за ними з-за дерева, але тепер миша з його будинку вже не була такою слабкою, і перемога далася товстій миші важче.

Миша з будинку багатія, трохи перепочивши, запитала:

— Чому це ти сьогодні раптом стала така сильна?

— Учора ввечері я з’їла цілу гору могі, от у мене і додалося сил, — задерикувато відповіла миша з будинку старого.

— У такому разі я прийду до тебе сьогодні ввечері, а ти досхочу нагодуєш мене могі, добре? — попросила миша багатія.

— Це не так просто зробити. Дід і баба — гарні й добрі люди, але вони дуже бідні, а такого частування, як могі, у них самих майже не буває. Якщо хочеш наїстися досхочу, принеси побільше грошей, тоді дід із бабою наготують тобі цілу гору могі.

Слухаючи цю розмову, старий сміявся до кольок. Потім він швидко спустився з гори і передав бабі усю почуту розмову мишей. Баба теж посміялася від душі.

Вони дістали весь рис, який тільки знайшовся у їхньому будинку, і наготували стільки могі, що і двом мишам з’їсти було не під силу. Потім вони поклали могі на кухні в куточку.

— Якщо вже вони затіяли сумо, то, хоча вони й миші, їм необхідні фундосі[2], — сказала баба.

Зробивши зі шматочків червоної матерії два маленьких фундосі, вона акуратно поклала їх біля гірки могі.

Цього вечора миша з будинку багатія, зваливши на спину лантух із грошима, принесла його на кухню до старого. Худенька миша, що чекала її тут, стала допомагати їй переносити гроші з будинку багатія до старого.

Тричі ходили миші за грошима, хоч і не близько це було. Нарешті в куточку кухні старого утворилися дві купки монет, що анітрошки не поступалися двом купкам могі, що були приготовлені для мишей.

Тоді обидві миші не поспішаючи взялися їсти могі. Наївшись досхочу, миша з будинку багатія сказала:

— Дякую за частування. Завдяки вашим турботам завтра буде ще більш цікаве змагання. До побачення.

І вона пішла додому.

Наступного дня старий, задоволений собою, піднімався на гору. «Чим же закінчиться сьогоднішнє змагання?» — міркував він.

Наблизившись до місця боротьби, він, як і очікував, почув, що з галявинки лунають бадьорі вигуки, не схожі на колишній писк.

Насолоджуючись видовищем, старий зайняв своє звичне місце в тіні дерева.

І його миша, і миша з будинку багатія були у фундосі, тому виглядали, як справжні борці.

З’їдені напередодні ввечері могі надали обом мишам однакової сили: вони то сходилися, то розходилися, то, знову схопивши одна одну, запекло пищали і знову розходилися, але, скільки не намагалися, жодна з них не могла перемогти.

А старий відтоді завдяки грошам, принесеним мишами, став дуже багатою людиною.

 

[1] Могі — рисові коржі.

[2] Фундосі — пов’язка на стегна, яку надягають під час боротьби.