Про вельможу, що був охочий до балачок

Жив собі колись у провінції Нагадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: «Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку».

І тоді посунули до нього юнаки — кожен прагнув йому догодити и стати зятем багача.

Та от біда — вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.

Проте вельможа не втрачав надії.

Одного дня з’явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.

— Хто ти? — запитав його вельможа.

— Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.

— Зумієш мене забалакати?

— Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:

— Десь колись ріс високий дуб…

— Кажеш — високий?

— Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три-тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни[1]…

— Нічого й казати, велике дерево.

— І було на ньому без ліку жолудів — як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі…

— Справді, багатенько.

— От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду — буль! — а другий на камінь — бац!.. Один у воду — буль!.. Другий на камінь — бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!..

— Зрозуміло. А далі що?

— А далі один — буль!.. другий — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

— Всі вже попадали?

— Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!… Буль-бац!..

— Ще довго вони падатимуть?

— Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко — не одна тисяча років. Так-от, один жолудь — буль!.. Другий жолудь — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

Нарешті оте «буль-бац!» так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:

— Годі! Віддам дочку за тебе.

Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.