Давно це було.
Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.
«Нема ради, доведеться дітей позбутися»,— вирішила вона й повела їх у ліс.
— Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся,— сказала вона й пішла з лісу.
Настав уже вечір, а мати все не поверталася.
— Я хочу додому! — заплакав старший брат.
— І я хочу додому! — крізь сльози сказав середущий.
Тільки найменший не зронив і сльози.
— Плач не поможе! — мовив він.— Краще подумаймо, де б нам переночувати.
Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться.
— Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець.
Він зліз із дерева, взяв старшого і середущого за руки й повів темною дорогою.
Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища — бабусю.
— Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати? — запитав найменший брат.
Бабуся злякано стрепенулася.
— Що ви! Тут живе чудовисько оні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте!
Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?
— Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь? — ще раз попросив найменший брат.
— Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.
— Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!
Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою.
За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні.
— Людським духом пахне! — сказало воно, потягши носом повітря.— Бабо, що за люди в нашій хаті?
І чудовисько занишпорило по кутках.
Розгублена бабуся відповіла:
— Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.
Чудовисько аж підскочило — так зраділо.
— Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і поїм!
Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і вибігло з хати.
Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.
«Невже я випередило їх? Почекаю — може, незабаром підійдуть»,— вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.
Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:
— Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.
Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою.
Раптом чують — щось гуркотить, наче грім.
Хлопці зупинилися.
Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться — розкинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні.
— Я боюся!.. Я боюся!.. — заплакали старший і середущий брати.
— Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього,— порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати.
Найменший брат помітив, що чудовисько взуте в сандалії-скороходи.
«Ці сандалії стануть нам у пригоді. Треба їх узяти і втекти»,— подумав менший брат і почав стягати сандалії з чудовиська.
Стягнув одну — чудовисько дригнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло: «Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба…» — і знову захропло.
Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило: «Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба…»
Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху.
— Брате, взувай сандалії! — звелів він старшому, а тоді підсадив середущого йому на спину, сам виліз на самий верх і скомандував: — Сандалії-скороходи, несіть!
І сталося диво — троє хлопців полетіли мов куля.
Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося.
— Ой, мої сандалії вкрали! — закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло воно змагатися із сандаліями-скороходами? Тож довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину.
Бабуся, стурбована долею братів, запитала:
— Ну що, впіймав дітей?
— Та де там! Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи,— скрушно відповіло чудовисько.
Бабусі відлягло від серця.
Три брати пролетіли на сандаліях-скороходах над лісом і повернулися додому.
Тим часом їхня мати карталася думкою: «Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад…»
Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала.
Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.
