Давно колись жила собі зла баба. Цілими днями бурчала і до всіх чіплялася. А проте невістка годила їй, як болячці. Повсякчас повторювала: «Правду кажете, мамо. Зроблю, мамо».
І от нарешті одного дня баба подумала: «Гріх допікати такій лагідній невістці. Мабуть, час уже спокутувати свою провину сутрами[1]. Але спочатку треба їх вивчити».
Баба пішла у храм до священика.
— Святий отче, навчіть мене сутр.
— Навчити сутр? — здивувався той. Бо чого можна було сподіватися від баби, яка жодної молитви не знала?!
І все ж таки священик усміхнувсь і відповів:
— Похвальну річ ви задумали.
Відтоді баба щовечора приходила до священика на навчання. Чи то сутра була важка, чи баба — туга на голову, але зусилля священика були марні. «От біда, я стараюся, а вона не може запам’ятати жодного слова,— з досадою подумав він.— Шкода лампу світити. Треба прикрутити гніт».
— Святий отче, чого це стемніло? — запитала баба.
— Будда готується до сну,— відповів священик і позіхнув.
— Я теж скоро засну,— позіхнула й баба.
Після таких слів священикові зовсім відхотілося навчати бабу сутр. І коли біля вівтаря показався пацюк, священик вирішив: «Хай краще баба повторює те, що наверзеться мені на думку».
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — мовив він протяжно, ніби сутру читав.
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — вторувала баба.
Зляканий пацюк завмер на місці.
— А-а-сни-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — проказав священик.
— А-а-спи-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — вторувала баба.
Пацюк озирнувся туди-сюди.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — промовив священик.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — повторила баба.
Пацюк з переляку дременув.
— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-втечеш! — сказав тоді священик.
— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-втєчеш! — повторила баба.
Коли пацюка не стало, священика зморив сон, і він, затуляючи рот долонею, мовив:
— На цьому сьогодні закінчимо.
Баба поверталася додому нічною дорогою і раз у раз повторювала сутру, почуту з уст священика. Ця сутра їй так сподобалася, що вона не переставала її згадувати й перед сном.
Тієї ночі у бабин дім проліз злодій.
«От добре, що стара так міцно спить!» — подумав він і заходився складати у хустину сякі-такі речі.
Раптом баба промимрила крізь сон:
— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов?
Приголомшений злодій став як укопаний.
— А-а-спи-нив-ся? А-а-спи-нив-ся? — вела далі баба.
Злодій почав озиратися туди-сюди.
— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди?
«Виходить, хтось мене помітив»,— подумав злодій і, закинувши клунок з краденим на спину, метнувся з хати.
А баба знай бубоніла:
Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-втечеш!
Злодій кинув клунок на землю і накивав п’ятами.
[1] С у т р и — священні буддійські тексти.
