От що трапилося у давні часи.
Провінцією Сінано правив князь, що відрізнявся добрим здоров’ям, був у розквіті сил і терпіти не міг літніх людей.
— І нечупари вони, і князівству немає від них ніякого пуття, — казав він.
Тих, кому виповнилося сімдесят, усіх без винятку він висилав на віддалений острів. Прогодувати себе там було дуже важко, старі ж і зовсім не могли добути собі їжі і швидко гинули. Горем і ненавистю до князя сповнилися серця жителів Сінано, але нічого вдіяти вони не могли.
Є в Сінано місцевість, що називається Сарасіна. Жив там один селянин зі своєю старенькою матір’ю. З голови в нього не виходила думка, що матері уже виповнилося сімдесят років, і от-от повинні з’явитися князівські чиновники і відвезти її на острів. Хіба перенесе вона далеку подорож? Яка вже там праця в полі — усе в нього з рук валилося! Змучився він украй і вирішив, що краще самому відвести матір з дому, ніж чекати, поки жорстокосерді чиновники завезуть її невідомо куди.
Настав вечір п’ятнадцятого дня восьмого місяця. Повний місяць заливав ясним світлом поля і ліси. Селянин, намагаючись не видати свого задуму, звернувся до матері:
— Чи не правда, матінко, місяць сьогодні надзвичайно красивий? Підемо в гори, помилуємося місячним сяйвом.
Посадив він матір собі на спину і вирушив у путь. Спочатку він потаємною стежиною перетнув галявину, а потім увійшов до лісу. Отут стара почала обламувати гілки з дерев, що росли по обидва боки стежини, і кидати додолу. Селянин здивувався:
— Матінко, навіщо ви це робите?
Жінка посміхнулася, але нічого не відповіла. Селянин усе далі заглиблювався в гори. Він минув ліс, перетнув долину і зійшов на верхівку гори. Там панувала мертва тиша, навіть птахи не пролітали над цією горою. Від яскравого місячного сяйва було видно як удень, так що можна було розгледіти цвіркуна, що ледь чутно скрекотав у густій траві.
Селянин посадив матір на траву, глянув на неї, і сльози полилися з його очей.
— Що з тобою? — запитала стара.
Син опустився перед нею на землю і зізнався:
— Вислухайте мене, матінко! Я хитрував, коли запрошував вас помилуватися місяцем. Приніс я вас у таку глушину тому, що вам пішов уже сімдесят перший рік, і я боюся, щоб вас не відвезли на далекий острів. От я і придумав зробити так, щоб ви не потрапили до рук безжалісних чиновників. Будьте, будь ласка, поблажливі до мене!
Матір його слова, вочевидь, анітрохи не здивували.
— Я давно усе зрозуміла і примирилася зі своєю долею. Ти ж повертайся додому і працюй добре. Іди скоріше, а не то заблукаєш, — відповіла вона.
Засмутився селянин, почувши такі слова. Довго не міг він розлучитися з матір’ю, але вона умовила його, і він вирушив назад. Розкидані по землі гілки вказували йому дорогу, і він жодного разу не збився з неї.
«Якою завбачливою була матінка, накидавши гілок, щоб я не заблукав на зворотному шляху!» — думав він із глибокою вдячністю.
Повернувшись додому, він сів біля входу і спрямував погляд на місяць, що сяяв над вершинами гір. Нестерпний смуток охопив його, сльози полилися струмком: «Як зараз матінка там, на горі?»
Ця думка засмутила його ще більше, і, не вагаючись, він підвівся і покрокував знайомою стежиною, не помітивши навіть, що було вже за північ. Коли він, ледь переводячи подих, забрався на гору, де залишив матір, вона сиділа, закривши очі, на тому ж місці й у тій самій позі, як і під час розставання.
— Дуже погано я зробив, залишивши свою матір, але тепер я нізащо вас тут не залишу. Ми щось вигадаємо, і я буду піклуватися про вас, як слід, — сказав селянин, і вони разом повернулися додому.
Однак жити як і раніше їм було не можна: старенька рано чи пізно могла потрапити на очі чиновникам.
Поміркувавши, селянин викопав під підлогою яму й оселив у ній матір.
Якось до князя прибув посол з листом від правителя сусідньої провінції. У листі мовилося: «Зробіть мені мотузку з попелу, а не зробите — піду на вас війною і знищу».
Військо у правителя тієї провінції було сильним, і на перемогу сподіватися не доводилося.
Князь, опинившись у скрутному становищі, скликав своїх наближених на раду, але ніхто не знав, як виготовити таку мотузку.
Тоді по всьому князівству було оголошено: «Хто вкаже спосіб зробити мотузку з попелу, отримає від князя велику винагороду».
У народі тільки і розмов було, що про навалу і руйнування, які спіткають рідну землю, бо навряд чи кому вдасться змайструвати мотузку з попелу.
— Навряд чи в кого це вийде, — казали люди.
Нікому на думку не спадало, як треба узятися до справи.
І тоді наш селянин подумав: «Можливо, моя матінка знає, як це зробити».
Спустився він у підпілля і розповів матері, що турбує людей. Старенька засміялася:
— Так це дуже легко! Треба гарненько просочити мотузку сіллю, а потім спалити, от і все!
«Що й казати, старій людині розуму не позичати», — з гордістю подумав селянин. Він негайно ж вирушив до палацу і розповів, як варто вчинити, щоб вийшла мотузка з попелу. Князь зрадів і дав селянину в нагороду багато грошей. Мотузку, яку, здавалося, виготовити було неможливо, вручили послу, і той поспішив до свого володаря.
Минуло небагато часу, й із сусідньої провінції знову прибув посол. Цього разу він привіз дорогоцінний камінь і листа, а у якому мовилося: «Просмикніть крізь цей камінь шовкову нитку, а не зумієте — піду на вас війною і знищу».
Князь почав розглядати камінь з усіх боків. У камені був отвір, але такий вузький та звивистий, що пропустити крізь нього нитку не було ніякої можливості.
Князь скликав наближених на раду, і вони визнали задачу нерозв’язною.
Тому, хто здогадається, як просмикнути шовкову нитку крізь отвір у камені, була запропонована велика винагорода. Але як люди не ламали собі голови — придумати нічого не могли.
А селянин знову пішов за порадою до матері.
— Що ж тут складного? Треба намазати медом камінь біля одного кінця отвору, прив’язати до мурахи шовкову нитку і пустити його з іншого кінця. Мураха поповзе на запах меду усіма звивинами і протягне за собою нитку крізь камінь, — відповіла вона, посміхаючись.
Селянин поквапився до палацу, став перед князем і переказав йому все, що почув від матері.
Князь був дуже задоволений і добре нагородив його. А посол, одержавши назад дорогоцінний камінь із просмикнутою крізь нього шовковою ниткою, вирушив до свого правителя.
Засмутився правитель сусідньої провінції, коли повернувся його посол. «Так, є в Сінано розумні люди! Не так просто прибрати до рук цю землю!» — подумав він.
А в Сінано усі заспокоїлися і вирішили, що ворог вгамувався і більше до них не сунеться.
Але незабаром утретє з’явився посол з листом. Цього разу він вів під вуздечки двох кобилиць. «Визначте на око, яка з кобилиць мати, яка донька, а не зможете — піду на вас війною і знищу», — прочитав князь у листі.
Глянув він на кобилиць, а вони як дві краплі води схожі одна на одну: обидві одного зросту, однієї масті, навіть скачуть і грають однаково. Задумався князь, скликав усіх наближених на раду, але ті й цього разу нічого не придумали. І знову довелося йому оголосити, що людина, яка зможе розв’язати задачу, одержить будь-яку винагороду, яку тільки побажає.
Народ замислився. Бажаючі заслужити винагороду юрбами приходили до палацу і розглядали приведених із сусідньої провінції кобилиць. Але навіть відомі на всю округу знахарі-коновали із здивуванням похитали головами.
А селянин знову звернувся до матері. Вислухавши сина, вона, як і колись, сказала з посмішкою:
— Ну, і це не дуже складно! Про таку справу мені якось розповідав покійний чоловік. Треба покласти перед кобилицями трави. Одна одразу накинеться на їжу: це — донька. Інша перечекає, поки перша насититься, і лише потім доїсть залишки — це й буде мати.
Зраділий селянин прибіг до палацу і промовив:
— Доручіть мені, будь ласка, відрізнити кобилку від її матері!
Він накидав коням свіжої трави, і все сталося так само, як казала мати: одна кобилиця одразу із жадібністю почала їсти траву, а інша залишилася стояти спокійно, дивлячись на першу.
Отут і князю усе стало зрозуміло.
— Тут, звичайно, помилки бути не може!
По цих словах він повісив на коней таблички з написами і передав кобилиць послу.
— Ви дійсно праві, — промовив посол і понуро рушив у зворотний шлях.
— Ти виявився наймудрішим. Дарую тобі усе, що побажаєш! — сказав селянину князь, здивований його тямущістю.
Селянин зметикував, що зараз саме час прохати князя пощадити стареньку матір.
— Грошей мені не треба і коштовностей теж не треба, — відповів селянин.
Князь почав гніватися, але селянин поспішно проказав:
— Я прошу вас врятувати життя моїй матері.
І він розповів князю, як усе було. Той слухав, витріщивши очі від подиву.
Довідавшись, що всі задачі вдалося розв’язати завдяки проникливості старої жінки, він був уражений.
— Вірно кажуть, що старим розуму не позичати! — вигукнув він. — Розумна старенька врятувала від лиха усіх нас. Я милую селянина, що сховав свою стару матір, а надалі не буду засилати старих на острів.
Селянин був щедро нагороджений, а радості народу не було меж. І оскільки остання загадка, на яку найбільше розраховував правитель сусідньої провінції, була вдало розгадана, йому довелося відмовитися від думки заволодіти провінцією Сінано.
