Було це дуже давно.
Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму.
Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
— Чи не хотіли б ви, хлоп’ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
— Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.
— Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.
— Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.
Раптом знявся вітер і шугнув у небо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.
Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.
— Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп’ят, обтрушуючи дерева.
Діти не дали себе довго просити — збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий.
А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося.
Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
— Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп’ята, час додому.
Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.
Покинуті хлоп’ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.
— Я хочу додому! — заплакав один.
— І я!..— вторували йому інші.
Саме тоді вдалині блимнув вогник.
— Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти.
Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник.
Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться — сидить самотня бабуся.
— Хто в тій хаті живе? — І спантеличені хлопці перезирнулися.
— Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся.
Хлоп’ята боязко переступили через поріг.
— Звідкіля ви?
— Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник…— відповіли діти й заплакали.
— Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.
Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
— Чуєш, братику, вставай!
— Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
— З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?
Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав:
— Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.
Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо.
А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися.
Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору.
Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.
