Давно колись жили собі дід та баба.
Одного разу пішов дід у ліс — рубати дрова на зиму. Була спека, і йому захотілося пити. Роззирнувся він навколо і під скелею побачив джерело з чистою, мов сльоза, водою.
— Чудово! Зараз нап’юся! — зрадів він.
Зачерпнув пригорщею води, випив — втома миттю пропала і в тілі заграла молодеча сила. Дід випростав згорблену спину й перетворився на жвавого юнака.
— Доброго тобі вечора, стара! Я повернувся,— привітався він, прийшовши додому.
— Доброго вечора! Як почуваєшся? — спитала баба, виглядаючи з дверей.— Ой, діду, що сталося? Ти так помолодшав…
Баба не могла отямитися від подиву.
— Здибав у горах джерело, напився з нього і вмить став молодим,— всміхнувся дід і розповів усе як було.
Бабу взяли завидки, і вона сказала:
— То може, й мені напитися тієї води? Розкажи, будь ласка, як добратися до того джерела!
Рано-вранці баба подалася в гори.
Почало сутеніти, а баби нема та й нема. «Що з нею трапилося? Невже заблукала?» — стурбувався дід і вирушив на розшуки.
— Стара!.. Стара!.. Де ти? — гукав він, але ніхто не озивався.
Дід попростував до джерела з чистою, як сльоза, водою. Чує — начебто дитина плаче.
— Отакої! Звідки тут у горах узялася мала дитина?
Дід підійшов ближче, дивиться — аж то баба. Жадібна, вона перепилася джерельної води і перетворилася в мале дитинча..
Дід узяв бабу на руки і, зацитькуючи, поніс додому.
