Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетверо. Вже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша.
— Чуєш, старий, треба щось купити на свято,— сказала баба.
— Та треба…— відповів дід і подався до міста.
Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі,— єнотоподібний собака.
— Гей, чоловіче, чого зажурився?
— Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? — відповів засмучений дід.
— Я тобі допоможу: перетворюся у чайник, а ти продаси його настоятелеві храму.
— А хіба таке може бути? — недовірливо спитав дід.
— Може. Продаси мене за три ріо.
— Ну що ж, хай буде по-твоєму,— погодився дід і пішов з танукі до храму.
Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився у золотий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоятелеві.
— Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.
— Що, що? Ану покажи!
Настоятель заходився обмацувати чайник, а потім клацнув по ньому пальцем:
— Непогана штука. Скільки просиш?
— Три ріо.
«Мабуть, такий чайник цього вартий»,— вирішив настоятель і заплатив дідові гроші.
— Чуєш,— звернувся згодом настоятель до послушника,— я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вишаруй його гарненько.
— Слухаю.
Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою.
Аж ось почулося:
— Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш.
Приголомшений послушник кинув чайник і побіг до настоятеля.
— Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!
— Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні звуки,— переконував настоятель.
— Але ж я добре чув, як він сказав: «Шкіру на мені обдереш».
— Це тобі причулося. Як вишарував його, то накип’яти води для чаю.
Розгублено похитуючи головою, послушник налив у чайник води й підвісив над вогнем.
— О-о-о-ой!..— почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою.
Послушник зовсім сторопів:
— Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!
«І що цей послушник знову белькоче?» — подумав настоятель і, буркочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.
Раптом у чайника з’явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився у собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.
