Як заєць відомстив танукі

Давно-давно колись жили собі в мирі та злагоді дід і баба.

Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:

Аж тут де не взявся танукі[1] — та й ну перекривляти діда:

«Який вредний танукі!» — розгнівався дід і кинувся до танукі, але той показав йому язика й дременув у гори.

З досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому той сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:

Тим часом танукі знову прибіг і, всівшися на пеньку, почав перекривляти діда:

Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і хотів був дременути, та не зміг — приклеївся до пенька.

— От, голубе, ти й попався! — мовив дід і, спутавши танукі мотузкою, поніс його на спині додому.

— Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!

— Який гладенький! Зараз же приготую вечерю,— зраділа баба.

— А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.

Баба заходилася ліпити просяні коржики для діда.

Якийсь час танукі висів мовчки, а тоді обізвався людським голосом:

— Господинонько, як вам, певно, важко місити ці коржики! Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв’яжіть мотузку.

— А ти не обдуриш?

— Та хіба я на таке здатен?

— Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і, спустивши танукі на землю, розв’язала мотузку.

Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:

— Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!

Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лусне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.

— Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.

— Який жах! — заголосив дід над бабою, коли повернувся додому.

Почув заєць, як дід плаче, та й питає:

— Діду, що сталося?

— Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.

— Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник.

Якось заєць ламав у горах бамбук. Підійшов до нього танукі та й питає:

— Зайче, навіщо тобі бамбук?

— Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.

— Я тобі допоможу! Хочеш?

— Коли твоя ласка.

Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.

Танукі, який йшов попереду, почув, ніби хтось черконув кременем.

— Зайче, що це тріщить?

— Це пташка трісь-трісь з гори Трісь-трісь віщує, що скоро зима.

— Невже?

Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук на його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:

— Рятуйте! Рятуйте!

І побіг світ за очі.

Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:

— Ну й підвів ти мене того разу!

— Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,— відповів заєць байдужим голосом.

— Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?

— Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.

Танукі теж закортіло мати човен.

— Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!

— Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.

— Нехай буде по-твоєму.

Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.

Коли обидва човни — глиняний і дерев’яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:

— Ну, то їдьмо рибалити!

— їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.

Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м’якнути й поволі тонути.

— Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.

Тим часом глиняний човен розвалився і разом з танукі пішов на дно.

Заєць приплив до берега, вистрибнув з човна й помчав до діда.

— Діду, я помстився!

— Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.