Одного разу пішла лисиця пісочком уздовж берега моря. Ліворуч — зелені кущі, праворуч — синє небо, а в морі — рибка так і грає, так і грає. А день спекотний-спекотний. Але не купатися лисиці закортіло, а рибки покуштувати.
Іде лисиця, пухнастим хвостом помахує, чорним гостреньким носом понюхує і оченятами на воду жадібно-жадібно зиркає. Ой, нелегко лисиці спіймати рибку в морі! І бачить вона — пливе морем колода, а на ній дві чайки сидять.
— Дозвольте дізнатися, що ви тут робите? — суворо запитала лисиця чайок.
— Ми? Рибу ловимо! — весело й дружно відповіли чайки.
— Чи не візьмете й мене до себе?
— Ну що ж, ходи-но сюди!
Стрибнула лисиця на колоду, а вона й перекинулася.
Чайкам що? Махнули крильми та й полетіли. А лисиця вчепилася пазурами в колоду і більше нічого зробити не може. Пливе колода далі й далі від берега у відкрите море, і лисиця на ній.
Ось уже й берега не видно. Злякалася лисиця не на жарт, не знає, як їй тепер до берега дістатися.
Зненацька море спінилося, і біля лисиці з’явився з води тюлень. Дивиться він на лисицю привітними очима й питає:
— Куди це ти, подруго, пливеш? Чи не заблукала часом? До берега звідси дуже далеко!
— Куди я пливу,— загадково відповіла лисиця,— це мій клопіт. Але тобі по дружбі скажу: захотілося мені дізнатися, яка риба, які тварини живуть у нашому морі… Дійшла до мене чутка, буцімто в морі не залишилося тепер уже нікого. І що ж, бачу я, чутка правильна. Окрім тебе, я більше нікого ще не зустріла.
— О ні, шановна,— гордо заперечив тюлень,— у морі ще багато живності: ось ми — тюлені, моржі, акули, кити та багато інших. Усіх не злічити…
— Повірила б я тобі,— каже лисиця,— але не можу, поки сама не побачу всіх на власні очі. Якщо вас і справді так багато, то станьте в ряд, а я вас перерахую…
Повернувся тюлень, блиснув спиною, ударив по воді широкими чорними ластами й пірнув на глибину… Незабаром почали виринати з води моржі, тюлені, акули. Один за одним пливуть і стають у ряд.
Коли всі морські жителі спливли на поверхню, лисиця стрибнула з колоди на спину тюленя, а з нього на кита й стала рахувати:
— Один, два, три, чотири… Стрибає лисиця — раденька! То їй гладкий м’який тюлень трапиться, то вусатий морж, то широкий кит, а вона — от хитрунка! — все рахує, рахує. Так і дійшла лисиця до самого берега, сплигнула на пісок і гукнула:
— Гей, тюленю. Виявляється, ти правду казав. У морі чимало таких, як ти, дурних тварин, коли ними вистачило замостити все море до самого берега. Тепер пливіть, куди хочете, ви мені вже не потрібні. Он як, мої любі!
Хотів був тюлень заперечити хитрунці, але де йому, важкодумові, мірятися з лукавою лисицею!
