У горах блукало голодне собаченя. Побачив його вовк:
— Собаченятко! Я тебе з’їм.
— Ні, сірий,— каже собаченя,— спочатку ти нагодуй мене, а потім як схочеш — то з’їси.
— Гаразд,— мовив вовк.— Іди за мною, та не відставай. Пішли вони разом і незабаром побачили череду. Вовк і каже:
— Скажи, які в мене очі, вуха, паща і хвіст?
— Твої очі палають, вуха повисли, паща широко розкрилася, а хвіст зігнувся між задніми ногами,— тремтячим голосом простогнало собаченя.
— Тепер дивися, що я робитиму!
І вовк кинувся на гладке теля, задушив його, наївся сам і нагодував собаченя.
— Я вже наївся,— мовив вовк.— Не хочу твоїх кісток… Іди геть!
Собаченя залишилося біля теляти й три дні їло теляче м’ясо. Але нарешті воно йому набридло, й собаченя попленталося далі.
Зустрілася йому голодна кішка.
— Кішечко! — пропищало собаченя.— Я тебе з’їм.
— Ні, милесенький,— каже кішка,— ти спочатку нагодуй мене, а вже потім як схочеш — то з’їси.
— Гаразд,— мовило собаченя.— Йди за мною і не відставай.
Швидко вони дійшли до табуна верблюдів. Собаченя й каже:
— Скажи, кішечко, які в мене очі, вуха, паща і хвіст?
— Твої очі дивляться тьмяно, вуха повисли, паща розкрилася і висолопився язик, а хвіст волочиться по землі,— відказала кішка.
— Тепер дивися, що я робитиму! — вигукнуло собаченя й кинулося на верблюда.
І коли воно хотіло схопити його за ногу, то дістало сильний удар по голові й відразу здохло.
