Троє товаришів

Може, було це, а може, ні,— жилися, кажуть, колись, і побраталися козеня, ягня й теля. Одного разу подивилося козеня на далеку гору та й питає:

— Братове, а хто з вас бачив, як сонце ввечері за горою ховається?

— Я бачило,— каже ягня.

— І я бачило,— мовило теля.

— То ходімо втрьох,— запропонувало козеня,— і розвідаємо, де ж усе-таки ховається на ніч сонце.

І того ж дня друзі потай утекли з череди.

Ось ідуть вони степом. Нелегкий шлях, але до гори все ближче й ближче. Радіють друзі. Раптом перед ними арик. Як дістатися на той берег? Козеня й каже:

— Нічого, перестрибнемо!

— Я боюся,— сказало ягня.

— І я боюся,— мовило теля.

— Ех ви, боягузи,— сміється козеня.— А ось я нічого не боюся.

Розігналося козеня і враз перестрибнуло на другий берег.

Плигнуло за ним і ягня,— добре плигнуло, тільки заднє копитце замочило.

Потупцювало, потупцювало на місці теля,— нічого не вдієш, і собі плигнуло. Плигнуло — та шубовсь у воду! Ледь-ледь не захлинулося. Друзі за вуха витягнули.

Козеня й каже:

— Ми тебе, телятко, від смерті порятували. Тепер ти маєш віддячити нам за послугу. Підвези нас на спині до гори.

Сіли верхи на телятко пустуни, їдуть, сміються.

Минуло небагато часу. Замекало жалібно теля:

— Важко мені. Я вам не верблюд. Довезу до каменя, що біліє попереду, а там годі, злазьте.

Доїхали до каменя, а це зовсім не камінь — якийсь мішок на землі валяється. Туго-туго чимось напханий. Напевно, якийсь мандрівник загубив свою поклажу. Розв’язали мішок, а в ньому чотири звірячі шкури: барсова, ведмежа, вовча і лисяча.

— Непогана знахідка, знадобиться,— сказало козеня.

Пішли далі вже з мішком. Ось уже гора майже поряд, рукою

подати. Під горою стоїть біла юрта. А в юрті шум і гамір, пісні та дзвін домбри. Постояли мандрівники, перезирнулися і — що буде, те буде! — відчинили двері.

Бачать: у юрті бенкет іде. Барс кумис п’є, товстий ведмідь халву смокче, сивий вовк бурсака уминає, руда лисиця на домбрі грає та приспівує:

Зайшли до юрти наші мандрівники, та так і завмерли на порозі: докумекали, що потрапили в біду. А лісові звірі як побачили нежданих гостей, то й очиська у них спалахнули: така ласа вечеря їм сама до рота іде! Підморгнула лукаво лисиця хижакам і, облизуючись, привітно заторохкотіла:

— Ласкаво просимо, дорогі гості! Сам аллах послав вас на наш святковий бенкет. Сідайте якнайближче до вогнища, дітки. Зараз ми вас почастуємо… А поки що чи не зіграєте ви нам на домбрі, чи не потішите пісенькою?

Ягня похнюпилося — і мовчить. Теля позадкувало — і теж мовчить. Тоді козеня й каже:

— Давай-но сюди домбру! Проспіваю вам та й зіграю.

І вдарило воно по струнах:

Слухають звірі — що за зухвала пісенька!

— Та хто ви такі? — заричав барс.

— Ми — мисливці степові,— відповідає козеня.

— А куди прямуєте? — заревів ведмідь.

— Несемо товар на базар.

— А який у вас товар? — прошамкав вовк.

— Звірячі хутра.

— А де ж ви їх узяли? — дзявкнула лисиця.

— З ваших родичів зняли,— каже козеня й витрушує з мішка всі чотири звірячі шкури.

Закам’яніли зубаті розбійники від страху, потім завили кожен по-своєму й дременули хто куди.

А побратими залишилися в чужій юрті хазяйнувати. Смачно наїлися, відпочили й стали думати, що робити далі.

Козеня каже:

— Добре, що ми цих розбійників налякали, але погано буде, коли вони, отямившись, назад повернуться. Тоді вже ми не зберемо своїх кісток. Краще тікаймо звідси додому. В своїй череді ми й справді ніякого звіра не боїмосд. В своїй череді джигіти-чабани нас нікому не дадуть скривдити.

Недовго вмовляло козеня своїх вірних товаришів.

— Ти правду, брате, кажеш,— мовило ягня.

— Правда твоя,— і собі теля додало.

За хвилину вони вже далеко були від білої юрти і ще далі від гори. Попереду бігло козеня, слідом за ним — ягня, а теля — позаду.

Надвечір поспіли додому. Чабани так зраділи, що й не сварили їх.

От як усе добре вийшло.

Одне погано: так і не дізналися троє друзів, куди ховається сонце на ніч.