Бігла степом лисиця. Назустріч їй поважно іде верблюд.
— Гей, горбаню, куди ти простуєш? — запитує у нього лисиця.
— Шукаю таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води,— відповідає верблюд.
— Візьми й мене, любий, з собою.
— Гаразд, ходімо разом.
От пішли вони вдвох. Дорогою зустріли вовка.
— Куди ви прямуєте?
— Шукаємо таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води,— відказали верблюд і лисиця.
— Візьміть і мене з собою.
— Гаразд, ходімо разом.
Пішли вони втрьох. Дорогою зустріли лева.
— Агов, приятелі, куди шлях верстаєте? — питає їх цар звірів.
— Шукаємо таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води,— відповіли верблюд, лисиця і вовк.
— Візьміть і мене з собою.
— Гаразд, ходімо разом.
Почимчикували вони вчотирьох.
Ішли вони, йшли й ось дісталися нарешті до зеленої ущелини. А в ній усього вдосталь: трава така, що неможливо стати, всякої дичини видимо-невидимо, з-під кожного каменя дзюркотить холодне джерельце.
Тут звірі й оселилися.
Лев, вовк і лисиця полювали на птахів. Верблюд живився травою. Жили вони дружно, не сперечалися.
Прийшла зима. Птахи полетіли в теплі краї, дрібні звірята сховалися в нори. Важко стало хижакам добувати їжу. Бувало, і день, і два, і три нічого не потрапляло на зуби. Лише верблюд не сумував: діставав з-під снігу траву та все гладшав.
Тоді лев, вовк і лисиця зібралися на раду — почали думати й гадати, як далі жити.
Лев і каже:
— Хтось із нас повинен пожертвувати собою заради товаришів.
Звірі спочатку зраділи, але, подумавши, занепали духом: нікому не хотілося помирати.
Отут і підвелася з місця хитра лисиця.
— Мудрий леве, ти правильно вирішив,— почала вона.— Але дозволь і мені, дурній, сказати кілька слів. Хто з нас найбільший? Верблюд. Хто з нас найгладкіший? Верблюд. Виходить, горбань і повинен пожертвувати собою задля нас.
Усім сподобалась лисиччина думка, і надумали звірі верблюда вбити та з’їсти. Почув він про це й заплакав:
— Любі мої, я завжди був вам вірним другом. Пожалійте мене, я вам ще знадоблюся.
Лев і вовк пожаліли верблюда і не зачепили його. Зрадів верблюд, ходить собі по ущелині, розгрібає сніг, їсть траву та все гладшає.
А звірі як і раніш жили надголодь,— і так вони схудли, що їх і не впізнати!
Ось одного разу лисиця й каже друзям:
— Давайте я поговорю з верблюдом. Можливо, мені поталанить умовити його віддати нам своє м’ясо.
Звірі згодилися.
Лисиця стрілою полетіла до верблюда, покрутилася-повертілася біля нього і, не сказавши йому жодного слова, повернулася назад.
— Верблюд погодився вмерти,— заторохтіла лисиїщ,— Тільки він суворо-пресуворо наказував, щоб м’ясо його ми розділили між собою порівну, нікого не ображаючи. Інакше, якщо хтось із нас буде несправедливий під час розподілу, він, мертвий, підведеться і втече від нас.
Звірі повірили довгохвостій і вбили верблюда.
Зідрали вони з нього шкуру й почали ділити м’ясо.
Як побачив вовк свіже м’ясо — не стерпів: схопив верблюжу нирку і проковтнув її.
Лев помітив це і, розлютившись, кинувся на вовка. Сірий — драпака, лев за ним. І ось вони зникли за горою.
А лисиці цього тільки й треба було. Не гаючи часу, вона сховала все м’ясо, а потім, вдаючи, що зажурилася, сіла на старе місце.
Прибіг лев та й питає:
— А куди ж зникло м’ясо?
Заплакала гірко лисиця та й каже:
— Лихо нам, лихо! Ви ж не виконали передсмертної волі верблюда, от і дорікайте собі — горбань од нас утік…
Лев повірив лисиці і голодний ліг спати.
Вночі, крадькома, підлазить до лисиці вовк. Вона і йому розповіла те саме, що й левові.
Упав сірий на землю, лежить і стогне від голоду й холоду.
А лисичка-сестричка тим часом збігала до скелі, дістала верблюдові кишки, всілася осторонь і ласує ними.
— Лисичко, лисичко, що це ти там жуєш? — питає вовк.
— Та ось,— стогне вона,— я так зголодніла, що витягую свої кишки та їм їх…
— І тобі не боляче? — аж затремтів здивований вовк.
— Спочатку було боляче, а тепер ні,— мовила лисиця.
Вовк і пристав до неї:
— Лисичко, лисичко, якщо ти кажеш правду, то витягни, дуже тебе прошу, і мої кишки. Я так зголоднів…
А лисиця тільки цього й чекала: витягла з сірого кишки,— він і здох. Зідрала з вовка шкуру, а м’ясо сховала під скелею.
Прокинувшись уранці, лев побачив біля себе лисицю. Вона лукаво на нього зиркала.
— Чого тобі? — похмуро запитав лев.
— О мій друже, дивлячись на тебе, я згадала твого батька. Він був дуже хоробрий. Глянь на цю високу скелю. Він любив стрибати у прірву з її вершини. Ти дуже схожий на свого батька, можливо, навіть переважаєш його… Але мені здається, що в тебе ніколи не вистачить духу стрибнути у прірву,— смиренно промовила лисиця.
— Ти погано мене знаєш,— гордо кинув лев, і очі його заграли злістю. Хотів було стрибнути,— але зупинився на краю скелі. Глянув у прірву, і запаморочилася в нього голова.
А лисиця посміхається:
— Я ж тобі казала, що ти — боягуз.
— Ти погано мене знаєш,— проричав цар звірів і кинувся вниз. Він упав на гостре каміння. Лежить лев, стікає кров’ю і не може поворухнутися.
Тоді, обережно ступаючи, до нього підкралася лисиця.
— Ну, як себе почуваєш, мій хоробрий друже? — запитала довгохвоста.
— Мені дуже боляче, я вмираю…— простогнав цар звірів. М’яса верблюда, вовка і лева вистачило хитрій лисиці майже на всю зиму. Але під весну вона знову почала голодувати. Нарешті, якось їй поталанило спіймати старого перепела. Лисиця й каже йому:
— Якщо за себе віддаси пташенят, відпущу тебе на волю.
— Гаразд,— тремтячим голоском мовив перепел.— Мої пташенята ховаються он у тих чагарниках. Іди туди, поклич їх тричі моїм голосом, і вони вийдуть до тебе. Я кричу їм: «Литиполивати, лити-поливати, їстоньки поспішати»,— і вони вже знають цей оклик.
Лисиця відпустила перепела і почала підкрадатися до чагарників.
— Лити-поливати…— прокричала вона, а далі забула.
— На лисицю наплювати, на лисицю наплювати! — весело підказав перепел, спурхнув і полетів.
Так довгохвоста й залишилася ні з чим.
Через кілька днів ішла лисиця дібровою. Бачить — сидить на дереві перепел. Надумала лисиця відомстити йому за минуле й каже солодким голосочком:
— Перепеле, перепеле, ти чув новину?
— Ні, не чув.
— Тож знай: віднині всі звірі й птахи житимуть у мирі й любові, не кривдитимуть і не шкодитимуть один одному. Давай і ми з тобою помиримося. Спустися, друже мій, униз, на землю — я обніму тебе, як брата.
Перепел нічого не відповів і раптом почав розгублено озиратися на всі боки.
— Що ти там побачив? — нетерпляче запитала лисиця.
— Та ось бачу я з дерева, що сюди біжать собаки, та ніяк їх не перелічу,— відказує стривожено перепел.
— Собаки? — ойкнула лисиця й побігла.
— Зачекай, зачекай! — кричить їй навздогін перепел.— Чого ти злякалася? Ти ж сама щойно говорила, що всі звірі й птахи житимуть у мирі й любові.
— А звідки я знаю, чи відомо про це собакам? — тільки і встигла сказати лисиця й зникла з очей.
