Злодій-невидимець

Якось старий злодій дорікав своєму синові:

— Ось уже три роки, як я б’юся над тобою, а все не можу зробити з тебе справжнього злодія. Ти б на мене дивився: я вкраду яйце з-під сороки, а вона й не почує.

— Що ж, — каже злодіїв син, — покажи-но мені, батьку, своє вміння.

Пішли вони до лісу і знайшли там столітнє дерево: у гіллі було сховане гніздо, а в гнізді сиділа на яйцях сорока. Старий злодій виліз на дерево і так засунув руку у гніздо, що сорока й не стрепенулась, а сиділа, наче нічого не сталось. Тим часом злодіїв син відпоров у батька підошву, вийняв із чобота устілку й став собі збоку, наче й не він.

Старий злодій, закінчивши своє діло, зліз із дерева з сорочим яйцем.

— Бачиш, — каже синові, — а сорока думає, що в неї у гнізді все гаразд.

Тоді молодий злодій голосно засміявся і питає’

— А в тебе самого, батьку, все гаразд?

Оглянувши себе з голови до ніг, старий злодій помітив, що в нього з чобота пропала устілка. Він обняв сина й сказав:

— Тепер я бачу, що ти із злодіїв злодій, і навіть мене перевершив у кмітливості. Йди ж, куди хочеш, здобувай собі гроші й щастя.

Син рушив у дорогу. Йшов він три дні й три ночі, минув три гори й три долини і нарешті вийшов на битий шлях.

Па той час якийсь бай вів до міста козу й козеня продавати. Козу він тягнув за собою на мотузці, а козеня бігло слідом. Злодій підкрався ззаду, затяг козеня в кущі й там перерізав йому горло. Бай не помітив пропажі й усе йшов та йшов, а коли озирнувся, то дуже здивувався, що немає козеняти.

«Е-е-е, — подумав бай, — видно, козеня відстало в дорозі. Треба повернутись, пошукати».— І, прив’язавши до дерева козу, бай пішов назад.

Тут злодій, перерізавши мотузку, вкрав і козу.

Бай ішов своїми слідами, поки вибився з сил, і, не знайшовши козеняти, повернувся на старе місце. Дивиться, аж там, де була коза, тільки шматок мотузки метляється.

У цей час злодій перебрів ріку і, сховавшись на другім березі, тричі замекав, неначе коза.

Зачувши мекання, бай зрадів:

— Мабуть, коза перейшла ріку й пасеться з козеням на галявині.

Не довго думаючи, він роздягнувся і поплив на той берег. А злодій тим часом перебіг бродом, схопив баїв одяг і знову сховався в кущі. Бай переплив ріку, обнишпорив усю луку, та не знайшов ані кози, ані козенятка. Коли ж він, геть у відчаї, приплив назад, то не знайшов і одягу. Тут він, голий, впав на землю, заплакав, заголосив, проклинаючи і нарікаючи на свою долю.

Сталось так, що в той час поблизу проходив караван з багатим крамом, і караванники надумали зупинитись тут на ночівлю. Почувши це, голий бай підійшов до них і, ридаючи, почав їх умовляти:

— Їдьте звідси якнайшвидше, це недобре місце. Оселився тут злодій-невидимець, обікрав мене, пограбує і вас!

Караванники засміялись:

— Нас злодій не обдурить, ми виставимо на ніч сторожу!

Вони розв’ючили верблюдів, склали крам у купу й полягали спати, зоставивши біля товару двох вартових. Вартові розпалили багаття й сіли чекати злодія. Надійшла ніч. Один Еартовий каже:

— Мабуть, не прийде вже злодій.

— Ні, прийде неодмінно, — відповідає другий.

— Не прийде, не прийде, — перший знову.

— Прийде! — не піддається другий.

Поки вони сперечались, злодій підповз до них непомітно і штрикнув першому вартовому палицею в очі. Той заревів од болю і кинувся на товариша з кулаками. Зчинилася бійка. Від шуму й криків попрокидались усі інші караванники, — вони подумали, що вартові впіймали злодія.

Підбігають до вогнища й бачать: лежить на землі чоловік, а другий сидить зверху й щосили лупцює того кулаками. Зрадівши, що вартовий осідлав злодія, усі навалились на лежачого, збилися в купу, товчуть кулаками, і вже ніхто нічого не розбере — де злодій, де вартовий, хто тут свій, хто чужий.

— Держи злодія, бий злодія! — кричать усі і, знай, луплять один одного по чім попало. А тим часом злодій гав не ловив, а викрав усіх верблюдів і сховав за горою.

Почало розвиднятись. Караванники схаменулись, дивляться, аж вони в синцях та гудзях, злодія поміж них нема, верблюдів і сліду не лишилось. Кинулись вони в погоню за злодієм.

А злодій вийшов із своєї засідки, нав’ючив паки з крамом на верблюдів і подався в місто. В місті продав усе, що здобув у дорозі, й поселився в маленькій хатині недалеко від базару.

В місті проживав султан, і ось невдовзі до злодія дійшла чутка, що в султана серед інших скарбів є шмат золота завбільшки з кінську голову. Але де султан ховає його, ніхто не знає.

Якось уночі злодій підкрався до султанової кибитки і, зазираючи в неї крізь щілинку, залементував:

— Султане, прокинься, твоє золото вкрали!

Султан схопився з кошми й будить дружину:

— Жінко, чуєш, кричать, що моє золото вкрали!

Султанша підняла свою подушку, і під нею засяяло золото.

— Та ні ж бо, — каже вона, — золото на місці. Це, мабуть, когось іншого обікрали.

Султан захропів знову, а злодій запам’ятав, де лежить золото. Наступної ночі він заліз у султанову кибитку, витяг з-під подушки в султанші золото і щасливо повернувся додому.

Коли султан довідався, що золото зникло, то страшенно розлютився і поклявся будь-що впіймати злодія. Він звелів розсипати на вулиці торбу грошей, поставити сторожу і хапати всіх, хто спробує підняти хоч одну монету.

Зачувши це, злодій одягся водоносом, п’яти намазав глиною і, взявши відра, заходився носити воду. Вартові говорять між собою:

— Оце-то чесний чоловік, відер з рук не випускає і навіть не дивиться на те золото.

А злодій непомітно наступав на монети. Монети прилипали до п’ят, і так вія одну по одній виносив усе золото.

Увечері вартові спохопились, та було вже запізно.

Вислухавши вартових, султан розізлився ще більше й звелів кинути їх у в’язницю. А на вулиці звелів покласти торбу з золотом і поставити нову варту.

Злодій і на цей раз довго не думав. Купив білого коня, вимазав йому один бік сажею, і, стрибнувши в сідло, вітром пролетів повз варту, на скаку вхопив торбу й щез.

Коли вартові побігли до султана і стали навперебій розповідати про те, що сталось, султан запитав у них:

— Скажіть-но, роззяви, на якому коні був злодій?

— На білому, — відповіли одні.

— На чорному, — сказали інші.

— Ви, мабуть, змовилися й обдурюєте мене разом із злодієм, негідники! — гнівно вигукнув султан і звелів стратити всю варту.

Невдовзі після того злодій, блукаючи за містом, зустрів султанську дочку, яка прогулювалася з подругами. Ні в степу, ні в горах не було такої красуні, а з-поміж небесних зір одна лише Омір-Зая[1] могла б стати їй суперницею. Дівчина аж сяяла від коштовних прикрас. Злодій довго не знав, на чому зупинити свій погляд, поки не побачив сліпучого намиста, в якому було сто чудових самоцвітів. Те дивовижне намисто не давало спокою злодієві. «Я помру, коли не здобуду намиста в султанівни», — повторював він сам собі і нарешті взявся до діла.

Якось уже надвечір, коли люди розходилися з базару, злодій постукав до різника й попросив фунт м’яса. Різник одважив шматок і вже хотів відчинити двері, щоб передати м’ясо покупцеві, коли злодій сказав:

— Я дуже поспішаю, подай мені м’ясо в щілину.

Коли різник просунув руку, злодій ударив по ній ножем… Заховавши руку в кишеню, він подався додому.

Опівночі злодій пробрався в кибитку до султанівни. Вона міцно спала, і намисто своїм сяйвом освітлювало її обличчя. Дівчина була така гарна, що злодій мимоволі заміщувався нею. Знявши намисто з шиї дівчини, він нахилився і поцілував її у вуста. Султанівна прокинулась і схопила злодія за руку:

— Нарешті ти впіймався, клятий злодію, тепер ти не втечеш! — вигукнула вона.

— Володарко, — вкрадливо сказав злодій, — не зчиняй галасу серед ночі, я й так не збираюсь від тебе тікати.

Султанівна повірила: міцно стискаючи злодієву руку, стала чекати світанку. Пройшло багато часу, і злодій почав просити дівчину:

— Володарко, в мене затерпла рука. Зжалься наді мною, візьми мене за другу руку.

— Добре, — відповіла султанівна, — простягни мені другу.

І тоді злодій простягнув їй різникову руку. Вона схопилася за мертву руку і не відпускала її до ранку, думаючи, що тримає злодія, а він нишком вибрався з кибитки і — тільки його й бачили…

Коли розвиднілось, султанівна, побачивши, що злодій її перехитрував, загукала на допомогу. На її крик прибіг султан. Вислухавши розповідь про те, шо сталось вночі, він сказав:

— Злодій, намагаючись сховатись, відрізав собі руку, але тепер я знайду його.

Того ж дня султан наказав скликати на міському майдані всіх своїх підданих. Коли люди зібралися, султан пішов між рядами, шукаючи злодія по руці, та все було марно. Нарешті він помітив безрукого чоловіка й радісно вигукнув:

— Злодій, злодій! Держіть його!

Варта схопила безрукого, але султан упізнав у ньому різника. Тоді він у відчаї подер на собі одяг і сказав:

— Не той злодій, кому належить ця рука, р той, хто вкрав цю руку! — і зажурений пішов до своєї кибитки.

Невдовзі до султана прибув гонець від хана й передав йому таке послання: «Коли ти такий нікчемний султан, що не можеш упоратися з одним злодієм, який хазяйнує в твоїй столиці, то ти повинен без бою віддати мені всі свої володіння. А не віддаси, я заберу силоміць» .

Султана дуже занепокоїла така звістка, і він відповів ханові таке: «О великий хане, ти міг би відняти мої володіння, коли б я не викрив звичайного злодія. Але цей злодій, що завдав мені стільки прикростей, перевершує хитрістю усіх, що були до нього, і навіть ти сам, о могутній хане, не зміг би з ним упоратись».

Хан, одержавши таку відповідь, страшенно розлютився і знову послав гінця до султана.

«Зухвалий султане, — писав він, — даю тобі сорок днів строку. Коли за цей час злодій вкраде з мого палацу хоч трісочку, я віддам тобі половину своїх земель і разом із своїм військом приходитиму тобі на допомогу на перший же твій поклик; коли ж злодієві не вдасться мене обдурити, ти віддаєш мені всю свою країну, і я не залишу каменя на камені від твоєї столиці, а тебе самого зроблю своїм довічним рабом».

Зачувши цю погрозу, султан зовсім збентежився. Він скликав мудреців та візирів і три дні радився з ними. Потім наказав знову зібрати на майдані всіх своїх підданих, прочитав їм ханове послання і сказав:

— Вас тут багато, і я не знаю, хто з вас злодій. Але хто б ним не був, я обіцяю: коли він протягом сорока днів украде в хана яку-небудь річ, я віддам тому в дружини свою дочку і зроблю своїм спадкоємцем.

По цих словах султан пішов у свою кибитку і сорок днів просидів там, не ївши і не пивши.

Коли минуло тридцять дев’ять днів, злодій сказав собі: «Час братись до роботи!»

Він купив собі верблюда і козячу шкуру з рогами, до кожної волосинки на шкурі пришив дзвіночок, поклав шкуру в торбу і, сівши на верблюда, подався до ханової столиці. Уночі прив’язав верблюда перед ханським палацом, а сам натяг на себе шкуру і ну качатися з боку на бік під дверима ханової спальні.

Хан у цей час укладався спати і сміючись сказав своїй жінці:

— Завтра минає строк моєї домовленості з султаном. Побачиш — він сам віддасть мені свої володіння!

Раптом з-за дверей почувся сильний грюкіт і передзвін. Хан зблід і, не вірячи власним вухам, запитав у дружини;

— Жінко, чи ти чуєш — дзвонять? Що це може бути?

— Чую, — злякано відповіла вона, — але не знаю, що це таке. Піди подивись, хто це насмілився турбувати нас о цій порі?

Хан взяв світильник і, холонучи від страху, виглянув за двері. Там стрибав хтось з рогами, ще й брязкотів дзвіночками.

— Хто ти? — ледь чутно запитав хан.

— Я шайтан, — відповів злодій.

— Що тобі треба від мене? — ще тихіше запитав хан.

— Я прийшов по твою душу.

Тут хан упав на коліна, благаючи дозволу хоч попрощатися з дружиною.

— Гаразд, — сказав злодій, — іди попрощайся. Та не змушуй мене довго чекати, я поспішаю в пекло!

Хан, мов божевільний, вбіг у спальню, волаючи:

— Жінко, жінко, це шайтан прийшов по мою душу! Сховай мене куди-небудь якнайшвидше!

Ханша відчинила скриню, і хан заліз туди на самісіньке дно. Потім і сама туди залізла й зачинила віко. Тоді злодій і собі ввійшов у спальню, перев’язав скриню волосяним арканом, виніс на вулицю, вмостив на верблюда й поїхав назад.

Ще всі спали, коли злодій повернувся до султанової столиці. Він одразу ж під’їхав до султанової кибитки, поставив скриню біля дверей, а сам пішов додому.

Вранці султан вийшов з кибитки і, побачивши скриню, зрадів і розвеселився. Звелів утретє скликати весь народ. Коли всі зібрались, султан сказав:

— Ось стоїть скриня з ханського палацу. Нехай вийде злодій, що вкрав її, і скаже, що там, — і я дам йому обіцяну нагороду.

Тоді з натовпу один по одному почали виходити юнаки, чоловіки й діди, кожен з них називав себе злодієм, та ніхто не знав, що сховано в тій скрині.

Нарешті вийшов наперед справжній злодій і сказав:

— Я злодій, якого ти, султане, не міг упіймати. Я вкрав цю скриню. Сховані ж у ній хан з ханшею.

Ніхто не повірив злодієві, усі тільки сміялися з нього. Тоді хан звелів відчинити скриню. Слуги обережно підступили й відчинили віко. І тут із скрині вилізли хан в ханшею, засоромлені й принижені. І султан сказав ханові:

— Ти глузував з мене, коли злодій крав у мене речі, а тепер він украв тебе самого!

З цими словами султан вивів з кибитки свою дочку й звернувся до злодія так:

— Ось тобі моя дочка. Віднині ти будеш моїм візиром і спадкоємцем, адже умілий злодій — найкращий помічник султанові в його справах.